Родивон Сильвестрови раптом зірвалися зі своєї гілки і з неймовірною швидкістю злетіли вгору. Та як злетіли! Ніби хтось дуже сильний і дуже вправний, як у казці, пожбурив високо-високо в небо два камінчики. Від подиву Пріся аж підстрибнула і довгенько дивилася услід пташкам, Джулька дзвінко загавкав, а Ходючок і Сміхоша перезирнулися і звелися на ноги.
За кілька хвилин шпачки повернулися на ту саму гілку.
— Ну? — суворо запитав Ходючок.
— Вітер! — сказав Фока Сильвестрів. — На нас подув такий вітер!.. Правда, Родивоне?
— Авжеж! — цвірінькнув той. — Який шпак, ну скажіть мені, люди, такі розумні, ну який шпак утримається, щоб не кинутися проти вітру, розпроставши крильця, щоб його вітер підкинув аж у самісіньке небо?!
Ходючок ляснув себе долонею по лобі й гукнув:
— Ах, я ж старий осел!
— Мені здається, що ви значно перебільшуєте, — сказав Фока.
— Мені здається, що старі осли виглядають не так, — додав Родивон.
Ходючок закричав:
— А я вас питаю, звідкіль узявся вітер, якщо немає Часу?! Він узявся звідтіля!
Сміхоша вражено прошепотіла:
— Ось що значить: «Шукай вітру в полі». Ой… — Вона схопила Ходючка за рукав його курточки. — То нам треба їхати проти цього вітру, от що!
Ходючок сказав:
— Фоко і Родивоне Сильвестрови, підійміться, будь ласка, ще раз угору і летіть проти вітру. Та слідкуйте за нами — ми рушаємо дорогою.
Шпаки радісно злетіли, як підкинуті камінці, лиш почулося захоплене: «Ми падаємо в небо!»
На дверцята машини сіла ластівка і делікатно цвінькнула:
— Пробачте! Мене запросили шпаки. Можна, я пообідаю мухами?
Уся зграя мух із бридким дзижчанням вилетіла з машини, і ластівка стрілою ковзнула слідом за ними. Умпарара гукнув їй услід:
— Смачного вам, сусідонько!
Усі швиденько залізли у машину, і Умпарара, збиваючи легку куряву, побіг дорогою. Він сказав:
— Я пам’ятаю цю дорогу, вона веде до річки.
— Чудово! — закричав Ходючок. — Ви розумієте тепер пораду крука? «Якщо хтось тікає понад річкою…»
— «… і ховається у лузі…» — додала Сміхоша.
Умпарара так завзято крутив колесами, що всі поробилися веселі й натхненні і все більше сповнювалися вірою, що їм таки пощастить наздогнати злодіїв. Сміхоша, щоб усіх підбадьорити, заспівала:
А Ходючок підхопив:
Сміхоша сказала, що це невлад, вони трохи посперечалися, а вже за кілька хвилин весь екіпаж весело і дзвінко виспівував:
— Стоп, — гукнув Ходючок, і Умпарара слухняно спинився. Ходючок продовжив: — Слухай мою команду: всім сидіти на місцях! Чекати шпаків!
— Чому? — здивувалася дівчинка.
— Роздивитись треба… Дві дороги попереду. Якою їхати?
Раптом Умпарара Чамчамчам голосно зойкнув. Джулька загарчав і приготувався вистрибнути з машини. Пріся вигнула спину дугою і вищирила зуби.
— Відчиняй… — просичала вона Ходючкові.
— Я сказав: усім сидіти на місцях! — твердо повторив Ходючок.
Він захопився своєю роллю командира, і йому все кортіло наказувати, щоб усі слухалися.
— І-і-і-і! — заверещала Сміхоша. — Па-цю-ки!
Пацюки-щури!!
Умпарара Чамчамчам і собі закричав:
— Ту-туу… Ту-тууу!.. Вони гризуть мені колеса!
Ходючок уже й сам бачив, що навкруг автомобіля у траві вистрибують чорно-сірі пацюки. Джулька прогавкотів:
— Випустіть мене! Я ж такса-щуролов, давити пацюків — це моя робота!
Сміхоша сердито зиркнула на хлопчика і сама розчинила двері автомобіля. Джулька і Пріся миттю з нього вистрибнули.
— їм мало не буде!
Ой, що зчинилося! За якусь мить пацюки кинулися врозтіч, гнані таксою-щуроловом і розлютованою кицькою. Раптом почулося лунке шипіння, і Умпарара згорьовано вигукнув:
— Всссе!.. Прокусили!..
Ліве заднє колесо було прокушене, і бідний Умпарара незграбно припав на пошкоджену ногу.
— Це Бруднерський! — сказав Ходючок. — Це він наслав на нас пацюків, щоб ми не доїхали.
Кручений панич Феофеофанчик звісився мало не до землі і сумно дивився на заподіяну Умпарарі шкоду.
— Друзі, допоможіть мені, — сказав автомобіль, — бо в такому стані я їхати не можу.
— Що ж ми сидимо! — Сміхоша ляснула в долоні.
Ходючок, відвернувшись до лісу і сховавши очі, мовив:
— Командуй, Умпараро. Ми готові.
Чамчамчам терпляче пояснював:
— Діточки, візьміть у багажнику домкрат…
Петрику, будь ласка, зніми з колеса ковпак. От! Тепер тобі треба буде підважити мене на домкраті
і відкрутити оті п’ять гайок. Не поспішайте, дітки, це нелегка робота!.. Ганнусю, любенька, склади гайки у ковпак, щоб вони не погубилися, а тепер допоможи Петрикові зняти колесо… Не кваптеся, дітки! Я чув, що колеса важкі, хоча й ніколи цього не відчував, бо ж не я їх ношу, а вони мене. Невже зняли?! Перед тим, як ставити запасне колесо, вам треба відпочити…
— Ніколи! — бадьоро гукнув Ходючок і, поляскавши долонею по капоту автомобіля, сказав по-чоловічому просто і грубувато:
— Нічого, стара добра залізяко, все буде гаразд!
І на вербі над ними хтось негайно повторив Ходючковим голосом:
