— Різьблена. Гуцульська.
— Де вона, кажіть же швидко!
Антошка махнув рукою і повернувся спиною до їжака. Він пробурмотів:
— У цій країні всі з розуму звихнулися на гуцульській скриньці. — І кинув їжачкові через плече: — У нас її вже вкрали, так що не хвилюйтеся дарма.
— Хто вкрав? — тихо спитав їжак.
— Одновусий.
— Я так і знав. А біла ворона з ним була?
— Була.
— Я так і знав. — їжачок відзадкував ще глибше під кущ і скрушно забурмотів: — Ой, буде лихо, буде біда, буде лихо… Краще б ви сюди не приходили.
— Кому буде лихо? — спитав нервово Антошка.
— Всім буде лихо. — Зашаруділа трава, і все стихло. Їжак пішов.
Ніч і ранок
— Я думаю, що з нашою гуцульською скринькою пов’язана якась небезпечна таємниця, — висловився Дениско.
— Всі так думають! — озвався Антошка.
Лариска обмацала горбок, з нього допіру скотилася торба.
— Хлопчики, тут м’яка трава. Ляжмо спати під цим горбочком.
Дітям ще ніколи не доводилося спати так далеко від рідних і друзів, а тим паче — просто неба на траві, без ліжок і ковдр.
Вклалися рядочком, лягли на бік. Антошка обійняв Дениска. Дениско обійняв Лариску, а дівчинка скоцюрбилася, підтягла коліна до підборіддя і завмерла. Але за хвилину вона прошепотіла:
— Хлопчики, ви спите? Мені страшно скраю…
Тоді вони лягли інакше. Антошка обійняв Лариску. Лариска обійняла Дениска, а Дениско скоцюрбився і підтяг коліна до підборіддя. Йому теж було страшно, але він нічого не казав.
Так діти й поснули. Найтепліше й найзатишніше було Ларисці. Коли всі троє намулювали собі один бік, сонний Антошка командував: «Перевертаймося!» І вони переверталися на другий. А Лариска однаково залишалася між хлопчиками.
Антошка перший розплющив очі. Просто перед його носом стояла суничка. Вона була блискуча, наче вкрита лаком, із жовтими цяточками. На ній сиділа краплина роси. Вона здавалася зеленою. Та коли Антошка придивився, він зрозумів, що краплина була звичайна. То в ній відбивалися зелені дерева. Їхні верхівки вже золотили сонце.
— Вставайте! — гукнув Антошка на ввесь голос.
Кілька білочок на вітах з переляку шугануло врозтіч. Дениско і Лариска посхоплювалися на ноги. Дівчинка довго терла свої великі очі кулачками і нічого не розуміла. А Дениско відразу пригадав усе. Він зітхнув і сказав:
— Якби встати раніше. А то втрачено цілу годину по сході сонця.
Лариска стояла під деревом спиною до хлопців. У неї здригалися плечі.
Антошка закліпав і почухав потилицю. А Дениско підійшов до Лариски, несміливо торкнувся її пальцем і спитав:
— Що це там капає? Дівчинка схлипнула:
— Ро-роса…
Дениско зазирнув їй в обличчя і розгублено сказав:
— І по щоках у тебе тече роса… І в очах — роса…
— Не дивись… — Лариска знову відвернулась. — Треба умитися.
— Я знаю як! — вигукнув Антошка. А сам собі пробурмотів: «Отак зв’язуйся з дівчатами, ледве що станеться — вже рюмсають…» І вже голосно: — Я знаю, як умитися! Ану всі — під дерево!
Коли вони стали під молодим густим ясеном, він щосили труснув стовбур. Дітей облив справжній росяний дощ.
Потім посідали снідати. Лариска проказала вчорашню «помирилочку», бо всім дуже сподобалися варенички в маслі. Але варенички не з’явилися. І пиріжки не з’явилися.
Антошка сказав лічилочку про торбу, але й з того нічого не вийшло.
— Погані наші діла, — мовив він. — Може, лічилки мають силу тільки ввечері.
Дениско примружив очі:
— Я думаю, що, може, кожна лічилка діє тільки один раз.
— Так я знаю ще одну! — зраділа Лариска. — Теж про їжу!
Дівчинка вже заспокоїлася, а роса зовсім змила сліди сліз з її рум’яних щічок.
— Тримай її при собі, — відказав Антошка. — Лічилки треба приберегти. А зараз у нас є суниці і хліб.
Діти поснідали вчорашнім хлібом, щедро заїдаючи його смачними суницями. А на деревах сиділо вже кілька білочок і з цікавістю стежило за друзями.
Нараз із-під куща почулося:
— А чого б вам не залишитися в лісі назавжди?
То був учорашній їжак. Він звівся на задні лапки, а передніми опирався на суху гілочку.
— Нам треба скриньку, — відказав Антошка. — Ввесь ліс перериємо, а скриньку знайдемо.
Їжачок сумно ворухнув голками:
— В лісі вашої скриньки немає.
— А де вона? — діти разом повернулися до нього. Той про всяк випадок відступив під кущ.
— Я гадаю, що далеко. Може, аж на Синій горі.
— Де це?
— По той бік Країни Суниць… Не ходіть туди, Діти, не ходіть, — їжачок відпустив гілочку і з благанням здійняв догори лапки. — Не ходіть, бо буде вам біда. Буде лихо, буде біда… І нам усім буде біда!..
— Яка біда? — допитувався Антошка.
— Не знаю… Ще мій дід чув од свого діда, що коли до Країни Суниць прийдуть чужі діти з різьбленою скринькою і ту скриньку у них вкрадуть люди Бевзя, — буде велика біда. І тим дітям, і всім мешканцям Країни Суниць. Про це весь ліс знає!
— А ліс у вас великий?
— Що там того лісу… — їжачок опустився на всі чотири і похнюпився. — Ліс росте тільки скраю, а там майже все понищили… Не ходіть! Ми вас зуміємо сховати!
— Від кого?
— Від біди…
— А як іти до Синьої гори?
— Десь там… — їжачок махнув лапкою на схід.
— Кінчаймо снідати! — Антошка схопився на ноги. — Є така пропозиція: я піду перший, за мною Лариска. Денис — замикаючий. Згода?
— Згода! — сказали діти.
Вони помахали їжакові і рушили в гущавину.
Ось уже й верховіття зімкнулося над ними. Але, як і вчора, лагідно розступалися гілки.
Білочки проводжали маленький загін, перестрибуючи з дерева на дерево, і стривожено гомоніли між собою.
Невдовзі попереду стало світліше. То вони наблизилися до узлісся.
— Тихше, — сказав Антошка. — Не шарудіти. Ми не знаємо, що там таке.
Тим часом їжачок на галявині згорнувся клубочком і замислився. Та за півгодини його сполохав лункий тріск і голоси в хащі. Звірок насторожився.
