Потім всі трохи заспокоїлися, і Антошка побачив, що Лариска знову стоїть одна і дивиться на нього великими сумними очима. І губи її склалися так, ніби дівчинка от-от заплаче.
Антошка підійшов до неї і подав руку.
— Здрастуй…
— Здрастуй, — прошепотіла дівчинка.
— Ти на мене не сердься. Добре? Лариска всміхалася:
— Добре.
— Ну… — Антошка опустив очі. — Я, звичайно, був, звичайно, не правий…
— Я вже не серджусь, — ширше посміхнулася дівчинка. Потім вона взялася своїм мізинцем за Антощин і сказала:
Лариска почервоніла, не наважуючись сказати останній рядок лічилочки-помирилочки, А Антошка рішуче закінчив;
— Поцілуймося!
Потім Антошка розповів їм таємницю Країни Суниць і про свої пригоди у Бевзьгороді. Діти розхвилювалися — скоріше б у похід!
— А де ж солдати? — спитав Антошка.
— Пішли на базар, — відказала Лариска.
— Навіщо?
— Купувати самовар. Бо старий у них пропав.
— Це точно! Вони його так влучно надягли на Зубаня, що той, мабуть, і досі сидить у самоварі!
— А наші солдати без самовара ніяк не можуть.
— Я знаю, — розсміявся Антошка. — Доведеться чекати.
— А ти їсти хочеш? — спитала Лариска.
— Знову суниці? — Вареники.
— Хочу! А де ви взяли?
— Ти ж знаєш лічилочку «Еники-беники»?
— Знаю. Я її пригадував, коли сидів у ямі. Тільки залишив вам.
Лариска сплеснула долонями:
— Я так і здогадалася! Правда, Дениску? Ми її теж згадували в Ябедині і залишили тобі. А оце щойно подумали: ану, спробуймо, може, Антошка нею не користувався! Спробували — і дістали вареники. Тільки ж лічилочка дуже коротенька, і вареники вийшли дрібні-дрібні… Завбільшки з Гульчин ніс!
Антошка здивувався:
— Чий ніс?
— Гульчин.
— А хто це — Гулька?
— А от вона.
Тут тільки Антошка помітив, що з ними була маленька худенька дівчинка. На ній було стареньке- стареньке, все в дірочках, плаття. А ніс таки й справді був просто небачено манюній — як рожева черешенька.
Поки Антошка обідав дрібними, з Гульчин ніс, варениками, друзі розповіли йому все про заздру Гульку.
Вони під’їжджали до міста. Ще здаля на околиці побачили крихітну дівчинку, яка носила дірявою цеберкою воду з рівчака і щось поливала.
Діти злізли з велосипедів, спинилися під кущами і почали за нею стежити. Дівчинка поливала грядку кволих суниць за благеньким тиночком. Там не було жодної стиглої ягідки, тільки ріденька зав’язь.
Дівчинка аж язичка висунула від ретельності.
— Ці заздри не такі погані, як я чекав, — зауважив Дениско.
Та вже за хвилину змінив свою думку.
Коли дівчинка відійшла по воду, з печери на схилі горба визирнув якийсь заздра, побачив грядку і гукнув:
— А в Гульки знову суниці ростуть!..
До грядки підбігло кілька заздр — хлопчиків і дівчаток. Вони порозкидали огорожу і потоптали суниці так, що там не зосталося жодного кущика.
Підійшла Гулька і заплакала. А заздри кричали:
— У нас немає суниць — і в тебе не буде! Ти думаєш, що ти тут найрозумніша?!
Більше за всіх галасувала заздра в білій хустинці. Гулька плакала-плакала, а тоді підбігла до неї, зірвала з її голови хустинку і вигукнула:
— Ні в кого нема хустинки, то й в тебе не буде!..
І розірвала хустинку.
Заздри схвально закричали:
— Молодець, Гулька!.. Нехай ходить без хустинки!..
Дівчинка-заздра теж плакала:
— Он Гулька має цеберку, а ви не маєте! Куди ви дивитесь?
Тоді хлопчик-заздра підскочив до Гульки і ногою вибив цеберку з її рук. Вода вилилася, цеберка покотилася просто Денискові під ноги. Заздра кинувся за нею, щоб доламати. Та Дениско підняв те нещасне відро над головою і сердито гукнув:
— Зась! Не дозволю!
Заздри оточили дітей. Вони побачили їхнє кольорове вбрання, їхні велосипеди і від заздрості аж побіліли. Лариска покликала Гульку до себе і погладила її по голівці.
— Ну, не плач… Ну, заспокойся.
— Я їсти хочу!.. А суничок тепер уже не буде! Це була остання грядочка!..
— От біда! — зітхнула Лариска. — Ну, побудь з нами. Може, ми щось вигадаємо і попоїмо.
Тут всі заздри загомоніли:
— Женіть її! Вона погана!
— Чому ж вона погана?
— Вона вчора ходила в ліщину і нарвала горіхів!
— То й що?
— Ага, вона хотіла, щоб у неї були, а в нас не було!.. Ми все одно відібрали у неї горіхи і потоптали в землю.
— А хто ж вам заважає самим ходити в ліщину і рвати горіхи? — здивувався Дениско.
— А як хто нарве більше?
— То й нехай.
— Ні. Нехай краще нікому не буде!
— А чом ви собі не побудуєте будинки?
— Один тут попробував! — засміялися заздри. — Ми йому до цурки рознесли!
Виявилося, що заздри збирають суниці й горіхи тільки потай.
Діти посмутилися. Лариска ще погладила Гульку по голові і сказала:
— Ти хороша дівчинка. Гулька знову заплакала.
— Вони мене наб’ють за те, що ти так сказала. — А ти будь з нами.
Після цього діти згадали лічилку «Еники-беники» і дістали цілу купу дрібненьких вареників. Заздри стояли мовчки і ковтали слинку. Очі в Гульки враз висохли. Вона не відводила їх від незнайомої страви.
