— Біда! — мамка аж сіла. — Та що ж це за лихо на Шанівку насунуло?! Катерина вийшла зі своєї кімнати.
— Мамо… Я сьогодні до школи не піду.
— Тоді ти сьогодні на господарстві, доню. Бо за тим сумом голодні лишимося. Так? А ми з татком — знову буряки копати.
У понеділок із усіх шанівських тільки Людка до школи пішла, а звідти на хвості принесла Катерині звістку:
— Дядько Роман іще вчора вночі від ветеринара пішов. Наталя казала, дочка ветеринарова.
— А де ж він? — Катерина так і застигла з порожнім відром у руках. По воду йшла, курям дати.
Повернулася в бік кургану.
— А може, він біля копи? Йому ж копу Залусківського стерегти…
— Здуріла?! — Людка видерла з її рук відро. — Кинь це кляте відро! Без того погано, ще ти з порожніми відрами швендяєш!
— То де ж дядько Роман дівся? — товкла своє Катерина.
Людка розсердилася.
— Ти не про дядька Романа розпитуй, краще слухай, що у Килимівці брешуть…
— А що?
— Наталя підслухала, як її батько матері розказував…
Він, як Сергія до лікарні доправив, то лікарів розпитав усе чисто… — І що?
— А те! Сергій собі у теє… Ну, туди… У член… залив щось. Мабуть, Сашка теж. Ото ж воно й порозпухало все. А ми злякалися.
— Он воно що… А про нас… Що ми бачили… Хтось знає?
— Ніхто. Оце тільки як хлопців вилікують, вони одні й можуть язиком усе розпатякати…
— Ото сорому буде! — прошепотіла Катерина… — А Сашка не знайшли?
— Не знайшли, — Людка озирнулася. — Піду я додому, Катько. Аж руки трясуться від страху.
Надвечір повернулися втомлені мамка з татком. Буряки притягли.
— Ну, що там? Не знайшли Сашка? — Катерина до них.
— Ні, — татко похмуро.
— А… дядька Романа?
— Знайшовся, — татко каже. — Не йде до села. Оце всюди лазить по ямах та балках, Сашка шукає.
Уже й понеділок минув, і вівторок, а Сашка наче вітром звіяло.
Шанівка обімліла й завмерла. На вулиці Імені Леніна — ні душі. Кожне собі на подвір'ї порпається і в бік Романової з Райкою хати зиркає. А там — ніби вимерли всі. Раїса з дому не виходить, Роман цілісінькими днями по околицях бродить і йде до хати аж тоді тільки, як ніч лягає. Упаде, очі заплющить… А чи спав, чи ні?.. Зранку — знову за село…
Ничипориха трохи посумнівалася, а потім відвела Райчину корову до себе. Каже до Райки:
— Погодую корову, поки у вас таке… Бо ж корова ні при чому. Реве, голодна, на все село. Добре?
Раїса як лежала, так і не ворухнулася.
У середу з міста повернулася заплакана Тамарка. Кіоск відкрила, мужикам по одній безоплатно налила, а на всі питання:
— Жити буде, де Сашка — не знає, а що сталося — не питайте. Усе одно не скажу.
А мужикам і не треба казати. Через килимівського ветеринара Петра давно все знають. Мужики раз навіть за комбайном сховалися, штани постягували і все роздивлялися: куди ж це дурні хлопці примудрилися парафіну накачати? Навіть Залусківський не зміг второпати.
— Не інакше, якась ворожба, — сказав. — Може, то Килина їх підмовила, а потім, клята, злякалася та стала Сергія рятувати.
— А Сашка тоді де? — питали мужики.
— От цього не знаю. Цього ніхто не знав.
У середу Роман вийшов світ-сонця за село, вийняв із кишені русяве пасмо, глянув на нього — й ноги самі понесли до великого покинутого будинку.
Укотре зайшов до кімнати, де й досі валялися обгорілі свічки та пошматовані простирадла. Сів просто на підлогу, зашепотів палко:
— Боже, віддай мені сина! Віддай його! Віддай, прошу… Живого чи мертвого — віддай! Боже всемогутній! Ти ж можеш… Віддай мені сина!..
Ніби у відповідь — проміннячко крізь розбите віконце. Простісінько на захаращену підлогу.
Бачить Роман — на підлозі щит із дощок збитий. Спочатку подумав — шмат від підлоги лишився. Придивився — та це ляда! Такими лядами льохи у хатах накривають.
Поліз до ляди. Тремтить, наче вже знає все.
Відсунув… Схилився, глянув у чорне провалля. Промінь — туди ж. До самого дна. А на дні…
— Синочку… І знепритомнів.
Тієї вересневої середи морозно стало — хоч нове пальто вдягай. Катерина вперше за тиждень до школи хотіла. Сяк-так зібралася, в чоботи влізла, вийшла з дому. От-от Людка має підскочити.
А замість Людки мчить вулицею Тарасик-першокласник, Тамарчин молодший син.
— Дядько Роман Сашку несе! Дядько Роман Сашку несе! — кричить.
Шанівці з хат вибігають, та так коло них і кам'яніють.
Катерина завмерла і голову підвести боїться, ніби винна у чомусь страшному. А вже й мамка з татком із хати вибігли. Мамка плаче, татко цигарку мне.
— Йо…
Катерина насмілилася. Очі звела…
Ступає дядько Роман… Крок зробить — і ніби дрижить усе серед тиші раптової і неймовірної, ніби шифер зараз із дахів позлітає, стіни долу впадуть, кури розлетяться, корови попробивають загородки і геть… геть від біди.
Без сорочки йде. «Холодно», — Катерині чогось у думку.
Сорочкою Сашко прикритий.
Несе Роман сина на руках, а очі… Очі заплющені. І в Романа. І в Сашка… Згасло синє світло.
— Лишенько, лишенько… — мамка шепоче.
Катерина крутнулася — і до хати. На ліжко впала…
— Лишенько, лишенько, — мамчині слова повторює. Так до вечора і проридала. Мамка доньки не чіпала.
Як сонце впало, Катерина до мамки в кухню вийшла.
— Що ти робиш, мамо?
— Раїсі збираю на похорон, — мамка. І складає: яйця, олію, сала шмат, самогонки десять літрів, борошна мішечок, капусту, моркву.
— А татко?
— Пішов труну робити. Залусківський дощок дав добрих. Безплатно.
Мамка сіла біля столу, на Катерину глянула.
— Як ти, доню? Вже не плач. Сашка не повернути.
— Я піду…
— Та куди? Страшно, їй-бо, з дому виходити.
— Я до Людки…
— Ну, сходи. А, може, зі мною до Раїси підеш? Сашко в хаті лежить. Посидиш, попрощаєшся… Більше не побачиш…
Катерина в сльози.
