Здрастуй, сонячний зайчику!
За півгодини діти вийшли з чагарників.
Перед ними високим зеленим горбом височіла полонина. На ній стояв Скляний палац. Сонце відбивалося від скляних стін і сліпило очі. Тут до сонця було дуже близько!
— Вперед! — прошепотів схвильований Антошка.
Вони пішли, приминаючи шовкову траву. А вона знову виструнчувалася за ними і лагідно кивала теплому вітрові.
У траві яскравими купками червоніли сунички. Діти їх обходили, щоб не пошкодити жодної ягідки. А найобережніше йшла Гулька.
— Молодці! Молодці! Молодці! — проспівав у небі знайомий жайворонок і поплив на рівнини.
Неподалік од сонця гордо висів у повітрі беркут.
Палац мав золотий ганок. На золотому ганку сиділи цар, царевич, король, королевич, швець і кравець. І всі вони хором закричали до Антошки:
— А ти хто, молодець?
— Я Антошка, — з гідністю відповів хлопчик. — А взагалі ми Оті Самі Троє, а це наші друзі.
Всі, хто був на ганку, підвелися і вклонилися дітям. Вони були чемні і привітні люди. Навіть цар із царевичем і король з королевичем. Адже ж всі вони були із доброї дитячої лічилки!
Двері відчинилися.
— Ласкаво просимо! — сказали всі на ганку. Антошка обернувся до друзів:
— Я піду.
Він зблід од хвилювання. Дениско теж зблід і відповів:
— Йди. Винось скриньку сюди. Ми тебе чекаємо.
Антошка пішов уперед. У високих залах дзвінко відлунювали його кроки.
Двері самі розчинялися перед ним. Антошка проминув один зал, другий, третій.
За третім залом відкрилася маленька скляна кімната. Посередині стояв стіл. А на столі лежала різьблена скринька.
Антошка ласкаво провів пальцями по гуцульських візерунках на її кришці. Вони були багатозначні і таємничі. А ще так недавно це була звичайна собі скринька. Така звичайна, що Антошка навіть наважився забрати її з піонерської кімнати, щоб збирати суниці!
Хлопчик обережно взяв скриньку обома руками і пішов назад.
Двері знову розчинялися перед ним і зачинялися за спиною. Він неквапливо перейшов третій зал, потім другий, потім перший і нарешті вийшов на золотий ганок.
Друзі стояли на траві і дивилися на скриньку в Антощиних руках.
Все було так урочисто, що Антошці стало якось ніяково. І він буденним голосом спитав:
— А де ж цар, царевич, король, королевич, швець і кравець?
— Пішли по суниці, — відповіла Гулька.
Антошка зійшов зі сходів і спинився. Він поклав скриньку на траву і взявся рукою за кришку.
— Ну?
Діти озирнулися на Країну Суниць, що розляглася унизу до самого обрію.
Країна була гарна. Вся зелена, у жовтому плетиві доріг і доріжок. Вистелена чагарниками. Прикрашена гаями і лісами. Схвильована гарними горами й горбочками, ярками і долинами. Оторочена густим лісом.
Лише подекуди краєвид псували купки обідраних дерев. Але надходив час, коли в цій країні почнуть старанно доглядати кожне дерево, і тоді мертві гаї знову зазеленіють, укриються молодим листячком, зведуть до сонця ніжне пагіння… Країну вкривав прозорий синій серпанок.
— А наша гора зовсім не синя, а зелена, — сказав Кузька.
— Авжеж. Гори здаються синіми тільки здаля…
Антошка перевів очі на скриньку. В цю мить Кив закричав:
— Радники!..
Згори друзі побачили, як на полонину здираються радники. З чагарника навкарачки виліз безвусий. Він так втомився, що вже не міг стояти на ногах.
А з другого боку з’явилися Зубань і Вухань. Вояка ще й досі був у мідному самоварі. Солдати сумно зітхнули. За радниками лізли бевзики. То були залишки їхньої армії.
— Починаю! — промовив Антошка.
Він відчинив скриньку. В ній лежало і сліпуче світилося золоте яйце-райце.
Солдати завмерли в почесній варті. Антошка взяв яйце і проказав:
— Нехай всі хлопчики і дівчатка в Країні Суниць довідаються про себе правду і зрозуміють, що таке — добре, а що — погано!
Він вдарив яйце-райце об край скриньки. Воно з мелодійним дзвоном розкололося навпіл. Золота шкарлупка впала на дно скриньки.
З яйця-райця вихопилася блакитна хмарка. Вона швидко злетіла в небо й попливла до Країни Суниць. Здалося, ніби повіяв вітерець.
— Дивіться! — зойкнули в один голос Лариска й Гулька.
Вони показали вниз. Усі бевзики враз спинилися, випростались і почали озиратися навколо себе. Дехто з них усміхався, дехто з подивом і зневагою роздивлявся Зубаня і Вуханя. Потім усі вони повернулись і спокійно пішли вниз.
Брехун, Зубань і Вухань теж відчули, що сталося непоправне. Вони враз зіщулилися і поплазували у чагарники. Вони ніколи більше не наважаться повернутися до країни, яку так довго дурили і обкрадали.
— Я собі уявляю, що зараз коїться по наших містах! — засміявся Кузька і від щастя заплескав у долоні.
Кив, Муха і Гулька теж почали сміятися і плескати руками.
Дениско мовчки вдивлявся кудись удалину. Лариска дивилася на Антошку круглими очима. В них бриніли великі сльози. Тільки тепер діти почали по-справжньому розуміти, що вони вже ніколи — ніколи! — не повернуться додому.
Антошка опустив очі до скриньки.
— Зайчик… — здивовано сказав він.
Справді, золота шкарлупка яйця-райця обернулася яскравим сонячним зайчиком. Він лежав у скриньці і сміявся до дітей.
Дениско, Лариска і Антошка теж сумно всміхнулися.
— Здрастуй, сонячний зайчику! — сказали вони.
— Здрастуйте, дітки, — блимнув зайчик. — Ви, мабуть, шкодуєте, що пішли за мною в цю країну?
Діти серйозно відказали:
— Ні. Ми не шкодуємо. Але ми дуже скучили за своїми…
— Але ж я вас учив, як повернутися додому! — сказав сонячний зайчик.
— Вчив. Треба випустити тебе із скриньки і сказати лічилку-поверталку.
— То в чім же річ? Кажіть лічилку — та й усе…
— Ми її забули… — зітхнули діти засоромлено.
— То вигадайте нову!
— Хіба це можна? Зайчик засміявся:
— У країні-казці можна все! Не гайте часу, дітки, я вас зачекаю.
Суничні діти і солдати уважно прислухалися до цієї розмови. Кузька, Кив, Муха і Гулька тепер знову захотіли до країни трьох друзів.
Лічилочку складали весело і дружно. Лариска почала її відомою приспівочкою:
