— Люди в мене! — похвалився Мануїлович, почухав потилицю. — Добре, бери вантажівку і сам їдь. Та гляди мені!
Під вечір «учені люди» могли тільки кліпати очима та слухати оповіді Мануїловича про одну доярку, яка колись на рекорд пішла, добу доїла, вже корови від неї сахалися, а вона засинала і все руками коров'ячі дійки шукала.
— Треба їхати, — сказав Денис і захропів. Ігор притулився до нього і за мить уже теж спав.
— Не вміють городські пити, хоч і вчені, — констатувала жінка Мануїловича, прибираючи зі столу недоїдки.
— Нічо'… Зранку — розсіл! Умиються… І буде діло, — відповів Мануїлович. — Ти, жінко, постели гостям. Хай виспляться.
Мануїлович розбудив істориків, коли надворі ще темно було.
— Ану! Ось вода. Вмивайтеся. Ось розсіл! І — до столу, — скомандував.
— Я пити не буду, — гикнув Ігор.
— А який же дурень ізранку п'є? — здивувався Мануїлович. — Ізранку — яєчня зі шкварками, ковбаска, салатик.
Учені подивилися на тарелі, великі, мов тазики.
— Може, із собою? — спитав Денис. — Із собою… А як же ж! — запевнив Мануїлович. — Їжте вже скоріш. До Килимівки я вас довезу, а далі — самі.
У вантажівці Мануїловича тряслися мовчки. Перед Килимівкою вчені вийшли, валізи витягли.
— Мануїлович, ми вас не забудемо, — сказав Денис так душевно, що чолов'яга засіпався, потилицю почухав:
— Ану, давайте в кабіну! Біс із ним! Довезу вас до Шанівки!
— Ні, не треба, — Денис знітився. — Ви й так… Дякуємо за все. Стійте!
Денис поліз у кишеню, простягнув Мануїловичу візитку.
— Це що? — спитав чолов'яга.
— Мої телефони. Приїжджайте. Зустріну вас так, як і ви мене.
Мануїлович зовсім розім'як, візитку сховав, усміхається.
— А джипа ви мені подаруєте?
— Що?
— Так прощаєтеся, ніби більше не побачимося. А джип ваш у мене стоїть. Чи вже й забули?
— Тьху ти, чорт! — засміявся Денис. — А все ваша самогонка…
— Ото ж… — Мануїлович витер долонею носа. — Може, візьмеш свої телефони назад?
— Ні, — Денис потис Мануїловичу руку. Ігор за ним.
— Бувайте. За джипа не хвилюйтеся, — Мануїлович газонув, і вантажівка заплигала на нерівній дорозі.
Денис із Ігорем тягли до Килимівки валізи мовчки. Нарешті Денис зупинився, валізу кинув, закурив. Сів на камінь.
— Отака вона, історія… Щоразу переконуюсь: історія — це філософія. Філософія нації. Цей мужик, Мануїлович… У чому суть? У чому раціональне зерно його вчинків? У повній відсутності раціонального? Тільки тоді нам — добре?
— Про що ти? — Ігор сів поруч. — І кому «нам»?
— Все ти розумієш, не вдавай! — роздратовано кинув Денис. — П'ятдесят доларів! Каністра солярки! Пляшка і двадцять гривень… Брате, це мізер за королівські вечерю та сніданок, чисту постіль, доставку в Килимівку й охорону джипа. Він же витратив утричі більше, ніж… заробив. Це просто нонсенс. Мені соромно, а він… Він до всього цього зобов'язаним почувався. Ти помітив?
— Я не сліпий… — І я не сліпий, — Денис кинув недопалок. — Я часто думаю… Вони ж… Такі, як Мануїлович… Вони ж роблять щось набагато вагоміше, ніж я… Без них утрачає сенс будь-що… Ні, не будь- що — геть усе!.. Ти розумієш?
— Шануй свою землю, і вона родить тобі щастя… — сумно сказав Ігор, і, може, вперше з часів дитинства думка ця вразила його.
— Ні, я серйозно. Не буде на землі Мануїловичів, буде дике поле, а в дикого поля нема історії. Тільки географія.
— Треба йти, — Ігор підвівся. — До Шанівки доведеться пішки пиляти, а ми ще й Килимівку не минули.
У багнюці за Килимівкою диспут учених мужів упав до рівня брутальної дійсності.
— Чорт! Нові черевики! — лаявся Денис.
— Тепер уже не нові, — усміхався Ігор, хлюпаючи в болоті. — А проклади-но сюди асфальт, проведи газ, кабельне телебачення, набудуй кінотеатрів, комп'ютерів навези, інтернет… І все! Усе пропаде. Щезне. Зникне.
— Що пропаде?
— Усе! Традиції, пісні, щиросердість, столи накриті… Нічого не залишиться.
— Залишиться… У селі люди особливі, — почав був Денис.
— Село — не люди, — відповів Ігор. — Розглядати село як скупчення людей — величезна помилка. Село — це традиції, це скарбниця нації, це продовження природного способу життя на противагу звихнутій урбанізації.
— Згоден. Як ти добре сказав: на противагу звихнутій урбанізації. Ігор глянув на пожухлі польові квіти край дороги.
— Село повертає розуміння істинних людських цінностей. Радість простого… Оці зів'ялі квіти…
— А ця колюча стерня… А небо… А ця тиша… — Денис задер голову догори. — У мене відростають крила.
Раптом зупинився, повів носом.
— Звідки тхне? — запитав.
— Ти у коров'яче лайно вступив, — спокійно відповів Ігор.
— Розрив! Це називається технікою розриву. Ти навмисне збиваєш мене з хвилі. Я хочу влитися у цей світ. Я хочу тремтіти від захоплення й відчувати щастя бути тут, а ти… Ігоре, віднайти невідомі старі пісні — не проблема. Проблема — зробити це, відчуваючи себе частиною цих пісень, частиною кургану, людей, які навколо нього живуть.
— Вийди з лайна — і техніка розриву закінчиться, — засміявся Ігор.
— А ще друг! — Денис мотиляв ногою, але коров'ячий млин не відвалювався.
— Це просто, — сказав Ігор. — Мабуть, ти, сидячи у своєму кабінеті, намалював собі картинку під назвою «Українська глибинка», а тепер дратуєшся, бо у справжній глибинці, як виявилося, є те, чого твій олівець не відтворив. А село від того гіршим не стало. Воно таке саме ірраціональне й мудре. І в тому його Грандіозність.
— Тебе послухати, то села повинні на резервації перетворитися. Ніяких доріг, ніякого телебачення, газу, електрики…
— Тебе ніхто не примушує «вливатися» в нього. Просто прийди та спостерігай.
— Чому? Бо ми теж — частина звихнутої урбанізації?
— Тебе ж дратує коров'яче лайно… — І де тут ірраціональність?
— Якраз тут — суцільна раціональність. Лайно — органічне добриво, для землі підкормка. А був би тут асфальт?..
До Шанівки Ігор із Денисом добралися пообідь.
Стали край села, валізи важкі покидали — втомилися. — Ігоре! Дивися… — Денис кивнув у бік шанівців, які поверталися з цвинтаря. — Може, у цьому селі свято? Наприклад, свято врожаю. Ігор подивився на юрбу, потім на свої брудні штани й черевики:
