По сій мові мало не все товариство рушило із Січі до надгробка славного кошового, а разом із ним пішов і я.
Я бачив, як упали старі діди навколішки біля могили, голосно співаючи псалом, і той спів щохвилини перебивало ридання. Здавалося, то була сама туга…
- Батьку наш, незабутній, - почав після молитви Богуш. - Почуй нас, нікчемних дітей твоїх! Дай нам раду, що маємо робити! Ті самісінькі московці, яким стільки ми служили, чиї землі три століття від бусурманів боронили й чиїх дітей із тяжкої неволі турецької і татарської визволяли, тепер ідуть сюди з великим військом, щоб зруйнувати матір - Січ нашу! Чи ж нам воювати з ними, хоча в них наша віра, чи віддати ворогові свої скарби, чи подарувати йому рідні, политі козацькою кров'ю, землі? Почуй же нас, батьку!… Порадь!…
І долинув з-під землі той же голос, що вчувався мені раніше:
- Я чую, діти! Коли я ще з вами був, то передчував час сконання Січі! Знайте ж: не відкупитися вам ані скарбами, ані землями! Не скарби й не землі потрібні цареві Петру, що послав на вас велике військо! Земель у нього - безмежний обшир… Не треба йому і скарбів. Воля ваша йому очі коле… і по неї послав він те велике військо!”
- Не віддамо волі! - заридали старі козаки. - Нехай краще бере душу!
- Вже волю України взято! - знову пролунав таємний голос. - Ту волю продала наша старшина й гетьмани; тепер ворогові захотілося взяти волю Запорожжя, щоб знищити останню надію України на вороття до минулого!
- Не віддамо своєї волі, - вже рішучіше і з погрозою загукали січовики. - Воля нам миліша за життя!
- Стійте одностайно, діти! Не здолали вороги нашої Січі за три віки, не здолають і тепера! Не вороги згубили Україну, а свої зрадники… Не загине й Січ, коли не буде зради!
Змовк старечий голос, і січове товариство відступило від могили й зникло в темряві.
Тим часом почало світати, і зі степу донісся великий гомін, тупіт коней і скрипіння коліс… То наближалося велелюдне московське військо, піше й комонне, а скрипіли й гуркотіли колеса залізних гармат. Наблизившись до річки, вони враз здійняли пальбу.
Я бачив, як над січовими окопами вставала курява щоразу, коли туди влучали бомби. Через якусь годину на Січі спалахнула пожежа. Запалали два курені, й полум'я від них сягнуло аж неба, осяявши зелені плавні червоною загравою, а дим від вогню розіслався далеко поміж деревами й очеретами плавнів.
Січ здалася мертвою. Із січових гармат не стріляли, як я згодом довідався, вони були малі й не досягали ворожого війська. В окопах хоча й містилися запорожці, але вони стояли нерухомо. Тільки біля пожежі метушилося товариство, рятуючи від вогню сусідні курені й церкву.
Не знаю, скільки годин били гармати, бо я втратив зв'язок із часом, і якоїсь миті мені привиділося те, що тривало цілі дні й тижні.
Нарешті пальба припинилася, і я побачив, що від берега до Січі відплив човен. У ньому сидів посланець од царського війська, український козак Сметана, який умовив січовиків, щоб вони не змагались і скорилися.
Я бачив, що в Січі подекуди лежали козацькі трупи, ще не поховані й навіть теплі. Кров'ю позапікалися сиві вуса й оселедці вбитих богатирів, а земля навколо мертвих була аж червона.
Біля посланця незабаром здійнявся галас, бо січовики, впізнавши в ньому козака, стали вимагати, щоб за зраду скарати його на горло. Я чув, як Сметана виправдовувався тим, що його силоміць взяли на службу до ворожого війська, але запорожці не зважали на те, і Богуш грізно мовив до нього:
- Дався, легкодухий, живим у неволю і задля нікчемного життя свого зрадив рідному краєві й загубив душу свою; так помри ж од наших рук у науку й на острах іншим легкодухим!
Сметана корчився навколішки, благаючи милосердя, але січовики до зрадників ніколи не мали пощади й, підхопивши посланця на руки, вкинули його в швидкі хвилі Дніпра…
Потім усе це зникло з-перед моїх очей, але я знову побачив себе на Січі.
Вставало червоне сонце й вигравало в Дніпрових хвилях веселим, блискучим промінням. Із плавні долинали бадьорі співи птаства, і, здавалося, все жило, як і раніше. Але незабаром зі степу зненацька присунулося вороже військо і знову почало обстрілювати Січ із гармат, а тим часом із плавні випливло безліч байдаків, наповнених москалями.
За хвилину спалахнула смертельна битва. Богуш керував обороною Січі, перебігаючи з одного її краю до іншого. Щоб не витрачати даремно бомб і пороху, він звелів палити аж доки байдаки з московським військом не наблизяться до Січі; коли ж передні стали причалювати до берега, то ревнули й запорозькі гармати та затріскотіли рушниці.
Хоча Січ обстрілювали з поля, та запорожці кинулися в берег, щоб грудьми зустріти ворога. Десятків зо два байдаків були розтрощені січовими гарматами, й Чортомлик із Підпільною почорніли від голів забитих москалів, які потопали. Ті голови то занурювалися, то знову виринали, а руки марно билися побіля них об хвилі й скидалися вгору, переборюючи смерть… Щомиті голів і рук меншало, й невдовзі хвилі стали прозорі.
Чимало ворогів загинуло й на байдаках од влучних запорозьких куль, не діставшись берега; з тими ж, що встигли висадитися на Січ, запорожці зчепилися в шаблі.
Минуло півгодини в лютій битві. Москалі кололи запорожців довгими багнетами, а січовики, відсуваючи ті багнети, рубали ворогів з одного маху. Дехто з бійців, не маючи зброї в руках, або відкинувши її геть, билися врукопаш. Вони давили один одного під силки, хапали за горлянку і кусали зубами, аж доки слабіший не падав мертвим.
Серце калатало в моїх грудях, немов хотіло вирватись, і я намагався заплющити очі, щоб нічого не бачити, але то було намарне, і я все це бачив крізь міцно заплющені очі.
Москалів було більше ніж запорожців, але вони не спромоглися гуртом пристати до берега, й січовики знищували їх поодинці. За годину всю місцевість біля окопів заслали чорні трупи ворожого війська, а між ними, як той мак серед чорного кураю, червоніли запорозькі жупани.
- Наші перемогли! - вигукнув я - і схаменувся…
- Не радій, сину! - причулося мені, мов з того світу. - Слухай, який гомін стоїть у степу! То йде полковник Війська Запорозького Гнат Ґалаґан. Тільки не на поміч своїм братам, а щоб добивати їх. Будь він проклятий навіки за те, що зрадив Україні за нещасне панство й подарунки! І двічі проклятий, що змусив чимало синів рідної землі пристати до свого зрадливого війська й піти проти братів своїх! Не скоро спокутує гріх свій і Омельник, що породив зрадника, який продав кров своїх братів і волю безталанної неньки нашої України за те, щоб стати самому полковником московського охочекомонного війська!
І знову я бачу, як хмарою облягає вороже військо Січ. Ґалаґан зі своїми охочекомонними козаками рубав у плавнях ліси і в'язав плоти. З Кайдаків, Кам'яного Затону й навіть із Самари гнали сюди байдаки. Незабаром увесь Чортомлик і Підпільна вкрилися човнами і плотами так, що не видко було й води, й здавалося, що невдовзі з поля на Січ можна буде переходити пішки.
Знову засмутилася Січ. Після двох штурмів, товариства ще поменшало і, порівняно з ворожим військом, запорожців залишилася жменька.
Богуш, а за ним і все товариство, відчуваючи неминучу загибель, ішли до церкви й спокутували в ченця свої гріхи.
Я помітив, як прибули на Січ Ґалаґанові посланці й навіть розчув слова зачитаного листа: “Я сам, - писав Ґалаґан, - жив із вами в однім курені, люблю Січ і товариство й запевняю вас своїм словом, що хто не буде змагатися й кине зброю, то й волосина не впаде з його голови, ба навіть заслужить він собі царську ласку…”
- Не вірте собачому синові! - казав Богуш, метнувши очима на козаків. - Це хоче клятий зрадник, щоб нас, живих, забрати та віддати на знущання, а собі більше вислужитися!
Посланців одпустили до Ґалаґана, переказавши, що козаки не ймуть віри зрадникові.
Знову заревіли гармати з поля, а байдаки й плоти з москалями хмарою посунули з усіх боків до Січі. Ґалаґан звелів своїм козакам, що підпливали до берега, стріляти з усіх рушниць, щоб не змогли запорожці, як ті вийдуть на берег, бити їх нарізно.
Над Січчю знову схопилася пожежа, а кулі, мов бджоли, шугали над окопами й не давали козакам навіть підвести голови. Нарешті бомба влучила в пушкарню, пробила стелю - і вся Січ затремтіла від страшенного вибуху. Мені здалося: це вже остання мить вольниці. І, справді, незабаром увесь берег, з усіх боків Січі, був рясно вкритий московським військом, яке й кинулося на окопи.
