— Кукуріку! — кричав Антошка і біг собі далі.
— Штій!.. Штій!.. — все віддалялися погрозливі вигуки.
Антошці легко було бігти поміж кущами і чагарниками. А ворогам прийшлося непереливки. Віти хльостали Зубаня й Вуханя, трави заплутувалися в колесах велосипедів. Бевзики перекидалися. То тут, то там збивалися нові й нові «малакупи».
Ліс не хотів приймати армії бевзиків. Скінчилося тим, що одна міцна гілляка поскидала Зубаня й Вуханя з віслюків. Бідні тварини, відчувши полегкість, дременули в хащу — відпочити й попастися. Радників оточив натовп піших знесилених бевзиків. Вони чекали наказів. Але ті безсило попадали під кущі.
Зубань важко дихав і намагався вилізти з самовара, 3 того так нічого й не вийшло. Вухань лежав горілиць і нервово пряв вухом. Побачивши це, бевзики й собі попадали на землю.
Погоня захлинулася.
Що думав Антошка
Хлопчик вийшов з лісу і озирнувся. Куди йти?
— Навпростець! — проспівав угорі жайворонок. — Іди, хлопчику, навпростець, і ти прийдеш до Заздри.
— А де всі наші? — підвів лице Антошка.
— Всі ваші вже під’їжджають до Заздри з другого боку. Вони за тебе хвилюються дуже-дуже-дуже!..
Жайворонок злетів ще вище і розтанув у синяві.
Антошка йшов довгим зеленим яром. Йому було весело й тривожно. Хотілося співати, танцювати, перекидатися.
Хлопчик ішов прискоком, потім скинув свої сандалі і побіг босоніж. Тоді уявив, ніби грає з Дениском у довгої лози, розбігся і підстрибнув! розчепіривши ноги, а потім ще раз.
І все сміявся.
Трава м’яко лоскотала стомлені ноги. Але Антошка не помічав утоми. Він став співати пісню, яку тут-таки й вигадував:
Хлопчик знову взувся в свої «скороходи» і вже хотів було припустити вперед, коли почув з-під куща:
— Добридень, хоробрий чоловічку!
Маленький їжачок стояв, спершись передніми лапками на патичок, і доброзичливо поглядав на хлопчика.
— Все лісове населення радіє, що ви боретесь з Бевзем і бевзиками.
— А що нам бевзики! Ми їх одним мізинцем! — кинув Антошка і зашарівся: чи ж не він з товаришами стільки товкмачив Кузьці, що хвалитися недобре!
Їжачок, здається, цього не помітив.
— А скажи нам, коли твоя ласка, — промовив він, — чи то правда, що сам Бевзь П’ятий сидить у чорній ямі?
— Правда!
— Вірю. Ти не хвалько.
Антошка почервонів ще густіше.
— Я застерігав тебе й твоїх друзів, коли ви прийшли до нашої країни, бо ніколи не думав, що ви такі мужні й кмітливі.
— Та, чого там… — Антошка зніяковіло колупав носком сандаля землю.
— Якби Бевзь кинув вас усіх трьох до ями і забрав скриньку — не стало б нашого лісу.
— Живіть собі спокійно… — промимрив Антошка.
Їжачок підняв одну лапку.
— Ми віримо тобі й твоїм друзям. Тільки я хочу тебе застерегти: нехай у тебе не запаморочиться голова, бо інакше вони переможуть. Вони за всяку ціну хочуть заволодіти різьбленою скринькою! Не забувай про це, мій хлопчику.
— Спасибі, дядечку, — щиро відказав Антошка. — Я не забуду.
— Щасливої дороги! — загомоніли на вітах білочки.
Антошка вклонився лісовим мешканцям і побіг далі. Він не дуже поспішав, бо хотілося дещо обміркувати.
Що буде далі?
— Я все знаю наперед, — думав собі Антошка. — Далі буде Заздра. Нас оточать заздри і почнуть заздрити. Вони заздритимуть Ларисці, що в неї кіски, і Денискові, що він капловухий, і мені, що у мене… що ж такого у мене? Гм… Це навіть цікаво! Вони заздритимуть Ларисці, що в неї жовте платтячко. Вони заздритимуть Ларисці, що вона знає лічилки.
Тут він сказав собі:
— Повернусь — проситиму у неї пробачення за свою грубість. Який же я піонер, якщо я цього не зроблю!
Балка скінчилася. Тепер Антошка підтюпцем біг широким лугом. Далі виднілися якісь горби і чагарники, а за ними, вже зовсім близько — гори.
Антошка думав: «От Кузька, Кив і Муха. Як швидко вони перевиховуються!.. Якби так всі діти Країни Суниць… Вони б одразу зрозуміли, що таке — погано, а що — добре. І серед них не було б хвальків і підлабузників. І ябед би не стало, і заздр. І тоді б вони зажили, як справжні піонери і жовтенята!»
— Але ж ми не можемо кожному в цій країні все розтлумачити! — скрушно вигукнув Антошка сам собі. — У нас на це просто не вистачить часу!
І тут хлопчикові нестерпно захотілося бути разом з друзями. Він побіг на всю силу своїх сандалів.
Гулька і Гульчин ніс
Заздра мало скидалася на місто. Обіч дороги стояли горби. Їхні схили чорніли печерами. З тих печер визирали голодні обідрані діти. Ото і все місто.
Антошка біг дорогою, чуючи на спині недобрі погляди. Попереду дорога перехоплювалася через витоптаний майданчик. То, мабуть, була міська площа. А на ній галасував цілий натовп дітей. Заздри кричали, билися, плакали, змішувалися купками, розсипалися і знову зчіплялися. Хлопчик ніколи не бачив такої масової бійки.
— Антошко! — почув він радісний вигук.
Його рідний загін сидів край дороги під кущем. Діти посхоплювалися назустріч. Вони сіпали його з усіх боків і так кричали, що нічого не можна було розібрати. Він теж кричав од радості.
