Алка його за грудки вхопила:
— Оце знай, Ваня… Катерину зачепиш — уб'ю. Якби не вона, я б з тобою, пердуне невдячний, до скону мучилася!
— Та що ж вона тобі такого зробила?
— Виплакатися дала… І чаю.
— Щоб ви всі повиздихали, курви шанівські! — затрясся Залусківський. — Їдь, їдь… Однаково будеш без землі у своїй Шанівці бабратися!
— Подивимося, — відповіла Алка.
Розсміялася.
Та так дзвінко, що навіть Залусківський подумав: Господи, яка ж красива у нього дружина… була.
Того ж дня Залусківський рвонув у Килимівку. Та — до Тамарки.
— Тамара! А ходи-но сюди, голубко, — двері ногою відчинив.
Федька з Тамаркою та Федькова сестра, яка братові із сім'єю кімнату у своєму домі виділила, якраз обідати сідали.
— Тобі треба, ти й ходи, — незвично різко відказала Тамарка.
— Поговорити тре'… — знизив оберти Залусківський.
— Тут говори, — Тамарка йому. — У мене від сім'ї таємниць немає.
— Невже?! — аж підскочив Залусківський. — А як зі мною тягалася, твій Федір теж знає?
— Знає, що тягалася. Знає, що від біди…
— Це ж від якої біди? — зовсім ошаленів Залусківський.
— Ти чого прийшов? — встав із-за столу Федько.
Залусківський ледь утримав лють.
— Оце прийшов у твоєї сучки запитати… — Залусківський нахилився над Тамаркою. — А скажи, Тамарочка! Оце як ти в мене вчора гроші за паї брала, то вже знала, що є люди…
— Ваня! — усміхнулася Тамарка. — Я на цих людей працюю.
— Що?! — Залусківський аж сів. — Що ти кажеш?! Значить, ти вчора гроші взяла за ті паї, які у мене завтра відібрати спробують?
— Чого там «спробують», — хмикнула Тамарка. — Відберуть. Люди серйозні. Слава Богу, що відберуть. Хоч відкараскаюся від тебе! Устромляй тепер — хоч корові в зад! А до мене і не наближайся. Я тепер, Ваня, під таким захистом, що тобі й не снилося…
— Гроші віддай, — прохрипів Залусківський.
— Чи ти здурів? — розсміялася Тамарка. — Іди, Ваня… Їй-бо, іди від біди.
Залусківський до Тамарки був кинувся, та Федька не дрімав. Луснув Івана по голові кулаком — той і поплив.
Федька Залусківського надвір і вивів. — Іди, Іване. Як будеш проти нас із Тамарою якісь оборудки планувати, то згадай: я твого сина виховую. Хочеш лишити Тарасика без мамки й батька?
— Щоб ви усі повиздихали! — крикнув Залусківський. — Іди, Іване… — повторив Федька і повернув до хати.
Того вечора непохитний Іван Залусківський повернувся до порожньої хати в райцентрі та вперше напився без компанії. Сів до столу, поставив перед собою пластикову каністру із самогонкою і похмуро прикладався, доки вона не спорожніла.
Килимівка гула. Килимівські не могли повірити: у мазанці баби Килини віщує мала Катька із Шанівки?..
— Та це ж просто сміх! — казали.
— У це повірити неможливо! — додавали. — І чого це неможливо? — обурювалася Людка, найкраща подруга Катеринина. Оце так мріяла до міста перебратися, а батьки застрягли у Килимівці — хоч плач.
— Бо тільки старі — мудрі, а вона мала і дурна! — казали килимівські.
— Тре' сходити, провідати, — Людка їм.
— А не боїшся? Кажуть, собак розвела — отару!
— Ага! — сміялася Людка. — А дві кози ту отару стережуть…
Коли Людка таки зібралася до Катерини, Сергій причепився. — І я піду…
— Е-е-е, — Людка йому. — Ти що в Катерини забув? Чи, мо', закохався?
— От дурна… — Сергій почервонів. Удвох пішли.
Людка — хоробріша. Під мазанкою стала. На собак не зважати намагається.
— Катя! Це я, Люда… Чуєш? Чого ти там сховалася?
Катерина на поріг вийшла:
— Не кричи. Псів налякаєш, а вони потім тебе…
— Що?.. — настрахалася Людка.
— Налякають, — відказала Катерина. — Заходь… Людка вскочила, озирається:
— Ух ти! Та тут… — і, як звикла, руками — до книжок, до трав, до свічок. Катерина двері відчинила: — Іди, Люда…
— Та ти що? — Людка розгубилася. На подругу дивиться — впізнати не може. — Чуєш, Катька! Яка ти чудна стала… Чого ти тут закопалася? Хочеш, я батьків попрошу, щоб ти в нас пожила? До школи разом будемо… А які в мене журнали є… — Іди, Люда… — повторила Катерина.
— А правду кажуть, що ти лікувати можеш, як баба Кили-на? — Людка до дверей — задки, задки, а язика не втримає.
— Прощавай, мабуть… — сказала Катерина.
— Та ти що?! — Людці на голову не налазить. — Ми ж подруги… Хіба ні?
— Зайнята я… — Катерина їй. — А ти на мене не ображайся. Добре, Люда?
— Чекай! Я тобі про шанівських розказати хотіла… — І так знаю.
— Звідки?
— Прощавай… — і Катерина зачинила двері перед самісіньким Людчиним носом.
За розваленою фермою на Людку чекав Сергій.
— Ну що? — запитав. — Справді, Катька?
— Катька, — відповіла геть спантеличена Людка. — У неї щось із головою… не теє. Сказала «прощавай» і вигнала мене.
— Як хочеш, почекай, — Сергій підвівся.
— Ти куди?
— Та до Катьки сходжу…
— Тебе вона взагалі втришия вижене.
— Хай, — відповів і пішов до мазанки.
Псів не було. Де ділися? Двері мазанки тихо відчинилися. Катерина вийшла на поріг. Гукнула:
— Де ти, Сергій?
«Людка сказала», — подумав. Із-за дерева вийшов.
— Привіт…
— Заходь, — І пішла у мазанку.
Сергій сів на край довгої лави біля столу. Катерина у чашку гарячого чаю налила.
— Випий…
Сергій насупився, чашку відсунув.
— Катька… Знаєш, я Сашкові заздрю… Промовчала. Чайник поставила. Сіла напроти. — …Він хоч заради тебе на ту дурню пішов, а я так… для понту.
Насупився ще дужче, на Катерину глянув — мовчить. І лице таке спокійне… Аж страх. Розсміявся.
— А я тепер дівок трахати не можу!
— А любити? — прошепотіла.
— Я ж кажу — не можу! Член не піднімається…
— А ти серцем спробуй…
— Трахати?
— Кохати…
