Світла, аж золота.

Ніби побачила баба, як Шанівка вигоріла, на постіль лягла, руки на грудях склала і прошепотіла: «От і смерть». Та разом із постіллю — на небеса. І Рудий із Чубчиком — за нею. Дивиться Катерина — аж точно! Нема постелі. Лавка довга лишилася, на ній Катерина і вмощується щоночі. А постелі… Катерина картинку розгляділа та давай гукати:

— Бабо Килино! Прийдіть іще до мене…

Баба у відповідь:

— От ти яка примхлива! Нащо мене ганяєш? Чи, мої думаєш, легко мені через усі світи до тебе мчати?

— Вибачайте дуже… — Катерина їй. — Розпитати хотіла…

Мої знаєте щось про мамку з татком… Баба головою захитала.

— Не тре' мене питати. Хіба не зрозуміла? Сама усе чисто побачиш.

— Про мамку з татком?

— Про всіх… Та обережно мені, дитино. Людям не завше тре' знати, що на них чекає.

— Чому?

— Господь розсердиться.

— Мовчати буду… — Катерина їй. — Навіки… Баба Килина розсміялася:

— Усе в тебе — навіки. Кохання, обіцянки…

— А хіба можна інакше?

— Зрозумієш, — і баба Килина зникла.

Катерина чимдуж очі силила. Про мамку з татком дізнатися хтіла. Дуже.

А замість них посеред ночі Роман прийшов. Очі сині сяють, лице зовсім не обгоріле.

— Русалонько…

— Дядьку Романе! Сонце ви моє золоте! І поговорити з вами зможу?

— Зможеш, Русалонько.

— Чи сумуєте за мною?

— Сумую, Русалонько. Та годі про це. Інше хотів сказати.

Те, що за життя не встиг.

— Нащо слова? Ви мене не словами звабили. Душу відкрили. — І не жалкую. Чуєш? Не шкодую і не каюся, що любив і люблю тебе. — І я не шкодую. А тепер… Це ж свято яке — говорити з вами.

— Спи, люба. Відпочинь… Іще поговоримо. Я до тебе часто приходитиму… — дядько Роман усміхнувся — і не стало його.

Ночі за дві Сашко навідався.

— Катя, я не ревную, — сказав. — І добре, — зраділа Катерина. — Бо ти мені дуже близький до серця. Як брат. Сашко посміхнувся, Катерина поцікавилася:

— Ти теж зможеш до мене приходити?

— Звичайно, — відповів Сашко. — Ми тут усі, кого ти знала, по черзі до тебе збираємося.

— По черзі? — Катерині смішно стало. — Овва! Так кажеш, ніби вже й черга велика…

— Оце Ничипориха пхалася поперед інших…

— Ничипориха? Вона померла? — Катерина заціпеніла.

— Померла… Чого б їй не померти? Стара баба, хоч і крутилася, як дзиґа. Під хрестом біля вашого корівника… сидить.

Навіть у могилі лежати не випало. Та нічо'… Ми Ничипориху не скоро до тебе пустимо.

— Чому?

— Таж із батьками спершу поговори…

Катерина прокинулася серед ночі — піт чоло заливає. У фетрові чобітки — Ганин подарунок — ускочила. Кожуха вхопила. До Шанівки побігла. Падала, підхоплювалася, знову падала, бо від сліз дороги не бачила.

— Мамо! Мамо золота! Скажи, що Сашка бреше! Скажи… Люба моя! Таточку!

До двору розбитого добігла. Хрест біля корівника хитається.

— Мамо! Матусю! Таточку! — зашепотіла. І — страшно… Мороз під кожухом ворушиться.

Аж із-під купи каміння — голоси.

— Та ви живі тут! — жахнулася.

Темно. Вітер гуде, а Катерина знай каміння відкидає:

— Потерпіть мені… Потерпіть, золоті мої… — голова обертом, обертом.

Просто на каміння і впала.

Аж — по голові мама рукою водить:

— Доню, я тут…

— Мамо моя золота… Ти жива? Так я і знала. Сашка хоч і добрий хлопець, але ж — брехуняка!

— Добрий хлопець. Добрий… — мама їй. І татко поруч став. Тверезий. Зовсім тверезий. І не тхне від нього зовсім.

— Ти хоч ліфчика носиш? — усміхнувся.

— От би тобі, Льончику, всі жіночі секрети знати! — мамка всміхається. — Краще скажи дитині головне, що вона знати повинна.

— Сама скажи, — татко пручається.

— Та кажіть уже, бо серце вистрибує, — Катерина їм.

Мамка посмішки не лишає, нахилилася до доньки ближче:

— Не тре', люба, каміння розкидати.

— Чому?

— Тут наш останній притулок і захисток. Обійнялися… Добре нам, доню. Хата рідна… Село рідне… Земля рідна… А тепер і ти поруч. Із часом каміння щільніше ляже… А ти ще зверху поклади…

— Нащо?

— Курган буде, доню. Колись дівча самотнє затужить, на курган вилізе… А з кургану ж… — …Цілий світ, — Катерина їй.

Довго мовчали.

— Розумна в нас донька, Дарка! — подав голос татко.

— То ви… померли? — наважилася Катерина.

— Померли, доню… Та так красно померли, — мамка їй. — Обійнялися, у кімнатці твоїй тепло було. Аж пашіло. Поснули… Хіба не гарно?

— То й мене до себе беріть, — заплакала Катерина. — Килина на небесах, і дядько Роман, і Сашка, і ви з татком. Навіть Ничипорисі випало. Чим я гірша?

— Дурна в нас донька, Дарка! — сказав татко. А мамка розсміялася:

— Тобі, Льончику, все не так!

Та доньці:

— Не мені, люба, віжки натягувати. На все є Бог. Дав життя — дякуй. Забере до себе — не сумуй. Чуєш? І зараз — не сумуй. Ми з татком тут… поряд… На сторожі будемо. — І говоритиму з вами? І бачити вас буду? — Катерина мамці.

— Звісно, люба. Ти в нас тепер не тільки очима бачиш.

То доля.

По голові Катерині — холод: то мамка руку відняла. І — тануть, тануть обоє. І мамка. І татко.

Катерина з каміння підвестися силкується, голова болить. Ніч ніби ще темнішою стала.

— Мамо! Таточку! Де ви? Чи привиділося?

— Тут ми, люба… Не хвилюйся. Катерина голову опустила.

— Мамо! Мамо золота… Скажи… А чи татко знає…

— Про Романа? — татко їй.

Тихо так, ледь чутно:

— Знаю…

— Ти, таточку, на мене не сердься… — Катерина йому.

Вы читаете Село не люди
Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату