— Ти його добре знаєш?
— А що там його знати! Звичайний ябеда.
Кив зіскочив з машини, бо йому було незручно їхати разом із Кузькою. Підбіг до дверей і кілька разів грюкнув.
За кілька хвилин двері прочинилися і звідтіля визирнуло худе і довге хлоп’яче обличчя.
— Це ти, Кив? От скажу!.. Кив махнув друзям: заходьте!
— Запали світло, — попросив він.
Муха витяг з-під тапчана кілька гнилиць. Кімната освітилася примарним зеленкуватим світлом. Вона була порожня, незатишна, як і весь дім.
— Хто ви? — позирав Муха з цікавістю.
— А я знаю! — вихопився Кузька. — Це Оті Самі Двоє. Їх було Отих Самих Троє, та тільки Антошка втрапив у якусь біду. А я і Кив тепер з ними товаришуємо!
— А я розкажу! — зрадів Муха.
— Кому?
— Кому завгодно! Я й самому Вуханю можу розповісти!
— А навіщо? — поцікавився Дениско.
Муха кілька раз кліпнув:
— Як це — навіщо?
— Ну, навіщо ти розкажеш?
— Бо я ябеда.
— Хіба ж це добре?
— Не знаю…
Дениско і Лариска засміялися, Кив і Кузька теж. Вони ж бо самі ще так недавно гадали, що всі діти мусять бути хвальками або підлабузниками.
— От їсти хочеться! — сказала Лариска.
— Лічилка є?
— Є. Однісінька. «Еники-беники», Про вареники.
— То давай!
— Ага… Давай… А як же Антошка?
Дениско погодився: справді, Антошці зараз гірше, ніж їм. А цю лічилочку він, мабуть, знає. Нехай буде йому.
Муха виставив на ослін тарілку з ліщиновими горіхами, насипав купку суниць. Ябеди збирали не тільки ягоди, а й горіхи.
Посідали вечеряти. Здалека долинув глухий гуркіт. Дениско насторожився:
— Що це?
— Якийсь дім завалився, — байдуже відказав Муха.
— Чому?
— А у нас щоночі який-небудь дім завалюється.
— Та чому ж?
— Бо ніколи доглядати будинки. Коли ми не збираємо суниці і горіхи — ми ябедничаємо.
— Це жахливо! — скрикнула Лариска. — Вас зовсім не виховують!
— Як це не виховують! — образився Муха. — Бути ябедою — це тобі не так просто. Треба ж своєчасно все помітити, все підгледіти, а тоді ще й наябедничати!
Лариска схопилася руками за голову. Діти в Країні Суниць зовсім не знали, що таке добре і що таке погано. Відомого вірша Маяковського тут, звісно, не читали. А правителі за тим тільки й наглядали, аби діти рвали Бевзю суниці і не знали нічого на світі.
— От повечеряю з вами, — діловито сказав Муха, — і піду на вас ябедничати самому Запеклому.
Оце-то господар! Дениско узявся розповідати йому, що ябедничати дуже недобре, що це просто-таки огидне діло. Що ябед ніхто не любить і самим їм теж живеться погано.
Муха аж рота роззявив.
— Ну-ну! — тільки й вимовив він. — Кажи, кажи…
Ябеди цієї ночі, як завжди, не спали. Вони звикли підглядати одне за одним.
За хвилину після того, як у Мушиній хаті засвітилося, попід його вікнами зібралися сусіди. Вони попритискали носи до шибок і розглядали, що робиться всередині. Наші друзі нічого не помічали.
— Це Оті Самі Двоє! — здогадався один ябеда. — Я чув сьогодні, як сорока-білобока казала Запеклому, що Перший з них уже сидить у ямі. Зосталося спіймати тільки Отих Двох!
Почувши таку новину, ябеди кинулися до ближчих будинків. І ось містом покотилося від дому до дому:
— А у Мухи сидять Оті Самі Двоє…
— А він їх годує горіхами…
Ябеди довго ябедничали одне одному, а тоді вирішили все розповісти Запеклому, щоб той склав добрячого доноса.
Запеклий ябеда був особистий представник Вуханя — радника Бевзя П’ятого. Він жив на околиці міста в єдиному міцному будинку під зеленою бляхою.
Під кінець ночі всіма вулицями Ябедина до оселі Запеклого бігли ябеди. Вони були худі, гостролиці, всі — у брудних отруйно-зелених киптариках.
Запеклий вислухав, зрадів і хутко виліз на дах свого дому. Він заплескав у долоні:
— Сороко-білобоко! Сюди, хутчій! Ну, де ти там заподілася?! Мерщій же сюди!.. Є такий донос, що крильця облизнеш! Я склав такого доноса, що ти зроду не носила!..
Вже розвиднялося. А птахи, як відомо, прокидаються рано. Сорока прилетіла, з радістю вислухала Запеклого, підхопила новину на хвіст і полетіла.
А наші друзі міцно спали. Вони умовили Муху на них не ябедничати. Він же ж був ябедою швидше за звичкою, ніж за покликанням.
Антошка вживає заходів
Антошка заснув відразу, як тільки угорі змовкли голоси. А коли розплющив очі — злякано кинувся:
— Котра година?
— Ати-бати — ми не знаємо! В ямі було темно.
«Яйце-райце! — пригадав хлопчик. — Треба вилізти з ями, дістати яйце-райце. Та вертатися додому!»
Солдати знову стали пірамідою з самоваром на верхівці, і Антошка відхилив ляду..
Вгорі вже був день. Чулося, як ЗСБ клопочеться над самою головою, допомагаючи Бевзю підвестися.
Антошка слухав і обмірковував, що робити. Він ще не бачив ні Бевзя П’ятого, ні ЗСБ, але здогадався, що перший — гладкий і незграбний, а другий — кволий і полохливий.
То хіба ж він із своїми солдатами не впорається з такими ворогами!
Підняв ляду вище. Тої миті до кімнати вбігли троє радників. Першого Антошка пізнав — то був спотворений одновусий. Вдень він здався ще жахливішим, ніж учора ввечері.
Ледве переступивши поріг, Брехун став на голову. Він збирався говорити правду.
Другим радником був Вухань. Маленький такий, зовсім миршавий, із зморщеним обличчям, водяними очицями і величезними, як у віслюка, вухами. Тільки без шерсті. Він спинився біля порога.
Третій — Зубань — поводив червоною відгодованою шиєю і раз по раз торкав пальцем величезного жовтого зуба.
— Чики-брики! Хай живе наш Бевзь!.. — завели радники.
Коли вони скінчили пісню, Бевзь П’ятий невдоволено сказав:
— Не дам вам суниць! І наливки не дам! Де Оті Самі Троє?
