— Еге ж, хитренький! Він колеться!
— Тоді понюхай нашу кицьку Прісю, вона м’якенька.
Сміхоша зайшлася тим самим сміхом, через який здобула своє прізвисько. У неї, як завжди, кругленько відкрився ротик, зблиснули білі зубки, і голосок задзвенів, ніби срібні дзвоники. Оченята ж запроменилися такою щирою втіхою, що Ходючок не міг стриматися і теж заусміхався. Коли сміялася Сміхоша, всі поруч теж сміялися.
Діти вийшли на балкон. Сміхоша зиркнула на квіти і вигукнула:
— Яка квітка! Такої квітки я ще не бачила! Ходючок, поглянь, який Феофеофанчик!
— Хто-хто? — перепитав хлопчик. — Де?
— Осьо! — Сміхоша показала пальцем на густо-синю і водночас дивно яскраву квітку крученого панича. — Як він ловко поп’явся по стіні!
Ходючок пробурмотів сердито хрипким голосом:
— Звичайна квітка. Од твого вереску у людей можуть зуби заболіти. І потім: що за ім’я? Язик треба вузлом зав’язати!
— Ні-ні! — сказала Сміхоша. — Вузлом не треба. Просто цього крученого панича справді так звати — Феофеофанчик.
— Стоп, усе, — сказав суворо Ходючок і повернувся до свого набору. Він добре знав, що Ганнуся- Сміхоша над усе любить рослини і тварин і дуже охоча про них поговорити. Він же хотів неодмінно зібрати маленький червоний автомобільчик — копію їхнього великого, що стояв у дворі на стоянці.
— Хлоп’яче діло — залізо. Оце справжня річ. А не стебельця-пелюстки. Я вже навіть навчився заводити великого Умпарару. Тільки вставиш ключик, повернеш, а ногою — на газ…
— Кого-кого-кого?! — закричала Сміхоша. — Кого ти навчився?!..
— Того-того! — гримнув Ходючок. — Умпарара Чамчамчам — так звати наш автомобіль. Я його вже вмію заводити.
— Ніколи не чула, щоб у автомобіля було ім’я, як у живого!
— А у квітки?
— Але ж кручений панич — він живий, хоч і не бігає, як твоя Пріся або мій Джульбарс!.. Ой! Який жах! Я зовсім забула про Джульку, а він надворі.
Діти глянули крізь розчинені балконні двері. Сміхошин руденький песик-такса Джулька гуляв у дворі. Він був приземкуватий, і волохаті його вуха звішувалися майже до землі. Хвостик мав гостренький і довгенький.
Джулька бігав рівною швидкою риссю, бігав по прямій, потім колами, потім вісімками і знову по прямій — бігав так зосереджено, ніби виконував якусь важливу роботу.
У цей час у небі почувся мелодійний гул реактивних турбін, Петрик ухопив Ганнусю за руку і загукав:
— Летять, Ганнусько, летять! Тато й мама летять! Зараз підуть на посадку!
Гарний сріблястий лайнер «Ту» летів над містом. Розкраявши крилом одну хмаринку, другу, він швидко линув у бік аеропорту, і Петрик радісно сміявся. Він розповів дівчинці:
— Слухай, мій тато в Африці будує величезну електростанцію, а мама у тамтешній лікарні лікує маленьких чорненьких діточок, о!.. Вони додому аж на два місяці, а тоді знову — туди, в Африку. Вони бачили справжніх жирафів і левів — на волі, в савані!
Сміхоша озирнулася на Ходючка, і в цю саму мить…
Отут воно й сталося. У старовинному годиннику зашелестіло, розчинилися дверцята дерев’яної хатки, і з неї вискочила Зозуля. Вона, як завжди, роззявила свого дерев’яного дзьобика і гукнула: «ку!..».
І все. Замість того, щоб проспівати «ку-ку!», вона вигукнула тільки одне «ку!..», а більше не встигла. Бо з дверцят годинника визирнула страхітлива звіряча морда: сіра, з вузькою довгою пащею, з гострючими зубами і двома кущами сірих вусів. Як тільки Зозуля вигукнула своє «ку!..» — страхіття ухопило її зубами і затягло назад у хатинку.
А наступної миті з-за хатинки вистрибнув величезний сірий пацюк. Сильний, мов сталева пружина, він одним стрибком перелетів із годинника на підвіконня, з підвіконня на балкон… Зозулю ж тримав у зубах.
Сміхоша і Ходючок завмерли від несподіванки і жаху. Потім Сміхоша затремтіла. Ходючок кинувся на балкон, а Сміхоша зойкнула: «Ні-ні, не ходи!.. Воно вкусить!..»
Знизу, з двору, почувся дзвінкий гавкіт Джульки, і Ходючок вибіг на балкон, а Сміхоша — за ним. Джулька мчав через двір, захлинаючись сердитим гавкотом, а потім спинився і, дивлячись у підвальне віконечко, тихо загарчав. Біля себе діти почули «шши!..».
Ходючкова киця Пріся, яка досі спала собі десь у куточку, тепер стояла на самому краєчку балкона і, вищиривши зуби, дивилася униз. Вуха її були прищулені до гарної круглої голови, пухнастий хвіст, як віяло, ходив з боку в бік, що аж дітям по ногах гуляв вітер, а очі, здоровенні і круглі, сяяли, мов два повних місяці — горіли мисливським завзяттям. Довжелезне пухнасте Прісине хутро жовто-біло-шоколадного кольору потріскувало грізно, бо в ньому була електрика.
Щось сталося. Це відчули всі. Якби у дітей спитали: «То що ж сталося?» — вони б відповіли, що здоровенний пацюк викрав із стінного годинника Зозулю в ту саму мить, коли вона хотіла оповістити пів на десяту ранку. Так воно й було. Але насправді сталося щось значніше. Щось страшніше. Настала велика моторошна тиша.
— Де ж він подівся, той пацючище? — пробурмотів Ходючок. — Знати б, куди він утік?
Поруч із ним почувся шепіт:
— Пацюк Бруднерський втік у підвал…
Ходючок і Сміхоша поглянули, хто шепоче. То був кручений панич Феофеофанчик. Діти були настільки приголомшені, що навіть не здивувалися, коли квітка заговорила. Кицька Пріся враз заспокоїлася і співуче мовила:
— Ну-у-у?.. То ви йдете униз? Врешті, я згодна піти з вами, щоб вам не було так стра-ашно…
Ходючок мовчки підхопив Прісю на руки. Проходячи через кімнату, він ковзнув поглядом по старовинному годиннику. У грудях йому похололо: маятник не рухався. Придивився пильніше: виявилося, що стрілки також спинилися. Діти вийшли з квартири. Кілька разів натиснули на кнопку ліфта, але кнопка не засвічувалася, і ліфт не приходив.
— Мабуть, немає електрики, — тихо сказала Сміхоша. Вони збігли східцями і вийшли у двір.
Переступивши поріг, діти відразу розійшлися врізнобіч. Бо в їхньому дворі жив відомий на весь район бридкий хуліган Степанко-Маєш. Зробивши якусь капость, він завжди кричав: «Ага, маєш!» Або, побачивши Ходючка й Сміхошу разом, верещав дурним голосом: «Молодий молоду посадив на льоду!»
Зараз Маєша не було видно.
З під’їзду вибігла старенька Неоніла Семенівна. Вона була чимось стривожена. Стала, як укопана, і роззиралася на всі боки пильно і підозріло, бо завжди чекала від дітей лише капості. Вона дивилася і при цьому то надівала, то скидала свої окуляри у металевій оправі.
«Примхлива бабуся Дерібо», — не знати чому, подумав про неї Ходючок і навіть не здивувався цьому новому незвичайному імені.
У світі все було не так.
Першою це помітила Сміхоша: «Поглянь! Поглянь, Ходючку, на птахів!» Він глянув угору. Просто у повітрі над деревом завмерла зграйка горобців. Вони були ніби й у польоті — і разом з тим зовсім нерухомі. А трохи далі, біля самої землі, виставивши ноги, щоб сідати, і широко розкинувши крила, так само нерухомо висів у повітрі грак.
А віддалік на проспекті завмерли тролейбуси і автобуси, завмерли легкові й вантажні автомобілі, а в кутку їхнього двору розташувався самоскид із піднятим кузовом, і струмінь піску, що сипався із кузова на землю, спинився і ніби скам’янів, а біля нього зігнувся завмерлий шофер.
І всі люди на вулиці й у дворі завмерли — вони були живі й неживі водночас, бо не ворушилися — не ворушилися навіть складки їхнього одягу. У кого був рот розкритий у посмішці, а в кого — у розмові, хто здійняв руку в жесті, а хто підняв ногу в ході — і так воно все й лишилося.
Високо у небі, біля хмари, стояв реактивний лайнер ТУ-134. Він не рухався й не падав, і не було чути грому його турбін.
І тиша була дивовижна…
Увесь світ скидався на велику нерухому стереоскопічну картину.
