перелякано заніміли. Мухи загули:
— Близько! Вони вже близько! Вони нас знайшли! Тікаймо!
— Слухайте всі! — крикнув Бруднерський. — Слухай і ти, автомобілю Фрусю, і ви, хулігане Мавшу. Перш за все нам треба затримати Умпарару Чамчамчам і всіх, хто у ньому сидить, щоб вони Не їхали, не бігли і не йшли! Нам треба вищирити геть усі зуби і вишкірити геть усі пазурі, ікла, жала і пащеки проти підступних ворогів! І нехай тим часом його навдивовижу незрівнянна і чарівна нечисть, наш улюблений Страхолюд повністю Неможливий заховає Зозулю у далекі підземні тайники, де її вже не знайде ніхто!
— Треба у них викрасти Сміхошу, — мовив хуліган, — Нехай вона буде наша полонянка. Ми її посадимо у Фруся й повеземо за болото в далекий ліс. А Ходючок із своїм Умпарарою кинуться слідом, щоб її врятувати, а ви тим часом однесете Зозулю до Страхолюда і сховаєте. О!
Це був такий сміливий і несподіваний план, що Бруднерський аж закляк від розумового напруження. Маєш додав:
— А я від них відіб’юся. Ха! І не таких били!
Бруднерський повільно огледівся і закричав несамовито:
— Як! Ви ще досі не поїхали?! Але ж я ви-ма-гаю, щоб дівчисько негайно було ось тут. О! Ми її завеземо світ за очі, а ті нехай ганяються. Давай сюди Зозулю!
Маєш виставив з машини клітку з пташкою, Фрусь хрипко скрикнув і зрушив з місця. Хуліган негарно усміхався, бо він давно мріяв зробити Сміхоші яку-небудь капость.
8. Ходить гарбуз по городу
Ходить гарбуз по городу, питається свого роду:
— Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові? Обізвалась жовта диня, гарбузова господиня:
— Іще живі і здорові всі родичі гарбузові.
Обізвались огірочки, гарбузові сини й дочки, потім — морковиця, гарбузовая сестриця, а далі буряки, бараболя, квасоля, і всі вони запевнили гарбуза, що живі і здорові. Так співається в старовинній дитячій пісеньці.
А ось тут вийшло трохи не так.
Гарбуз Онопрій і справді вийшов у свій звичайний обхід по городу — питатися свого роду, тобто всякого овоча, про здоров’я. Підійшов до своєї господині, золотавої кругленької дині Вівді, та й питає:
— Ой чи живі, чи здорові всі родичі гарбузові?
А Вівдя каже: — Дай мені спокій! Не до тебе, старий!
— Ві-івдю! — здивовано вигукнув Гарбуз Онопрій. — Чого це ти так набудячилася?!
— Бо геть нема здоров’я! — скрикнула Вівдя. — Ніякого соку в землі не зосталося, смокчеш корінцями, смокчеш, а воно — сухо та й годі! Я ж так можу всохнути та обернутися з дині на якусь там барабольку!
— Тьотю, тьотю, ми вас не ображали! — закричала картопля Пульхера. — Як мене напала зла напасть та оце точить-гризе моє листячко, що вже скоро й на сонечко нічим буде глянути, так я не кажу, що скоро стану порожня усередині, як ваш, вибачайте, хазяїн Онопрій!
— Усі чули?! — обурилася Вівдя. — Усі?! Онопрієчку!.. Оце дожився, що тебе вже й бараболя обзиває казна-як!
Тут обізвався старий біб:
— Я скажу за цілий рід! Не будь я біб Гроха, щось і мені свербить потроху.
— Послухайте всі! — заголосили огірочки, гарбузові сини й дочки: — Гудиння наше стало тонке, а бадиллячко прив’яло, хоч і не було ж на наш город суховію. То чом же ми гинемо, чом? Бур’яни заїли, ось чому! Зліше суховію висмоктали землю, гірше повені розхитали корінці!
І в цю мить десь за городом луною прокотився погук — то наближався Умпарара Чамчамчам. Вівдя мовила:
— Онопрієчку, нехай усі будуть тихо, бо як почують люди в машині та під’їдуть, то овочі порвуть зеленими, стебельця поламають — та й буде нам кінець.
— Байдуже… — ледве видихнув Онопрій. Він утомився від обходин, обважнів та ще й засмутився украй. — Байдуже, вони ниньки не перші.
— А хіба що?
— Та ти, стара, либонь, не чула? Ниньки рано їхали. Сіра така машина, смердючого газу напустила, — будяк їй у вихлоп! — деренчлива, як старий деркач. А в машині хлопчик вертлявий, як он гудиння у наших огірочків, — проїхали та й нема…
— Це правда, — сказав огірочок Єпіфан. — Я запам’ятав, бо мене тоді якраз бур’яном притисло.
— Так-так, овочі добрі, — кволо зітхнула Пульхера. — І я помітила ту машину: якраз засвербіло під листячком.
— І я бачила… — мовила квасоля. — Мені саме подих перехопило, бо соку у корінні не стало.
— То це що ж: усі наші нещастя в одну мить почалися? — здивувався старий біб Гроха.
І враз усі овочі загомоніли:
— Не було, не було — коли на тобі! І бур’ян, і будяк, і колорадський жук!..
— Шмяк, Чвирк і Крек, коли ваша ласка! — жваво озвалися колорадські бандити з-під картопляних листочків. — Ми й є справжні друзі усього зеленого!
Тим часом із веселою пісенькою Умпарара Чамчамчам і весь його екіпаж швиденько їхали через ліс, а кицька Пріся і собачка Джулька впевнено вказували дорогу, бо добре чули запах утікачів. Аж тут Умпарара загальмував, спинився під деревами і сказав:
— Де ж дорога?
Джулька підбіг, винувато подивився в Умпарарині фари і опустив мордочку ще нижче до землі.
Пріся удала, ніби нічого не сталося — підняла хвіст і, легко ним коливаючи, зіскочила на траву, Джулька сказав:
— їхнього запаху більше немає. Саме болото, смердить тванню та й усе.
І тут просто звідти прилетіли Фока і Родивон Сильвестрови.
Вони були вкрай схвильовані і на два голоси відтворили кожне слово, мовлене на тому жахному збіговиську край болота.
Усі були вражені розповіддю шпаків. Так от навіщо вкрали Час!
— А де дорога? — вигукнув Ходючок. — Ви ж бачили згори дорогу?!
— Дороги немає, — відказали Фока і Родивон.
І раптом озвався спокійний-спокійний Феофеофанчик:
— Не журіться. Тепер я відшукуватиму дорогу з-посеред живого листя і травички.
— Чули? Це ж надзвичайно! — вигукнула Сміхота.
— Та й справді, — сказав Ходючок. — Де пронесено Час, там рослини не заскніли, от як і ми.
Так вони і поїхали, придивляючись до листячка й трави. Але погода стояла тиха і ясна, повітря зовсім не ворушилося, тому угадувати дорогу стало все важче. Та ось Феофеофанчик сказав:
— Попереду бачу живий город. Будь ласка, спинися на хвилинку, треба розпитатися.
Так Умпарара Чамчамчам і його екіпаж опинилися біля городу гарбуза Онопрія і дині Вівді. Феофеофанчик вистромився з машини і, стелячись низько над самими грядками, запитав овочів, чи не бачили сіру машину. Але овочі мовчали. Тоді Феофеофанчик попрохав знову:
— Озовіться, братики й сестрички! Ми женемося за сіренькою машиною Фрусем і за хуліганом Маєшем, а якщо не доженемо, то вони нароблять у світі багато шкоди.
Витончений слух Феофеофанчика вловив, як диня Вівдя прошепотіла до гарбуза Онопрія:
— Не кажи… Не кажи… Твоя хата скраю.
Онопрій же рішуче й голосно мовив:
— Були, були! І бензином смерділо, і хуліган у вікно виглядав. Отак і поїхали — попід тими вербами, а тоді вздовж он тих очеретів…
Тільки-но Феофеофанчик зібрався подякувати розважливому Онопрію, як не витримала, заголосила тітка Пульхера:
