лишилося — на рушник, а той рушник — Сергієві між ноги.
Далі рядно на землі розстелила й довго силкувалася хлопця на нього перекласти. Ледь упоралася. Потім прив'язала хлопця до рядна, сама за край учепилася та псам:
— Чого чекаєте? Хапайте скоріш! Поспішати треба. І потягли втрьох.
Після ночі безрезультатних пошуків на ранок неділі вся Шанівка зібралася під постаментом. Командував Залусківський.
— Тре' корів подоїти, худобі дати… Чоловіки будуть далі шукати, а баби — по хатах. Швидко все зробіть і до чоловіків приєднуйтеся.
Мамка ледь на ногах тримається, а протестує:
— Ні, я шукатиму. В мене донька вдома все зробить. І ще комусь допоможе. Давайте вже далі шукати, бо серце розривається.
— А де? — з такою гіркотою спитав татко, що мамка заплакала. А й справді? Усе навкруги оббігали. Наче крізь землю хлопці провалилися.
— Мої вони поїхали із села геть, — сумно сказала Ничипориха. — Онде як люди… Пам'ятаєте? Жили собі, а ранком прокидаємося — ще одну хату покинуто. І все нишком. Жоден не казав: «Поїду із Шанівки!» Мо' й вони?..
— Не вірю! — закричала Тамарка, як навіжена. — Мій Сергій нікуди із села не збирався. Не збирався!
— Не вірю… — прошепотіла безсила Раїса. Вона сиділа просто на землі і притискала до грудей закривавлене простирадло.
— Устань уже, — Роман допоміг дружині підвестися. — Ще сама зляжеш, кому краще?
— А може, тобі й краще, — із шаленим вогником ув очах раптом заговорила Раїса. — Ти ж розлучитися хотів… У покинуту хату перебратися… А синочок заважа-ав! Ой, і заважав тобі синочок єдиний, бо ж соромно тобі, паскуді, йому в очі дивитися. Та це ти його вбив! Ти, проклятий…
— Що ти верзеш, дурна?! — Роман брови звів, руку в кишеню сунув, намацав пасмо волосся, стис його. — Я не те що інші… Вбивць не наймаю…
Мамка — очі на лоба, за татка вхопилася. Шепоче:
— Льончику… Як він узнав? Ти сказав?
— Чи я здурів? — татко каже. А тут Ничипориха:
— Ой, дивіться! Дивіться ж! Іще не було такого… Це ж світ перевернувся!
Шанівці глянули туди, куди вказувала тремтячою рукою стара Ничипориха. І побачили те, чого в Шанівці, дійсно, ще ніколи не було. Вулицею Імені Леніна до них ішла баба Килина з Рудим і Чубчиком.
— Матір Божа! — злякалася мамка. — Щоб Килина в Шанівку спустилася від своєї мазанки?! Це ж і справді світ перевернутися має.
Юрба заніміла, наче хто рота всім позатикав. Стоять шанівці і трусяться, ніби баба Килина — то страшний суд. Дошкандибала баба до шанівців:
— Хай Бог помагає…
Поглядом Тамарку відшукала, підійшла до неї і протягує щось.
Тамарка руку простягла — і в сльози.
— Та це ж Серьоженьки хрестик!.. І спитати боїться.
Баба Килина на камінь біля постаменту сіла, пси поряд примостилися.
— Учора надвечір… Знайшла хлопця в корівнику. Якби до вас ішла, час би згаяла. Не вижив би… Трави дала, аби не помер хоч добу, та потягла до килимівського ветеринара Петра.
— Нащо? — прошепотіла Тамарка.
— Я його од смерті врятувала колись. У нього «жигуль» є. І серце є. Притягла й наказала хлопця в місто везти. До лікарні… Операція йому потрібна. Термінова. І… молюся, щоб Петро встиг. Усе.
— А де… — шепоче Роман.
— Де другий — не знаю, — баба йому. — Ніби серед нас іще… А на землі — не бачу…
— Яка операція? — Тамарка ридає. — Що із Сергієм? Що з моїм синочком?! Хто його скривдив?
— Не відаю, — баба їй. — Їдь до міста, лікарі краще за бабу все пояснять.
Килина підвелася й пішла геть, а юрба з тим самим страхом і шаною дивилася їй у спину.
За двадцять хвилин Тамарка залила в «пиріжок» бензину, зібрала сякої-такої їжі, гроші в пазуху запхала та загальмувала біля постаменту.
— Раю! Чуєш? — гукнула до Раїси, яка так і сиділа на землі під постаментом із простирадлом у руках. — Поїхали зі мною. Мо' в Сергія взнаєш, де Сашку шукати… — Їдь, жінко, — тихо попросив Роман. — А ми тут із мужиками далі шукати будемо.
— Не поїду, — захитала головою Раїса. — Серцем чую…
Десь він поряд, синочок мій…
Катерина сиділа у своїй кімнатці, дивилася на рожеве скляне пальто. І таке воно їй огидне здавалося, ніби винувате у чомусь.
Мамка вранці в хату заскочила.
— Ти й не лягала?
— Хлопці знайшлися?
— Сергія баба Килина до міста у лікарню відперла, а Сашку не знайшли. Я чого… Хліба із салом візьму, бо аж звело в животі, й побіжу.
— Куди? — Катерина їй.
— Як це — куди?! Сашку й далі шукати. А ти мені… Корову подоїш, курям даси, до свиней глянеш. І щоб удома мені була.
Боюся я, доню. Наче біда якась у Шанівку приповзла. Кажи мені вголос: «Мамо, я буду вдома».
— Буду, — прошепотіла Катерина. — А дядько Роман?..
— Що?
— Шукає?
— Що це ти? А як же батько сина може не шукати? — мамка брови звела. — А ходи-но сюди, Катруся…
— Що?
— Ти часом не розповіла Сашкові про теє…
— Про що?
— Ну, як тітка Рая до нас п'яна приходила і верзла дурниці?
— Не розповідала. А чого питаєш?
— Таж дядько Роман усе чисто знає. Звідки ж тоді? Я собі подумала, як ти Сашкові розказала, так він міг батькові… І сам щось дурне втнути…
Мамка замовкла, заплуталася. Рукою махнула.
— Та ні! Що я кажу? До чого тут Сашка… Побігла. Дома мені будь.
Недільного вечора шанівці знову зібралися під постаментом. Похмурі, втомлені. Сашка не знайшли. Шукати вже не було де.
Баби повели Раїсу до хати, Роман пішов до килимівського ветеринара Петра.
— Ромку, може б, завтра вранці? — запропонував татко. — Ветеринар іще, мабуть, із міста не повернувся.
— А як повернувся? — відповів Роман і пішов багнюкою на Килимівку.
Мамка з татком у понеділок ізранку піднялися й вештаються по хаті — самі не свої.
— От йо… — татко вхопив цигарку — і з дому: — Я до Романа. Може, щось нове дізнаюся.
За п'ять хвилин — знову до хати.
— Чого ти, Льончику, сюди-туди? — мамка спересердя. — Ти ж до Романа хтів…
— Та був, — татко каже, — нема його. Від ветеринара ще не вертався. А Райка лежить у ліжку вдягнена і виє. Отакі справи.
