— До якого міста? — здивувався Антошка.
— До нашого. До міста Хвальків. До найкращого…
— …найкращого, найвідомішого і найхвалькуватішого, — докінчив Антошка.
— А ти звідки знаєш? — здивувався Кузька. Незнайомі діти вражали його щораз більше.
— Знаю, бо я не хвалько.
Кузька непевно сказав:
— А я позавчора кинув камінець аж до Синьої гори…
— А де Синя гора? — підскочив до нього Дениско.
Хвальки знову зняли галас, показували на обрій, а тоді засперечалися, хто перший відповів чужим дітям.
— Гей, хвальки! — крикнув Антошка. — А хто з вас уміє найпильніше слухати?
— Я! Я!! Я!! — зачулося звідусіль.
— Тоді слухайте всі мовчки!
Хвальки вгамувалися і наставили на Антошку смарагдові, рожеві, чорні й фіалкові очі. Хлопчик розповів, що сталося з ним і його друзями і що їм треба дійти до Синьої гори і знайти там свою скриньку. Антошка розумів, що хвальки непогані діти і не зичать зла нікому. Він тільки не врахував, що, маючи таку ваду, вони можуть нашкодити ненавмисне. Це була серйозна помилка.
Ледве він скінчив, як хвальки загули:
— А я слухав найуважніше!.. А я перший зрозумів!.. А я знаю, як пройти до Синьої гори!.. А я давно вже чув про різьблену скриньку!..
— А я найперший вам кажу, що це Оті Самі Троє, про котрих говорили ще в давніх казках!
— Урра!.. Ми найперші побачили Отих Самих Трьох!..
І хвальки наввипередки кинулися до свого міста, щоб розповісти всім-всім його мешканцям, що вони були найперші… А розповісти Антошці і його друзям, як іти до Синьої гори, забули.
Отой обідраний гай і був місто Хвальків. Кожне дерево мало велике дупло біля кореня, і в тих дуплах жили хвальки. Всі в Хвалькові враз покинули свої справи і оточили дітей, що прибігли з узлісся. Там знялася метушня. Хвальки по спиляних сучках здиралися на стовбури своїх «домівок» і звідтіль вихвалялися на все горло. І кожен слухав тільки себе самого.
Весь цей гамір почули й ті, хто на схилах горбів збирав суниці. І тоді покинуті кошики покотилися вниз, розсипаючи ягоди, а збирачі помчали до міста.
Кузька теж було кинувся за своїми, та Лариска спинила його за рукав і нагадала:
— А ти казав, що можеш нам допомогти!
Кузька постояв, подумав — і залишився.
— А я знаю, як пройти до Синьої гори, — сказав він. — Треба йти отам… — Він закліпав і опустив вії. Потім зітхнув і додав: — А я перший помітив, що в тебе голубі очі…
— Що там помічати! — зневажливо сказав Антошка.
А Дениско додав:
— Яке це має значення. Я думаю, що це помічають усі. А якщо ти такий розумний, то відповідай, про що тебе питають.
Кузька сказав:
— Треба йти отією доріжкою, а тоді завернути за отой горбок, а потім поминути місто Підлабузнівськ… — Він хотів чимось похвалитись, але стрівся з Ларисчиним поглядом і зітхнув: — Все. Далі я не знаю.
— Кузінько, — сказала лагідно дівчинка. — Покажи нам дорогу. Ходи з нами, га?
Кузька поглянув на своє місто, де ще й досі галасували хвальки, подивився собі під ноги, а потім на Лариску. І відказав:
— А що? Я найсміливіший! Я можу й піти!
— То ходім! — вимогливо мовив Антошка.
— А навчиш кидати камінці?
— Навчу. І стрибати навчу далеко. І лазити по деревах. А Дениско навчить тебе грати у шахи. Хочеш?
— Хочу! А я найперший серед хвальків навчуся грати у шахи!
— Не кажи «гоп», поки не перескочиш, — зауважив Дениско, і друзі рушили.
Кузька розповідає про свою мачуху
Коли загін поминув кинуті кошики і розсипані купки суниць, Дениско спитав:
— А чому ви збираєте відразу у два кошики? Це ж незручно!
— А я знаю! — сказав Кузька.
— Я ж тебе й питаю.
— Бо ми один кошик збираємо для себе, а один — Бевзеві.
— Це що за Бевзь?
— Ну… це наш Бевзь. Наш найрозумніший. Чики-брики.
Антошка зареготав:
— Який же він найрозумніший, коли він бевзь! Він що, живе у Хвалькові?
— Що ти! — вигукнув Кузька. — От бачите, я знаю більше за вас! Наш Бевзь, наш найрозумніший, живе у Бевзьгороді. А я знаю, де це!
— Де?
— Далеко. Аж посеред Країни Суниць.
— І все?
— Все. От ви ж не знали, що це далеко, а я знав!
— Кузінько, будь ласка, — мовила Лариска, — не треба весь час хвалитися. Хвались, будь ласка, рідше.
Кузька винувато кліпнув довгими віями.
— А чому це ви віддаєте тому Бевзеві половину своїх суниць? — спитав Антошка.
— Бо йому ж треба їсти!
— То й нехай собі сам збирає.
— Ну… що ти… — Кузька просто-таки не знав, що відповісти. Йому ніколи не спадало на думку, що Бевзь міг би й сам збирати суниці. — Ну… Як же він збиратиме, коли він такий гладкий?
— Збиратиме — схудне, — зауважив Антошка.
Дениско задумливо сказав:
— Це дивна країна. Я думаю, що їх просто змушують збирати суниці цьому самому Бевзеві.
— А я вчора збирав суниці, — вигукнув Кузька, — так я їх усіх одурив! Для себе зібрав тільки один кошик, а Бевзеві аж два!
— Навіщо?
— Ну… — Кузька знітився. А тоді про всяк випадок додав: — А іншим разом я збирав суниці, то Бевзеві зібрав тільки один, а для себе аж три!
Кінці з кінцями у Кузьки не сходилися. Антошка так і сказав:
— У вас, у хвальків, через отой вічний гвалт у голові негаразд.
— Вас ще треба виховувати і виховувати, — кинув Дениско. — А ви до школи ходите?
— А що це школа?
— А що ж ви цілими днями робите?
— Ну… збираємо суниці, а тоді… хвалимось. Їмо суниці, хвалимось…
— Все ясно, — сказав Антошка. — Запитань немає. Ми пізніше обміркуємо, що з вами робити.
Тим часом у Хвалькові тільки й мови було, що про Отих Самих Трьох і різьблену скриньку. Хвальки й не завважили, як до їхнього міста прилетіла сорока-білобока. Вона дослухалася до розмов, задоволено скрикувала і швидко-швидко сукала довгим хвостом.
Насукавши на хвіст досить новин, сорока знялася. Летіла низько, щоб, бува, не прогавить когось,
