Визволивши з неволі велика силу земляків і захопивши в неволю багато знатних татар, запорожці, обтяжені здобиччю, пішли назад до Гнилого моря та ледве встигли завчасу, бо хан, зібравши орду, напав, було, вже на запорозьку залогу, що обороняла брід.
Одбившись од татар, Сірко перейшов з усім військом та ясирем Гниле море й, наблизившись до Чорної долини, зупинився, щоб попасти коней. Тут на спочинку Сірко почув, що не всі визволені з Криму українці радіють тому; чимало й таких, що вже побусурманилися або мають дітей од бусурманів і шкодують за Кримом і кленуть запорожців за те, що ведуть їх на Україну. Та звістка тяжко вразила Сірка, і в голові його постало гостре питання:
“Як мусить жити далі Україна, коли діти так легко її забувають і перекидаються не тільки на ляхів та московців, а навіть на ворогів Христа - бусурманів”. У запалі він задумав помститися зрадникам і дати науку іншим. Суворий кошовий звелів зібрати всіх визволених до гурту - їх було біля 7000. Тоді він сказав, що нікого не приневолює вертатися на Україну; всякому вільно йти, куди він хоче. Почувши те, бранці поділилися, й біля 3000 побусурманених українців, покинувши запорозький табір, пішли назад до Криму. Діждавши, доки вони зайшли за кряж, Сірко одібрав кількасот наймолодших козаків (щоб загартувати молоде серце) і звелів їм сісти на коней, наздогнати перевертнів і повистинати всіх до ноги; сам же повагом поїхав слідом, щоб вивірити, як виконають його наказ. Коли він доїхав до Чорної долини, рясно вкритої покривавленим трупом, то його взяв жаль, і в задумі він мовив: “Простіть мені, брати мої! Але ліпше вам спати тут до страшного суду господнього, аніж розплоджуватись у Криму на безголів'я рідній вашій землі, а собі без святого хреста на вічну погибель!”
Повернувшись із визволеними християнами і 6000 захопленого бусурманського полону, Іван Сірко частину бранців послав Самойловичу, а решту лишив на Січі, щоб взяти за них із Криму викуп. І, справді, незабаром він дістав листа від хана з проханням відпустити полонених татар на волю за оплату.
Віддаючи бранців, Сірко переслав з ними ханові в Крим ухваленого радою 2 вересня 1675 року довгого листа, у якому докоряв ханові за зрадливий напад на Січ. У тому посланні містяться дуже цікаві згадки про давніх запорозьких лицарів та про події, які з інших джерел нам не відомі.
Глава 61. Друга руїна України
Року 1675-го Самойлович разом із російським військом знову пішов на Правобережжя й оточив Дорошенка в Чигирині, та той не піддався, а тим часом йому на поміч встигли турки, взяли Ладижин та Умань, що перебували на московській стороні, й увесь люд із тих міст погнали в неволю. Обороняли ті міста й дві сотні запорожців, які також дісталися чужинцям.
Восени 1675 року турки покинули Україну й рушили за Дністер, та з того не стало легше, бо польський король Ян Собеський задумав скористатися відсутністю їх і повернути Україну під владу корони, а для того він набрав чимале військо й кинувся пустошити українські землі ще гірше, ніж татари. Люд, який уже 20 літ переходив із Правобережжя на Лівобережжя, тепер посунув за Дніпро тисячами й десятками тисяч. Такому переселенню дуже сприяв Самойлович, який гадав, що це зменшує силу гетьмана Дорошенка.
Занепад і руїна України важким тягарем давили душу Сірка. Все життя він бився за волю рідного краю і з розпукою в серці бачив тепер, що вся його праця не дала щастя Україні й не зрятувала Правобережжя од повної руїни. Цей занепад Військо Запорозьке обмірковувало на своїй раді разом із ксшовим і вирішило, що коли вже неможливо зберегти незалежність, то треба хоч з'єднати обидві частини під рукою одного державця, щоб позбутися розбрату поміж себе й колотнечі. З московськими воєводами було тяжкэ й нудно, а проте жили там люди, мали що їсти і множилися; на Правобережжі ж, у боротьбі з поляками, турками та росіянами майже ніхто не доживав свого віку: всі або гинули од ворожої зброї, або кінчали своє життя в неволі. Україна вкрай стомилася від нерівних змагань і благала дати ій спокій. Через те рада погодилася з російською зверхністю і, щоб прихилити до того Дорошенка, Іван Сірко з полком запорожців восени 1675 року поїхав до гетьмана в Чигирин. Той зустрів кошового за містом дуже урочисто, як отамана Війська Запорозького й відомого на весь світ лицаря. Обидва козаки гірко плакали над долею рідної неньки України і завершили свою нараду тим, що Дорошенко в присутності свого війська склав присягу на підданство російському цареві, й частину своїх клейнодів, а саме - булаву й корогву, доручив Сіркові передати Війську Запорозькому.
Про цю подію Івін Сірко зараз же сповістив російський уряд, висловлюючи в листі надію, що цар зустріне Дорошенка з батьківською ласкою і захистить Україну своїм військом од усіх ворогів: татар, турків та поляків так, щоб сплюндровані міста й села України знову залюднилися і втішалися своїми вольностями.
Вчинок Дорошенка й Сірка виявляє, що обидва ці щирі оборонці української незалежності розуміли, що Правобережжя добралося вже до краю, бо немає вже сил воювати, і що для подальшої боротьби на якийсь час потрібний спокій.
Підданством Дорошенка російському цареві вони мали надію зробити неможливими напади на Правобережну Україну Самойловича з російським військом, та тільки це було не на руку ставленику Москви - він хотів знищити Дорошенка, щоб самому бути єдиновладним гетьманом, і через те, довідавшись про Чигиринську подію, він через посланців застеріг царський уряд, що та присяга не щира - то лише лукаві заходи Сірка й Дорошенка проти нього - Самойловича.
Під впливом цих наклепів Олексій Михайлович послав Дорошенкові грамоту з вимогою, щоб той їхав у Батурин і там присягнувся перед Самойловичем і боярином Ромодановським, та на це гетьман, пам'ятаючи долю Сомка і Многогрішного, не пристав, так що й підданство Дорошенка Росії неначе й не вийшло.
На початку року 1676-го на Січ прибули посланці нового російського царя Федора Олексійовича, щоб прийняти од запорожців присягу. Сірко й Військо Запорозьке присягнули, й до того ж Сірко знову просив, щоб цар заступився за Дорошенка.
На початку ж року 1676-го турецький султан, почувши про присягу Дорошенка цареві, звелів татарам напасти на Україну.
За часів кошового отамана Івана Сірка на Запорожжі дуже добре були упорядковані в степах бекети з “хвигурами”, так що на Січі завжди знали про пересування татар, і Сірко не давав їм змоги переходити запорозькі землі. Тому вороги обминали свої давні шляхи, а рушали на Україну через Очаків поза Бугом. Так було й цього разу: виконуючи наказ султана, татари напали на Поділля й Волинь і почали забирати людей у неволю, та Сірко невдовзі дістав про те звістку й, перейшовши з кількома полками запорожців за Буг, розгромив багато татарських загонів, а бранців повизволяв.
Коло того часу польський король справді звертався до Сірка з пропозицією, щоб той згодився бути гетьманом Правобережжя під його рукою, та отаман відмовився, щоб не зчинити ще більшого заколоту на Україні.
Як тільки на російському престолі сів цар Федір Олексійович, Самойлович зараз же засипав його доносами на Дорошенка та Сірка й почав лагодитися до походу на Чигирин. Дорошенко ж надіслав на Січ листа, в якому з великим жалем та смутком розповідав, до якої руїни дійшла ненька Україна, що там, де за часів Богдана Хмельницького пишалися заквітчані садками міста й села, тепер бовваніють самі почорнілі димарі.та виють голодні собаки. Церкви божі, писав Дорошенко, попалені, а де й лишилися цілі, то стоять порожні, бо нема кому, нема й для кого службу правити; лани позаростали будяками, й веселий край обернувся на пустку. В усьому тому, писав далі Дорошенко, винен “Сарданапал” Самойлович, що гетьманувати любить, а з пуховиків не хоче вилізти, щоб узятися за зброю та обороняти рідну землю від
