- Полоз рідко вилазить на світ, - сказав Харько, - Тільки тоді, як уже хоче їсти; а коли що знайде й проковтне, то знову ховається і лежить у печері днів шість, або й більше, аж доки знову зголодніє…
Я був дуже задоволений із того, що поранив полоза. Мені навіть здавалося, що я не з переляку це зробив, а що я таки й справді влучно стріляю…
“Це ж не те, що якогось-там зайця поранити чи вбити, - думав я. - А може, ще полоз і здохне від завданої рани, то можна гадати, що я його-таки застрелив…”
- Ну, нема нам чого тут гаяти час! - мовив наш наставник Харько. - Ходімте до нашого коша юшку їсти з того казанка, де лишився дріб панича Семена…
Ми вернулися на берег до човна, і я, скинувши із себе мокре вбрання, порозвішував його сушитися на лозі. Мені чомусь не хотілося їсти: я їв дуже мало й почував себе якимось кволим.
До вечора ще лишилося чимало часу, але ми із Семеном уже не мали охоти полювати. Нас не принаджувало й те, що з недалекої дніпровської плавні до Сагайдачного прилетіла велика зграя білих, дзьобатих баб. Вони сіли нижче Дурної скелі на камінні, що заборою простягалося по мілкій воді, від скелі до берега, і стали ловити маленьку, а часом і середню рибу, ковтаючи її так легко, як ми із Семеном вареники. Я навіть не підійшов до забори, щоб роздивитися цих дивовижних, незграбних птахів, бо мене почала трусити пропасниця; і тільки-но моя одежа просохла, я попросив Харька, щоб їхати до Кічкасу.
Сівши на гребку, я спершу не мав сили підняти весло, але небавом, гребучи супроти води, зігрівся, а доки дісталися до місця, то й упарився - і пропасниця покинула мене.
Так і скінчилася моя друга подорож у Сагайдачне. Ми із Семеном якось соромилися згадувати про неї, а про Америку та героїв Майн Ріда звідтоді забули й думати.
Глава 139. На руїнах Січі
З юнацьких літ мене цікавило, чому це люди ніяк не впорядкуються, щоб усі однаково добре жили й усім було вільно, як от у наших запорожців, що не мали ні панів, ні мужиків, ні старців, ні дуків. Загадкою здавалося мені и те, що вибірна запорозька старшина могла керувати завзятими, волелюбними й запеклими козаками, хоча й сама бутність її на урядових посадах цілком залежала від волі січового товариства; наші ж сучасні урядовці не здатні забезпечити спокій серед громадянства та здобути його прихильність, бодай і мають необмежену владу и повну незалежність од тих, ким керують.
Мов неприкаяний, тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозьких Січей, перепливав із нестримною хвилею Дніпрові пороги, мріяв на скелях Сагайдачного й Хортиці, плавав протоками й лиманами Великого Лугу, лазив попід кручами Микитиного Рогу й Капулівки, схилявся над могилами славних лицарів, марно сподіваючись знайти десь відповідь на свої питання, або хоча б почути правдиве слово про те, як загинула остання вільна українська громада.
Якось улітку, надвечір, знову прибув я до Капулівки, де була Запорозька Січ за славного кошового Івана Сірка, і, спинившись у хаті знайомого вже чоловіка, негайно пішов у берег Чортомлика. Мале хлоп'я охоче перевезло мене каюком на руїни Січі, і я подався по ямах і кучугурах, що позоставалися замість церкви, січових куренів і пушкарні. Іти було недалеко… Дніпро змив більше половини Січі. Ніщо тут не нагадувало про минулу славу цього краю й про великі битви тих, що жили тут же, обороняючи свою волю, полягли трупом. Чарівний краєвид степу й Чортомлицької плавні не тішив мене, і в моєму серці стало так сумно, як на тих руїнах, де я ходив.
Сутеніло. Я вернувся до слободи, але в хаті було душно, і я пішов за село, на город земляка Мазая, щоб поклонитися могилі-домовині славного запорозького орла кошового Сірка.
На землю спускався морок, який з кожною миттю дужче сповивав і Великий Луг, що розіслався на схід сонця до самісінького небокраю, і хати потомлених працею довгого літнього дня хліборобів… Тільки Чортомлик та Дніпро зі своїми протоками, Павлюком і Підпільною, ще виблискували… Але й вони, нарешті, почорніли, й у їхній воді променилося лише сяйво яскравих зірок.
Я довго сидів із журбою та згадкою про минулу волю Запорозької громади, міркуючи собі, що коли б вона була й досі, то мали б ми в кого повчитися громадської справи й вільного життя… Думки мої непомітно полинули в страшні часи руйнування того орлиного гнізда, де я перебував.
Давно вже все навкруг мене заснуло, і скрізь стояла непорушна тиша. На мерехтливі зірки поволі насунулися хмари, і все довкола сховалось у пітьмі. Не видно було не те, що жодної хати, а навіть самого надгробка на Сірковій могилі.
Нудьга давила мені серце. Я не відчував, скільки пробув на могилі, й схаменувся тільки тоді, коли з-під землі пролунав пригнічений таємничий голос: “Ти знову, сине, на моїй могилі? Ти хочеш знати правду про останні часи моєї славної Січі?”
Я зрозумів, що це голос Івана Сірка, й радісно відповів:
- Хочу, славний батьку! Хочу…
“Так візьмися руками за мій надгробок… - обізвався той же голос, - і тут відразу все побачиш і почуєш…”
Я схопився за надгробок - і за півхвилини десь іздалеку немов би прочув дзвін. Я прислухався… Але дзвін не був схожий на церковний… Він бринів не так гучно й наче дратував слух.
Невдовзі з боку січових руїн зчинився великий гомін, і тоді я зрозумів, що то довбиш у Січі бив у клепало, скликаючи запорожців на раду. Я залишив могилу, приглядаючись, щоб вийти з городу Мазая на вулицю, але я не бачив ні хат, ні тинів, наче навкруг мене було не село, а степ.
Тим часом дзвін замовк, але гомін дедалі дужчав. Ідучи в той бік, я досяг берега, не спіткавши жодної хати. Та враз побачив, що в Січі палають вогні, а поміж ними натовпами збиваються збентежені козаки. Нагледівши біля берега каюк, я хутко перекинувся на той бік річки й видряпався на кручу.
На поверхні острова, видно було, стояла Січ, якою вона уявлялась до зруйнування. Чималенькі окопи простяглися вздовж крутого берега, всередині височіли видовжені хати, або курені, а посеред них - майдан із невеличкою церковицею. Там купою збилися чубаті, сивовусі запорожці, але їх чомусь не так багато, як би належало бути на військовій раді.
Ходячи поміж козаків, я почув, що сьогодні на Січ прибула лиха звістка про те, що Дніпром пливе московське військо, щоб зруйнувати Запорозьку Січ, як це вони зробили на своєму шляху з Переволочною та обома козацькими Кодаками, викорінивши всіх, які були там, запорожців, навіть їхніх рибалок. Повідомлялося, що кошового завзятого Кості Гордієнка на Січі немає, бо він пішов з усім військом на Україну боронити її волю… що наказний отаман Сорочинський поїхав до кримського хана просити допомоги в битві з москалями… що на Січі лишилися тільки старі діди та каліки.
Довідавшись про все це, я зрозумів, чому запорожці такі сумні й чому вони безнадійно дивляться один на одного.
Серед всього цього смутку зненацька зачув дужий і владний голос одного із сивих богатирів:
- А годі, панове товариство, славне Військо Запорозьке, журитися! Тоді б ми мали тужити, коли б свою честь і славу занапастили; тепер же нам нема чого вдаватися в розпач, бо, здається, ніхто з нас не думає впускати ворога до Січі, доки живий хоча б один із запорожців. Чи, може, кому шкода покласти своє життя?
- Життя нам не шкода! - відгукнулися голоси. - Змолоду не жаліли його, а тепер нам, старим, вже нема чого шкодувати… Не смерть страхає нас, а те, що доведеться зі своєю вірою битися! Та й мало нашої сили, всі ми старі - де вже той хист молодецький! Не врятуємо Січі! Згине вона, матір наша, а з нею і Військо Запорозьке та слава його!
- Військо не загине, бо воно з Костем. І слава не поляже. З того, що ми вмремо на цих окопах навіть здійметься вгору та більше розійдеться по світах!
Я придивився до козака, який виголошував ці сміливі й чесні слова і вгадав, що бачу Якима Богуша, славного оборонця Старої Січі.
- Немає з нами нашого славного батька Сірка, що тридцять років водив нас на ворогів! - сумно перемовлялися з-поміж себе козаки. - Коли б із нами був Сірко, не спіткала б нас недоля!
- Ходімо, брати, на його могилу! - сказав Богуш. - Помолимося там милосердному богові й будемо благати поради в батька Сірка.
