— Ой дана, дана, дана!..
Потім Антошка скомандував:
— А тепер усім взятися за руки, щоб хто, бува, не залишився!
Тут солдати стали струнко, цокнули каблуками і віддали честь.
— Ми підемо!
— Куди? — здивувалися діти. — Ати-бати — на базар!
— Та навіщо ж вам на базар?
— Треба новий самовар купити. Ми без самовара не можемо! — І, побачивши, що діти засмутилися, солдати всміхнулись: — Та ви не журіться, ми ж із лічилки. Ми ще стрінемось! Ати-бати!
— До зустрічі! — сказали їм усі. — Ви були вірні і мужні друзі.
Солдати ще раз віддали честь, повернулися кругом і пішли. А діти, міцно тримаючись за руки, заспівали:
І тієї ж миті вони опинилися на маленькій знайомій галявині коло піонерського табору. Дзеркальце води під дубом відкидало на ясена сонячного зайчика.
Ліс був повен дитячими голосами. А за мить на галявину вибігли піонери і жовтенята на чолі з вожатою Ліною Стьопівною.
— Я ж казав, що вони в лісі! — крикнув один хлопчик.
— Вони знайшли суниці! — додала одна дівчинка. — Я так і знала!
Справді, різьблена скринька біля Антощиних ніг і Ларисчина мисочка були повні суницями. Тільки Денискової чашки не було. Ви ж пам’ятаєте, що її розбили бевзики з рогатки в бою.
А скільки суниць було довкола! Вся галявина аж сяяла соковитими червоними ягодами. Тут їх було стільки, що вистачило б на весь піонерський табір до кінця літа.
— Вас не було аж дві години! — суворо сказала Ліна Стьопівна. — От бачиш, Антошо, як ти нас усіх турбуєш!
Але вона не могла стримати доброї посмішки і тому закінчила зовсім лагідно:
— Ну гаразд! Ви знайшли для всіх дітей так багато суниць, що на вас не можна сердитись. Ходімо мерщій до табору, бо вже час обідати. А після сну всі підемо на річку.
— Ура! — закричали діти.
Коли вони підходили до піонерського табору, на його білих стінах вигравали, сміялися сонячні зайчики.
А що ж Кузька, Кив, Муха і Гулька? Ще на галявині вони радо змішалися з натовпом піонерів і жовтенят. Вони й зараз десь між вами. Може, зустрічали? їх впізнати не дуже важко, адже вони ще й досі не перевиховалися до кінця. Коли-не-коли один з них починає хвалитися, другий — підлабузнюватись, третій — ябедничати, а четверта — заздрити.
Якщо десь зустрінете — допоможіть їм позбутися таких звичок. Вам усі спасибі скажуть.
Казка про викрадену зозулю
1. Тільки одне «ку…»
До великих подій зоставалося кілька хвилин. Цього ще ніхто не знав. Хлопчик Петрик, якого усі жартома звали Ходючок, сидів удома сам і розбирав новий набір «Автоконструктора». Тато й мама були у далекому відрядженні, дід Андрій пішов до гастроному, а бабуся Марія — на базар. У двері подзвонила дівчинка з сусідньої квартири — Ганнуся — і запитала:
— А котра година на вашому старовинному?
— Зайди подивись, — сказав Петрик і пропустив Ганнусю до квартири.
Вони зайшли до кімнати і стали дивитися на годинник. Отак стояли собі мовчки і дивилися, бо ще нікому не вдавалося відразу одірвати від нього погляд.
То був дуже гарний і зовсім незвичайний годинник. Він був як невелика шафа з темного дерева, вкритого гарними візерунками. На білому циферблаті — дванадцять тьмяних золотих цифр і дві золоті стрілки. Велика стрілка закінчувалася кружечком, на якому було викарбуване усміхнене сонце із хвилястим і густим волоссям-промінням, а на кінці малої був маленький жовтий місяць із гострими ріжками. Якщо дивитися на циферблат дуже пильно, можна помітити, як рухається велика стрілка — сонце.
За вузькими скляними дверима поважно гойдався великий маятник. Він зображував Землю. По екватору вправний майстер викарбував різних звірів і птахів: тут були і ведмідь, і слон, і жираф, і пінгвін, і крук, був навіть пацюк із зубатою пащекою. А посеред Землі стояли хлопчик і дівчинка, тримаючись за руки.
І це ще не все.
Над циферблатом була влаштована гостроверха дерев’яна хатка. Щопівгодини дверцята хатки розчинялися, і звідти вигулькувала різьблена дерев’яна Зозуля. І дзвінко кувала: «ку-ку! ку-ку!»
Петрик пам’ятав цей годинник стільки, скільки й себе самого — усе життя. Коли він був маленький, то все питав мами й тата:
— А що Зозулька каже?
— Вона сповіщає, котра година, — терпляче пояснювала мама.
Або ж стежив за поважним неквапливим маятником («Тік. Так. Тік. Так. Ні — отак, а не так!») і запитував:
— А хто його хитає?
— Час, — коротко відказував тато.
— А де він — Час? — допитувався хлопчик.
— Там, усередині.
Коли ж Ходючок підріс, йому розповіли, що це дуже старовинний годинник. Раніше він належав дідусеві, а ще раніше — татові дідусевої мами, а ще раніше — вже забуто кому. Зате всі знали, що годинник цей у дуже давні часи зробили найкращі майстри і що він надзвичайно точний. Мама, тато і дідусь із бабусею перевіряли за ним свої наручні годинники. А якщо їхні сусіди не дочують, бува, сигналів точного часу по радіо, то дзвонять у двері і ввічливо питають:
— Скажіть, будь ласка, котра година на вашому старовинному?
Оце ж і Ганнуся, яку друзі звали Сміхошею, прийшла спитати, котра година, і вони з Ходючком, як заворожені, дивилися на невтомний маятник і слухали: «Тік. Так. Ні, не так, а отак». Годинник вабив їх, наче старовинна чарівна казка.
А до великих подій зоставалося лише кілька хвилин. Хлопчик і дівчинка цього не знали, і тому Сміхоша запитала:
— Твій дідусь не передумав? У зоопарк завтра ідемо?
— Ми з дідом Андрієм серйозні люди. Чого б це ми передумали?
— А я ще знадвору побачила, що у вас на балконі розквітли кручені паничі. Можна понюхати?
— Кручені паничі не пахнуть, — відказав Ходючок. — Понюхай он краще кактус.
