у біді!..
Безвусий і досі не знав, що Кузьчина мачуха назавжди позбулася своєї недоброї сили.
Нічого робити — перший радник ступив на деревину і затремтів, як у лихоманці.
Потім ступив другий крок і третій. Деревина схитнулася. З жаху безвусий заплющив очі, ноги його роз’їхалися, і він полетів…
— Каравул!.. — луною рознеслося довкола. В останню мить безвусий встиг ухопитися за гілку і звис над безоднею.
— Я пропав!.. Бевзики! Де ви, мої вірні бевзики! Я ж вас люблю більше, ніж себе самого!.. Бевзики!..
Бевзики, звісно, не відповідали. Вони ще й досі вовтузилися з своїми велосипедами десь далеко внизу.
— Вороночко!.. Зубанчику!.. Вухасенько!..
Руки в безвусого були слабкі. Вони не могли довго тримати його важке тіло. Пальці почали розтискатися…
Його врятував випадок.
З висоти безвусий здався беркутові схожим на барана. Він метнувся вниз. У ту саму мить, коли з пальців безвусого випорснула гілка, гострі кігті беркута вчепилися в його одяг.
Беркут зробив кілька помахів і роздивився, що це не баран. Він гидливо підібрав кігті. Перший радник лантухом гепнувся на галявину по другий бік ущелини.
Орел гордо поплив угору.
Спочатку безвусий не зважувався розплющити очі. Він думав, що лежить в орлиному гнізді і що його ось-ось почнуть шматувати.
Потім зиркнув оком. Потім — другим. Далі підняв голову…
Оговтавшись від переляку, підвівся і ступив на гірську стежку.
Скляного палацу ще не було видно. Плай з усіх боків обступали високі кущі. І коли стежечка розділилася на дві, безвусий завагався: куди ж іти далі?
У траві сиділа сіра перепілка. Вона з цікавістю поглядала на нього блискучими оченятами.
— Якою стежкою ближче до верху? — спитав радник.
— Піди лівою! Піди лівою! — відказала пташка. І навіть почала перепурхувати вздовж стежки.
«Бреше», — вирішив безвусий. Він не міг уявити, щоб жива істота казала правду, не стаючи на голову.
І звернув праворуч.
Саме на той час друзі поминули каміння, за яким поховалися бевзики. Вони здиралися вгору плаями, підтримуючи одне одного. В найкрутіших місцях солдати ставали ланцюжком і передавали дітей з рук у руки: Жовтий — Синьому, Синій — Зеленому.
Самовар вони несли по черзі.
— Аж подумати боязко, — сказала Лариска. — Ще трошки — і таємниче яйце-райце буде в наших руках!! І здійсниться буд-яке наше бажання!
— Яке? — стримано спитав Дениско.
Антошка розсердився.
— Ніби ти не знаєш? Ти ж знаєш — чого питаєш!
Всі трохи помовчали. Тоді Антошка додав:
— Треба повернутися додому. Хіба ж не так?
Кузька, Кив, Муха і Гулька вигукували:
— Так, так! І ми підемо з вами до тієї країни, де всі діти — як ви!
Назустріч друзям згори спускався стомлений віслюк. Вони, звичайно, не могли знати, що це скакун безвусого. Адже всі сірі віслюки схожі один на другого.
Що не крок наближалася мета, заради якої діти пережили стільки небезпечних пригод. А на серці у кожного було тяжко. І кожен все частіше згадував про маленьких мешканців Країни Суниць.
— А ти що обіцяв заздрам? — раптом спитав Дениско. — Ти їм обіцяв, що, коли ми підемо на Синю гору, — вони стануть жити, як усі діти!
Всі принишкли. Всі напружено слухали. Антошка зітхнув:
— Це я тільки подумав… ну, що ми могли б так зробити…
У загоні стало тривожно. Всі мовчали, і всі розуміли, що настав час вирішувати.
Стежка вивела їх до глибокої ущелини. Через неї було перекинуте зламане дерево.
Першим перебіг Антошка. За ним — Дениско і Лариска. Суничних дітей перенесли Жовтий і Зелений солдати. Синій ніс самовар. Коли він був на середині кладки — зненацька дмухнув вітер. Солдат змахнув руками, щоб втриматись, і випустив самовар.
Мідний пузань довго летів униз, дзвінко вдарявся об гострі скелі і валуни, а потім зник у сивій піні гірської річки. Солдати з сумом стежили за ним очима.
— Ати-бати — і другий пропав… — сказали вони.
Діти опинилися на невеличкій галявині. Всі стояли мовчки.
Перший сказав Антошка:
— Я вас завів у ліс, я й мушу привести до табору! Бо що про мене подумають ваші батьки? І наша вожата Ліна Стьопівна?
— А у мене дві сестрички і братик! — зітхнула Лариска. І пошепки додала: — Якщо вони почують, що я пропала… Їм буде так погано…
Діти дивилися на дівчинку. Її кіски, схожі на крильця, похилилися.
Потім Лариска глянула на суничних друзів:
— Тут діти ніколи не ходили до школи! І вони не знають, що таке — дружити…
Антошка підійшов до Лариски і міцно взяв її за руку.
Кузька зітхнув:
— А я так хотів піти з вами… Якщо всі хвальки стануть хорошими дітьми — давайте оселимось у Хвалькові. Добре, Антошко? І я буду вам найвірнішим другом! Бо я найперший з усіх хвальків зрозумів…
Лариска сумно всміхнулася:
— Кузько, ти дуже хороший хлопчик, тільки не треба хвалитися…
— Ми всі будемо вам найвірніші друзі! — з почуттям кивнув Кив. — Ви матимете найвірніших друзів у кожному місті Країни Суниць! Коли підлабузники перестануть бути підлабузниками, я їм скажу: давайте перейменуємо наше місто! Нехай буде не Підлабузнівськ, а місто Суничка.
Муха сказав:
— Я не знаю, як ябеди назвуть своє місто, коли вони не стануть ябедами. Але щось можна вигадати.
Гулька пискнула:
— А в мені заздрості зосталося з Гульчин ніс!
Навіть менше!
Друзі всі побралися за руки. Лариска спитала:
— Що ж нам робити, хлопчики?
Діти перезирнулися. Вони добре зрозуміли один одного. Антощине лице просвітліло: він був радий, що друзі самі все вирішили.
Вище галявини, де стежка розходилася надвоє, сиділа сіра перепілка.
— Куди ближче до вершини гори? — спитав її Антошка.
Пташка охоче відповіла:
— Підіть лівою! Підіть лівою!
І почала перепурхувати вздовж лівої стежки.
— Ходім! — кинув Антошка.
Загін попростував за перепілкою. Всі йшли мовчазні, тільки Муха для бадьорості наспівував свою пісеньку:
