— А-а-а! Повірив сільській божевільній?! Мій ти вразливий друже! Ну, тоді копай, а я… — І Денис приклався до пляшки.
Крупка-молодший обійшов курган. Знайшов місце осінніх розкопок і свій хитрий знак, під яким — він точно знав — лежали дивовижні срібні статуетки, яким ціни не скласти. Лопату в руки — і ну копати.
Махав, махав, аж зопрів. А — порожньо.
— Що ж ти, Катя, наворожила?! — прошепотів. І — далі.
Аж — дзелень під лопатою!
Навколішки впав, землю руками розгрібає й озирається. «Хай би залився!» — про Дениса думає. Добрався до чогось металевого. Землю обтрусив.
— От сука! Мо', сама й підклала! — і жбурнув геть кришечку іржаву, якими жінки домашні консерви на зиму закривають.
— Що знайшов? — до Ігора доліз уже п'яний Денис.
— Кришку… Від закрутки… — відповів Ігор роздратовано.
Та не було ще такого, щоб Денис пив, мов та коняка, коли під носом скарби лежать!
— Краще бери лопату в руки і копай. Одразу протверезієш!
Курган раптом — як трусоне! Ігор відскочив — аж перечепився. У траву під курганом упав. А земля зверху обвалилася і засипала все, що Крупка-молодший прокопав. Денис розсміявся:
— О! Я вже тверезий!
— Божевілля! Це просто якесь божевілля… — Ігор підхопився. — Поїхали!
— Куди? — Денис йому.
— До Катерини! Хай пояснить… Хай скаже… Вона щось знає. Поїхали!
— Я, коли вип'ю, то за кермо не сідаю! — відповів Денис. — Принципово!
— То й сиди тут! — Ігор лишив Дениса біля кургану, поплентався до мазанки.
Катерина надворі стояла.
— Що відбувається?! — Крупка-молодший так закричав, що пси з-за мазанки вискочили. — Що ти зробила? Чому курган валиться?
— Час йому… — відказала Катерина.
— Що ти кажеш?
— Новий курган росте… А старому- час умирати. І все своє із собою забрати.
— Зупини це!
— Хіба я Бог? — посміхнулася. — Товариша свого до лікарні доправте. Бо ж помре…
— Та що це за місце прокляте!
— Шанівка… — сказала. — Прощавайте, час мені… І пішла до села. Мазанки не зачиняла.
Алка Залусківська з Раїсою такий гарний букет на постамент поставили!
— А ваза ж! — не могла нарадуватися Алка.
— Це Ромчика колись районна рада нагородила за жнива, — тепло згадала Раїса. Велику глиняну пазу на постаменті підрівняла.
— Отакі дурні люди були у райраді, — озвалася Алка. — Нащо комбайнерові ваза?
— У сараї й простояла, — усміхнулася Раїса. — А куди її ще? Для хати завелика, викинути — шкода.
— От і згодилася, — сказала Алка. — Люди повернуться, а ми їх — квітами… Гарно?
— Гарно…
До жінок підійшла Катерина.
Алка запитала:
— Пустила?
— Поїхали… — відповіла Катерина.
— А ти куди?
— Каміння збирати…
— Хіба що за хатами, — сказала Раїса. — Вулиця вже геть чиста…
— Ще багато розкиданого, — Катерина їй. — Піду…
— Чуєш, Катя! — Алка гукнула. — А мо', й собі хату на вулиці лаштуй. Повернуться люди… Заживемо…
— Ні, — усміхнулася. — Мені мазанка випала.
— Незчуєшся, як Килиною станеш, — застерегла Алка.
— Хіба погано? Будете до мене в гості ходити, тіло лікувати… Душу… А я з пагорба на Шанівку любуватимуся. Хіба погано?
Весняної, глухої, як баба Килина, ночі весь світ затих і солодко заснув. Із небес тільки один вогник і видно — з віконця мазанки ллється.
— Яка ж Катя неекономна, — бурчить Ничипориха.
— Та відчепіться вже, бабо! — Сашко їй.
— Овва! Мале буде мені рота затуляти! — образилася Ничипориха.
— Годі вам! Дайте дитині поспати, — мамка просить.
— А я їм зараз… — татко.
— Льонька! Не треба! Не треба! Я вже давно мовчу! Це ви з Дариною все базікаєте! — Ничипориха.
— Ну, подивилися… Час нам, — татко постановив.
— Я ще хвилинку, — Сашко каже.
— Е, хлопче! Негоже підслуховувати. Зараз Роман прийде… Вшиваймося! Бо як вони з Катериною нас побачать, то образяться, — татко йому.
— Та добре вже… — Сашко. — Я тільки щоки її торкнуся.
— Сашко! — татко, а мамка йому:
— Льончику! Та хай…
Аж звідкись — ніби вітерець.
— Гайда вже! — гукнула Ничипориха і першою розтанула.
Катерина розплющила очі.
— Дядьку Романе? Це ви? — І чого ти мене, Русалонько, дядьком звеш? — сумно всміхнувся Роман.
— А як же? Ви дядько дорослий, а я все ніяк не виросту…
Ви мені краще розкажіть, що по світах бачили. Де були?
— Нудно по світах вештатися. Усюди однаково. Мені біля тебе краще. Над Шанівкою літаю та все дивлюся, як ти каміння збираєш… — Іще є…
— Уже й за хатами геть усе чисто зібрала. — Іще є… — І доки збиратимеш?
— Поки люди в село не повернуться…
— То відпочинь зараз… Свічку загасити?
— Загасіть…
Дмухнуло, понесло. Ніжний повів — по волоссі русявому:
— Спи, Русалонько…
Оченята заплющила, зашепотіла:
