Антошка, який рішуче крокував попереду, вагомо сказав:
— Я так відразу й подумав. Якби вони не були хвальки, вони були б зовсім хороші хлопці.
Діти ступили на єдину вулицю Підлабузнівська. Вже за кілька кроків їх оточили цікаві. Підлабузники були геть схожі на хвальків, лише одягнені в усе рожеве та голубе.
Кузька не втерпів і закричав:
— А це Оті Самі Троє, що прийшли до нас із різьбленою скринькою, а її вкрали! Я перший про це дізнався!
Лариска ткнула його пальцем у спину. Кузька змовк. Антошка набундючився і поважно сказав:
— Хто з вас знає, як іти до Синьої гори? Показуйте, розповідайте, я слухаю.
Цього було досить, щоб підлабузники одразу почали підлабузнюватись:
— Ми для вас дізнаємось! Ми довідаємося!.. Ми вам розкажемо!.. А ви б не бажали у нас пообідати? А ви не хочете покуштувати наших суничок?
У цьому улесливому гаморі Антошка почув тільки один голос, який промовив щось певне:
— А ви не бажаєте послухати мене? Я, з вашого дозволу, ніби трішечки знаю, куди треба йти… Прошу до моєї господи!
Маленький підлабузник мало не змітав пилюку біля Антощиних ніг своєю рожевою шапочкою і весь час кланявся і кивав, кланявся і кивав.
— А як тебе звуть?
— 3 вашого дозволу, Кив… Прошу ласкаво!
— Пішли, — вирішив Антошка.
Вони опинилися на чистому подвір’ї, і Кив запросив їх до столу під кущ малини. Він приніс суничний бульйон, а на друге виставив на стіл суничне пюре. На третє були цілі суниці.
Кив кивав, друзі обідали. Дениско розглядав подвір’я. Потім він спитав:
— Це твій дім?
— Коли ваша ласка, то цей дім і все наше місто належить нашому Бевзю. Чики-брики.
— П’ятому?
— Авжеж, коли ви дозволите, П’ятому, нашому найрозумнішому.
Потім Кив пояснив, що дороги до самої Синьої гори не знає, але знає точно, що вона йде через місто Ябедин. А там він бував.
Поки діти обідали, на другому краю Підлабузнівська з’явився вершник. Він їхав сірим віслюком, і його худюче тіло гойдалося, як лозина, а велика голова крутилася на всі боки. Вершник з-під зелених брів виглядав, чи не кинеться йому назустріч який підлабузник. Довгий, як мотузок, рудий вус був перекинутий через плече.
Його помітили і відразу висипали назустріч. Один тримав віслюка за вуздечку, другий допомагав одновусому злізти на землю, а третій кланявся.
Одновусий розмовляв владно і вимогливо. Поки один з підлабузників бігав додому, щоб принести суниць, двоє інших встигли розповісти, що в місті Оті Самі Троє. І що вони шукають різьблену скриньку.
Одновусий цього й чекав. Адже десять хвилин тому зустрілася йому сорока-білобока.
Він відстебнув від паска флягу і припав до неї. Підлабузники скромно опустили очі.
Потім одновусий скочив на віслюка, вдарив його каблуками і помчав геть із міста.
Недалеко від перехрестя він побачив загін. Чоловічки у фіолетових куртках з великими круглими головами мчали на триколісних велосипедах, здіймаючи густу жовту куряву.
Дядько замахав руками. Загін спинився. Одновусий зліз. На землі він негайно став на голову ї щось прокричав велосипедистам, махнувши ногою в бік Підлабузнівська.
Тоді звівся, і головний велосипедист підсадив його на віслюка.
Загін помчав до Підлабузнівська, а одновусий — у протилежний бік.
На подвір’ї Кива тривала розмова. Антошка казав:
— По-моєму, підлабузників взагалі треба бити.
Кив кивнув:
— Як вам буде завгодно. Ви куди зволите мене бити? — і він з готовністю взявся розстібати свої голубі штанці.
— Зараз же сідай на місце! — крикнула Лариска.
Кив, побачивши, що Антошка не заперечує, слухняно сів. Дениско сказав:
— Я думаю, що бити господарів недобре.
— Я казав: не господарів, а підлабузників.
— Але ж ці підлабузники — наші господарі!
— Це вони не через гостинність, а через своє підлабузництво, — пробурмотів Антошка.
— Так-так-так! — кивнув Кив. — Яка глибока, яка несподівана думка!
Антошка глянув на нього розлючено: Кив уклонився і взявся за штанці.
— Ти й справді хочеш його набити? — здивувався Дениско.
— Ти здурів, Денисе! Хто ж таких б’є?
— Ти сам казав, що їх треба бити.
— Кінчиться тим, що я наб’ю когось іншого.
— Може, мене?
— Може, й тебе.
Дениско образився не на жарт. Він вигукнув:
— У кого слабка голова, той завжди розмахує кулаками!
— Це у мене слабка голова? — Антошка підвівся. Лариска схопила його за руки;
— Хлопчики, любенькі! Ну, це в мене слабка голова, добре? Домовились? І нема чого вам битися. Згодні?
Вони були не згодні. Тоді Лариска полякала:
— Я зараз скажу лічилку-помирилку, і вам доведеться цілуватися.
— Вона вже не дійсна, — буркнув Дениско.
— То вона на вареники не дійсна, а щоб цілуватися — вона завжди дійсна.
Кив кивав просто-таки несамовито.
— Ви такі розумні, такі добрі, такі сильні… — шепотів він і заплющував очі від захвату.
Кузька більше не міг терпіти:
— Це я тут найсильніший, найдобріший і найрозумніший!
Антошка натиснув пальцем йому ніс, як кнопку електричного дзвінка. Кив сказав:
— Який ви дотепний!
— Лариско, — Антошка насупився, — а ти не можеш пригадати якоїсь лічилки проти підлабузництва? Бо йти разом з ним до Ябедина буде просто неможливо.
— Тим паче, — додав Дениско, — що там нас, певно, чекатимуть ябеди.
Лариска сплеснула долонями.
— Як це я не здогадалася! Ой-ой-ой! Я знаю одну таку чудову лічилку. Слухай, Киве:
Кив одразу ж перестав кивати, зірвався з місця і побіг геть. Антошка кинувся за ним. Тільки на вулиці він наздогнав утікача і схопив його за плечі.
— Годі тікати. Підемо назад.
— Пусти! — сердито шарпнувся Кив. Антошка аж засміявся з радості:
