Ревізія на швейній фабриці «Спартак» забирала багато часу у Валентина Филимоновича Сахно. Доводилося перевертати сотні квитанцій, накладних, перепусток на вивезення продукції, силу облікових карток, ордерів, чеків, рахунків, десятки журналів… За винятком дрібниць, незначних порушень, Сахно нічого не знаходив. Лише сьогодні, в понеділок, звіряючи бухгалтерські документи із знятими на складі фабрики лишками сировини, виявив дописки в накладних. По всьому було видно, що це не прості помилки письма, а підробка. Про свої підозріння Валентин Филимонович хотів повідомити підполковника Лугового, але з управління міліції відповіли, що Лугового немає.
«Хай уже завтра сам сходжу», — вирішив і попростував додому. Тільки розчинив хвіртку, як йому на шию кинулась донька.
— Тату, тату, ти сьогодні більше не підеш на роботу? Правда ж, не підеш? — радісно щебетала Оленка.
Дізнавшись, що батько залишиться вдома, вона захоплено заплескала в долоні і застрибала на одній нозі.
— Де Вітя? — спитав Валентин Филимонович. — Щось не бачу його.
— Про нього я хочу з тобою поговорити, — відповіла бабуся, випровадивши Оленку з кімнати. — Ти й Людмила все на роботі і не бачите, що хлопчисько зовсім од рук відбився. Як піде зрання, то до самого вечора… Де він пропадає, що робить, — невідомо. Я намагалася і так і сяк до нього підійти, а він твердить, що ходить з хлопцями в зоопарк. Сьогодні ж ми з Оленкою там були. Розшукали керівника їхнього гуртка, а вона мені: «Ваш Вітя і його дружок Альоша Свиридов уже більше тижня не показуються».
У Валентина Филимоновича відразу зіпсувався настрій, і він вирішив сьогодні ж поговорити з сином.
Тільки-но Людмила Йосипівна прийшла з роботи, Валентин Филимонович розповів дружині, що його турбує поведінка сина.
— Він приховує, де буває, а це вже погано. За чверть сьома, а його досі нема. З завтрашнього дня хай сидить удома, якщо в нього з'явилися від нас якісь секрети.
— Я сьогодні зустріла Тамару Аркадіївну, матір Альоші Свиридова. Вона мені поскаржилась, що він цілими днями десь пропадає.
— Ну, коли так, то їхню дружбу треба припинити. Це буде на користь і одному, і другому.
— Альоша мені подобається. Скромний, ввічливий хлопчик. Багато читає, добре вчиться. Після того, як вони почали товаришувати, Вітя помітно підтягнувся.
— Я нічого не маю проти Альоші, але, мені здається, краще, щоб він з Вітею не дружив.
— Нас можуть невірно зрозуміти. Чого раптом ми заборонили Віті зустрічатися з ним?
— Шкода, що Свиридов на курорті. Я б сам з ним поговорив. Він, звичайно, зрозумів би. Ще раз повторюю: я не проти Альоші. Може, винен не він, а Вітя…
— Мені здається, потрібно спершу поговорити про все з Тамарою Аркадіївною.
— Я не заперечую, будь ласка.
Залишившись сам, Валентин Филимонович розгорнув було книжку, але так і не прочитав жодного рядка. Де ж Вітя? Де? Найголовніше: з ким? А може, він зв'язався, — Сахна навіть морозом обсипало від цієї думки, — з якимись покидьками, злодюгами, вже курить, п'є вино, грає в карти…
Сахно згадав, як цими днями в кабінеті підполковника Лугового бачив підлітка років 13–14, такого ж приблизно на зріст і такого чорнявого, як і Вітя. Поруч стояла заплакана мати і похмурий батько. Коли вони пішли, Валентин Филимонович, вибачившись за цікавість, спитав у Лугового, чого цей хлопчик потрапив до міліції. Розповідь була не з веселих. Хлопчик познайомився з шахраями, вчинив разом з ними кілька крадіжок. Ці негідники привчили його грати в карти, курити, пити вино. Школу він покинув і, обманюючи батьків, щодня для годиться сідав за приготування домашніх завдань. Кінець кінцем хлопець зрозумів, що зайшов далеко і все це може погано скінчитись, почав уникати шахраїв. Але виявилось, що не так просто з ними розійтись. Вони підстерігали його на кожному кроці, вимагали, щоб він повернувся в злодійську зграю, інакше вони розправляться не лише з ним, а й з його батьками. Неважко собі уявити, що було б далі, коли б працівники міліції не виловили всю цю компанію. Зграю очолював небезпечний рецидивіст. Шляхом лестощів, підкупу, шантажу, погроз він примушував підлітків красти, вихваляв злодійське життя, прищеплював дітям відразу до чесного життя, своїм неприкритим цинізмом убивав в дітях все хороше, чисте, світле…
Валентин Филимонович з жахом уявив собі, як його син, можливо, оце зараз, в цю хвилину, лізе в чиюсь кишеню… Він схопився. І в цей час рипнула хвіртка.
Валентин Филимонович поспішив у палісадник. Але він помилився. Це повернулась Людмила Йосипівна.
— Вітя в Альоші? — зустрів її запитанням Сахно.
— Як, його ще немає? — пригнічено спитала Людмила Йосипівна. Трохи заспокоївшись, вона розповіла, що Альоша вдома, малює. Разом з матір'ю Альоші вона вчинила йому справжній допит. Альоша розповів, що він та Вітя перестали ходити в зоопарк, бо записалися в підготовчу групу з боксу при Палаці спорту. Альоша гаряче доводив, що нічого поганого вони не роблять і що батьки зовсім безпідставно хвилюються і підозрівають їх у чомусь ганебному.
— Але де ж Вітя? — нервувався Валентин Филимонович. — Де він може бути, коли Альоша вдома?
— Альоша каже, що вони розійшлися ще о четвертій годині дня. Він пішов додому, а Вітя залишився в Палаці спорту. Там якісь змагання.
Сахно розігнався в Палац спорту, але тут з'явився Вітя.
— Ох, і зголоднів! — просто з порога випалив він. — Мамо, швидше давай усе, що є.
Валентин Филимонович суворо подивився на сина.
— Обід від тебе не втече. Скажи спершу, де цілий день блукав?
— Як де? — бадьоро перепитав Вітя, хоча по сердитому обличчю батька зрозумів, що його чекає неприємна розмова. — У Палаці спорту. Можете спитати Альошу…
До цієї розмови Вітя був готовий. Він забіг до Альоші розповісти, що він і Володя цілий день прождали біля перукарні, але потрібного їм майстра так і не було. Альоша поквапив Вітю, попередивши, що його розшукує мати.
— Ти не апелюй до нього, — суворо мовив батько. — Розповідай!
— Ми записались до секції боксу. Адже ти сам хотів, щоб я займався спортом. Я й Альоша новаки, нас додатково тренують. Ми ж відстали… На цілих два тижні. — Тут Вітя для більшої переконливості хотів розповісти, що його тренує знаменитий боксер, але вчасно схаменувся. Це буде вже занадто. — Коли заняття скінчились, — тягнув Вітя, — а це було… було… так десь годині о четвертій чи пів на п'яту, Альоша пішов, а я з Дімою Вакуленком залишився…
— А це хто такий? — насторожилась Людмила Йосипівна.
— Ти ж, мамо, повинна його пам'ятати. Я разом з ним учився в п'ятому та четвертому класі. Такий невеликий на зріст… Волосся біляве, на правій щоці одна… ні, дві маленькі родимки.
Людмила Йосипівна пригадала, що років два тому Вітя товаришував з одним хлопчиком 'і того, здається, справді звали Дімою Вакуленком.
— А що ж далі?
— Був показовий виступ гімнастів… — Повертаючись додому, Вітя, на щастя, прочитав афішу. — Вони всі учасники нашої олімпійської команди… — Для більшої переконливості почав перелічувати відомих йому гімнастів. — Там були Лариса Латиніна… Борис Шахлін… Юрій Титов… Ух і здорово! Якби ти, тату, тільки бачив, як Шахлін працює на брусах! Латиніна за вільні вправи одержала 9,8 бала… Слово честі! Ну й аплодували їй!
— А чого ти, — спитав батько, — не ходиш в зоопарк?
— В зоопарк? Я там буваю.
— Ну, це ти, брат, заливаєш. Керівник сказала, що тебе давно вже не бачить.
— Вірно. Я днів… днів десять там не був… Я ж почав ходити в Палац спорту.
Розмова з сином не задовольнила Валентина Филимоновича. Він почував, що тут щось не так. Вітя затаює найголовніше.
