Тріск і вигуки ставали чутнішими. І ось на галявину один по одному видерлося четверо дивних чоловічків.
Вони були схожі на хлопчиків, але менші за Антошку і його друзів. Тільки голови мали круглі, наче кулі. Лице в кожного теж кругле й гладке, а на ньому гулькою стирчав носик. Очі були схожі на білі гудзики з чорними цяточками посередині. На головах росло сіре і коротке, наче гороб’яче пір’я, волосся.
Всі четверо у фіолетових куртках. За поясом у кожного велика рогатка і торбинка з гострими камінцями.
Чоловічки волокли за собою триколісні велосипеди.
— Це тут! — сказав один, оглянувши галявину.
Він сів на велосипед — і всі інші теж посідали на велосипеди. Поважно, один за одним об’їхали галявину. Оглядали кожен кущ, придивлялися до трави і суниць.
— Є! — гукнув один, зіскочив з велосипеда і підняв квітчасту торбинку, покинуту дітьми.
— Є! — гукнув другий і показав на суниці, що їх учора висипав Антошка з футболки.
— Звісно, є! — закричав третій і вказав на прим’яту траву під горбочком.
— Але їх нема, — зауважив перший.
— Авжеж, їх нема, — погодилася решта.
І тут усі четверо помітили їжака. Вони негайно повихоплювали рогатки, позакладали в них гострі камінці і прицілилися.
— Де чужі діти? — закричав перший грізно. Він мав хрипкий, але тоненький голос. — Відповідай зразу, бо вб’ємо! Лічу до трьох! Ррраз!.. Два!..
Всі четверо натягли рогатки сильніше. Їжачок згорнувся клубком і гукнув:
— Опустіть рогатки, тоді скажу. Я не можу говорити, коли мені страшно!
Ті опустили. Їжачок випростався.
— Чужі діти пішли он туди, — і він показав лапкою зовсім у другий бік.
— Давно?
— Зовсім недавно. Тільки-но.
По цих словах їжак прудко дременув під кущ.
Ті четверо вистрілили в нього гострими камінцями, але він уже сховався й був такий.
— За мною! — перший зліз із велосипеда і поволік його за собою крізь хащу. Решта подалася за ним. Тріск і гомін поволі стихали.
Їжак вийшов з-під куща, озирнувся довкола і подався по своїх справах. Білочки на деревах схлипували:
— Почалося…
А оце справжні хвальки
На узліссі діти зачаїлися. Перед ними була велика країна. Там зеленіли гаї і долини, вздовж і впоперек бігли жовті смужки вузьких доріг.
На обрії синіла смуга гір, а над ними здіймалася одна — найвища й найсиніша.
— Я думаю, що нам треба туди, — розмірковував Дениско.
— Всі так думають, — мовив Антошка.
Лариска схвильовано сопіла.
Неподалік чулися голоси. Діти виглянули з-за кущів, щоб роздивитися. На ближніх схилах хлопчики і дівчатка збирали суниці.
— А я вас найперший побачив! — враз почули друзі коло себе.
За кілька кроків стояв невеличкий хлопчик у строкатому вбранні. Він дивився дуже зосереджено і через це часто кліпав довгими-довгими віями. На маківці в нього височів кущик чорного волосся.
— Ну то й що? — насторожено спитав Антошка.
— Ну й нічого. Самий-самий перший!
— А хто ти такий?
— Я тут найрозумніший, найсміливіший, найсильніший і найкращий, — швидко відказав хлопчик. — У мене найкраще, найгучніше і найвидатніше ім’я. Мене звуть Кузька.
— Ти хвалько? — здогадався Антошка.
— Звісно, хвалько.
— А оті? — кивнув Дениско на дітей, що збирали суниці.
— І вони хвальки. Тільки хіба ж такі, як я! А ви?
— А ми не хвальки.
Кузька так здивувався, що аж сів. Він знову закліпав довжелезними віями і поторгав себе за кущик на маківці. Поміркувавши, Кузька сказав:
— Кожний розумний, гарний і сильний чоловік мусить бути хвальком. Бо звідки ж люди знатимуть, що він такий хороший?
— Як він і справді такий хороший, то люди це й самі помітять, — сказав Дениско.
— Не може бути!
Лариска посміливішала і підступила до Кузьки дуже близько. Вона придивилася до нього і сказала:
— Які в тебе довгі вії! Кузька негайно відповів:
— Найдовші, найчорніші і найкращі!
— То я ж це сама помітила, ти ж мені про них не казав!
— І справді… — спантеличився Кузька.
А тоді схопився на ноги:
— А хіба ти знаєш, що я можу вилізти на найвище дерево? І що мій дім тут найвищий? — і, не перевівши духу, додав: — А я вас все одно помітив найперший! А я зараз всім про це розкажу!
І він побіг до гомінкого гурту хлопчиків.
Антошка і його друзі пішли слідом. Кузька вже кричав, що він помітив найперший, а всі інші зняли галас, що вони побачили раніше, та тільки не хотіли казати. Кожен хвалько кричав сам, інших не слухав, а на наших друзів взагалі ніхто не звертав уваги.
Хвальки були в строкатому вбранні — у такому яскравому, що аж в очах рябіло.
Лариска потягла Кузьку за рукав:
— Ти нам можеш помогти?
— Можу! Я все можу!
— А ти можеш не кричати?
— Можу…
Один з-поміж хлопчиків кинув камінця і похвалився:
— Ніхто не кине далі, ніж я!
Кузька й собі, забувши про Лариску, схопив камінця і пожбурив. Кидав він слабенько, ще гірше, ніж перший хвалько, але зразу ж здійняв лемент:
— А я далі! Я кидаю далі за всіх!..
Тут всі вони почали кидати камінці і вихвалятися:
— А я торік кинув камінь так далеко, що він долетів звідси аж до міста.
— А я вчора, коли тут нікого не було, кинув камінь на небо і влучив аж он у того жайворонка!
— А я сьогодні рано, коли ви всі ще спали, кинув камінь так далеко, що він ще й досі десь летить!..
Тоді Антошка пірнув у гурт хвальків, підняв камінця і запустив його вгору. Чорна цяточка звилася високо-високо, а тоді ніби завмерла десь у небі і скоро впала аж під далекими чагарниками. Антошка таки вмів кидати камінці!
Хвальки принишкли. Антошка схопив ще одного камінця і кинув уперед. Камінь засвистів у повітрі і впав аж біля мертвого гаю. Там були високі дерева з відпиленими вітами і геть обідраною корою.
— Аж до міста!.. — вражено прошепотів Кузька.
Решта спантеличено мовчала.
