— Характеристика адміністрації колонії до нас надійшла?
— Так. Характеристика хороша.
— Де він працює? Якої думки там про нього?
— Ми допомогли йому влаштуватись на завод «Червоний Жовтень» за фахом. Ніяких скарг на нього немає. Щоправда, нетовариський, життям заводу мало цікавиться. Відробив своє — і додому.
— М-да… — замислено промовив Луговий, гасячи цигарку в уже вщерть повній попільниці, і підійшов до великої, на цілу стіну, схематичної карти міста. На невеликій смужечці, що позначала Загорську вулицю, стримів лише один трикутний жовтий папірець з написом: «12. VII. 62 р. Напад на Щербину».
— «Доброзичливиця» повідомляє, що Збаращенко робив спробу обікрасти крамницю на Загорській вулиці і навіть розбив вітрину, але в мене на карті це не позначено.
— Я не пам'ятаю такого випадку.
— І я не пам'ятаю, але давайте краще, Іване Івановичу, все-таки подивимось зведення. — Запнувши шторою карту, Андрій Остапович дістав із сейфа щоденні оперативні записи про всі події, зареєстровані в межах міста.
Спочатку вони проглянули зведення за липень, потім за червень, за травень, за квітень і навіть за березень, лютий, січень, але з початку року на Загорській вулиці, крім нападу на Щербину, не було жодної події.
— Що ж будемо робити? — запитливо подивився Якименко на начальника. — Виходить, заява неправдива?
— Вся справа в тім, хто ховається за підписом «доброзичливиця»? Чи людина, яка щиро, від усього серця бажає допомоги нам, чи ж наклепник, провокатор, склочник, що прагне допекти Збаращенкові і використати міліцію як знаряддя для зведення особистих рахунків… Автор анонімки пише, що Збаращенко здав чемодан в камеру схову. От з цього і почнемо перевірку.
На вокзалі, в камері схову, Луговий і Якименко зажадали корінці від квитанцій на весь зданий за тиждень багаж. Після довгих пошуків Якименко вигукнув:
— Знайшов, товаришу начальник! Збаращенко здав чемодан 22 липня. Квитанція № 380074, прийняв багаж Титарчук.
Титарчук якраз був на роботі. Він підтвердив, що справді багаж приймав, але, на жаль, людини, яка здавала чемодан, не запам'ятав.
— Самі розумієте, — вибачливо говорив він, — літо… Народу багато. Хто на курорт, хто з курорту. Студенти на канікули, школярі в піонертабори. Хіба всіх запам'ятаєш?
В присутності двох понятих чемодан вилучили. В ньому лежали два шматки ратину кольору маренго і морської хвилі, загорнуті в газету «Труд».
— Дивіться, — не втримався Якименко, — вірно пише! Я каюсь, спочатку думав, що гріш ціна цій заяві. Ось тобі і Збаращенко! Вір після цього обіцянкам. Так він і не взявся за розум.
Андрій Остапович змовчав. Він уважно розглядав газету, в якій чомусь був відірваний шматочок зверху, де поштарі звичайно пишуть адресу передплатника. Ця незначна деталь красномовно говорила про досвідченість і передбачливість злочинця. Але для чого Збаращенкові знищувати адресу на газеті, коли він здає чемодан на своє ім'я.
Коли переміряли ратин, Андрій Остапович уважно оглянув чемодан. Він був старий і досить потертий, металеві пластинки на краях від часу потьмяніли, а де-не-де навіть вкрилися іржею. Але що це? Одна з пластинок яскраво зблисла, Луговий вийняв лупу і почав розглядати цю пластинку. На ній було видно поздовжні смуги. «Хтось пройшовся напилком і зовсім недавно», — подумав Остап Андрійович і простягнув лупу Якименкові.
— Сліди напилка або наждакового паперу. Більше я нічого не бачу, — спантеличено відповів Якименко.
— Так, але чому, на вашу думку, Збаращенко очистив від іржі лиш одну пластинку?
— Очевидно, інші не встиг.
— А чи не здається вам, що на пластинці був якийсь напис і його навмисне знищили?
— Товаришу підполковник, ви вважаєте, що цей чемодан не Збаращенка?
— Поки що не можу твердити, але, відверто кажучи, мені відразу не сподобалось, що вирвано шматочок в газеті, де була адреса, а тут ще ця пластинка. По-моєму, на ній були ініціали власника.
— Авжеж, — згодився Якименко. — Бувають люди, які люблять позначати свої речі.
Так от, Іване Івановичу, тільки-но приїдемо в управління, відправте чемодан на експертизу. Хай спробують встановити, що було видряпано на пластинці.
Годинник показував початок шостої, коли
Луговий і Якименко вийшли з вокзалу. Простора площа в цю ранню пору була порожньою і виглядала якось особливо урочисто. Незвичну для вокзалу тишу порушував лише гомін пташок, що злетілись до фонтану пити воду. Андрій Остапович розбудив задрімалого за рулем сержанта і коротко наказав:
— На Загорську!
ЦЕ СХОЖЕ НА ПРИНАДУ
Двері відчинила літня хвороблива жінка з припухлими від сну очима.
— Тут живе Збаращенко Костянтин Іванович? — спитав Луговий.
— Так, але сина немає вдома. Кость на нічній зміні. А що трапилось? — збентежилась вона, переводячи погляд то на Якименка, то на Лугового.
— Дозвольте до вас, на сходах якось незручно говорити.
— Будь ласка.
Луговий і Якименко ступили в невелику, скромно обставлену кімнату.
— Ми з міського управління міліції, — сказав Андрій Остапович і показав посвідчення.
Жінка схопилася за серце і поволі опустилась на стілець.
— Що ж він, негідник, знову накоїв? Адже слово давав. Присягався… Все, каже, мамо, зрозумів я…
— Ви передчасно турбуєтесь. Ми приїхали уточнити ряд питань. Розкажіть, будь ласка, як останнім часом ваш син поводиться, з ким товаришує, хто в нього буває.
— Я по правді все скажу, — трохи заспокоївшись, стиха почала жінка, — старі дружки, які до тюрми його довели, до нас не ходять. Може, він з ними десь і зустрічається… Поручитись за це не можу, хоч він і рідний мені син. Пізніше десятої, коли він од роботи вільний, додому не приходить. До горілки не прикладається… — вона схлипнула. — А я вже так раділа, так раділа… Ганно, кажу собі, пішов твій син вірним шляхом… А тут ви… Я ж розумію — неспроста… Виходить, щось є, хоч ви мене і заспокоюєте… До бібліотеки записався, книжки почав брати. Навіть мені вголос читає… Всю зарплатню до копійки приносить. На день народження оцю кофточку, що на мені, купив… Та що я все це кажу? Вам, мабуть, ні до чого…
— Ганно Максимівно, ви не пригадаєте, де ваш син був у ніч з одинадцятого на дванадцяте липня?
— Як це де був? Удома.
— А чому ви так упевнено заявляєте? — втрутився Якименко, — що саме з одинадцятого на дванадцяте син був удома? Чого вам запам'яталося якраз це число?
— Як же мені не пам'ятати? Одинадцятого липня мій день народження. Бачу, ви сумніваєтесь.
Вона дістала з шафи свій паспорт і простягнула Якименкові.
— Так, справді. Одинадцятого липня день вашого народження.
— Особливих гостей у нас не було. Прийшла сестра з чоловіком, Кость та я. Посиділи, наливочки
