Мамка головою похитала: мовляв, отаке життя, доню. І далі харчі збирати.
Катерина з дому вийшла і ноги повели до кургану.
За село вийшла — змерзла. Глянула в бік кургану, і ніби такий міцний вітер над курганом свище… От- от знесе курган, а кволої копи й не торкне. А як курган із землею зрівняється, вітер за Катерину візьметься, закрутить і кине в поле — подалі від копи.
Катерина кофтину запахнула щільніше, повернула й пішла до баби Килини.
Рудий і Чубчик признали. Хвостами крутять, ластяться.
— Та нема в мене нічо' — Катерина каже, а тут і баба Кили-на з мазанки виповзає.
— Проходь, проходь, сердешна, — каже.
Катерині від тих слів — сльози з очей. «Трималася, трималася, а баба мовила, я й розквасилася», — сердилася.
Баба біля мазанки сіла й заспівала тихо:
— Бабо! Звідки? — дівча плаче, а не спитати не може. Це ж її пісня… Її. Тільки вона її знає, сама вигадала.
— Почула…
— Ви ж глуха!
— То й що?
Баба Катерину за руку взяла і в мазанку повела. До столу посадила.
— Пригощати не буду.
— Яке там їсти?! — Катерина їй. — Серце розривається, і знов я, бабо, сліпа… Онде так усюди вдивляюся, аж очам болить, а нічо'… Нічо' не бачу, бабо! Тільки… його. Весь світ синім став.
— Дала б тобі узвару такого, щоб заснула. Помолилася б над тобою, та не час. Додому біжи. Мамка вже, мабуть, на сполох б'є.
— Дайте хоч із собою узвару того, — Катерина просить.
— А от ковтни трохи та йди… — баба простягнула глиняний глечик.
Катерина ковтнула раз, другий…
— Що це? Ніби сила влилася…
– Іди.
Дівча вибігло, зупинилося.
— Я ще прийду…
Баба Килина перехрестила Катерину у спину й тихо мовила:
— Ще раз побачимося…
Катерина дісталася Шанівки, порожньою хатою пройшлася.
— Усі біля тебе, Сашко… — і заплакала.
На ліжку сіла, під ніс шепоче тихо:
Незчулася, як заснула. І сниться їй: от ніби Сашко стоїть. І такий гарний, усміхнений. Очі сині сяють.
— Я живий, — сміється. — А ти, Катька, дурна! Мелеш усяку глупоту, а важливого не кажеш.
— Якого такого важливого? — Катерина йому. І на себе дивиться. Ніби спека, а вона у пальті рожевому пріє.
— Що батька мого любиш! — Сашко каже — і змарнів на лиці вмить.
— Звідки ти знаєш? — дивується Катерина.
— А я тепер усе чисто знаю, — Сашко відповідає.
— Таж то добре, — Катерина каже.
— Та ні, то сумно, — Сашко їй.
— Та не сумуй, ти ж живий, — Катерина підбадьорює.
— А ви — ніби мертві, — Сашко відповідає. І — нема його. Катерина дивиться, дивиться, а звідусіль сліпить щось яскраве, різке…
— От дурний! От дурни-и-й! — Катерина шепоче, а в пальті їй зовсім зле. — І чого це ми мертві?! Вигадає ж таке. Он у мене пальто нове, і ліфчик є. Свиню заколемо, то й чобітки будуть. Мамка казала, як перезимуємо, то, може, швейну машинку купимо. І таткові велосипеда. І замовкла, бо звідкись на неї велосипед котиться.
— Як проїдуся Шанівкою, Людка вмре від заздрощів! — Катерина у пальті рожевому на велосипед залізла. Педалі давить. Онде й вулиця Імені Леніна. Виїхала, а Шанівки впізнати не може. Уся вулиця — з отих страшних великих покинутих будинків. Вікна побиті, дахів нема. І шанівців щось не видко.
Бачить Катерина — від одного будинку йде хтось. Вона до нього. А це — Сашко. Лізе на постамент, Катерині каже:
— Я тут постою. Добре? Катерину сльози душать.
— Та, звичайно, що постій, — каже. — Тобі там ізверху все чисто видно. Глянь, Сашка, де шанівці ділися? І чого село таке побите? Може, побачиш…
Сашко розреготався. Відлуння — аж до кургану.
— Яка шана селу, така і Шанівка! — сказав і впав із постаменту.
Катерина на ліжку підскочила:
— Мамцю, рідна… І з порожньої хати геть.
Бігла, бігла, під Романовою хатою стала. А тут Людка крутиться.
— Ой, Катька! Як же страшно… А Сашка такий… як ангел.
— Людка, сходи до хати, мамку мені поклич, — Катерина просить.
— А сама чого? — Людка сльози втирає, на подругу дивується. — Іди! Сашку побачиш…
— Не піду, боюся, — Катерина їй. — Поклич мені мамку.
Мамка вибігла.
— Отакої! І що це ти, доню?
— Мамо… Не можу сама в хаті. І тут — боюся.
— А я тобі діло знайду, — мамка каже. — Підеш вулицею, квітів нарвеш. Багато… Щоб усю підводу обкласти.
