Маруся плечима знизала:
— Алко! Оце й усе, що ти двічі повторювати не будеш? Алка зупинилася. Обернулася:
— Значить, так. У Килининій мазанці Катерина живе.
— Яка така Катерина? — не втримався Степан. — Із шанівських. Льонькина та Даринкина. І оце слухайте мені. Хто про цю дитину хоч слово погане скаже… Чи, не дай Боже, спробує їй якоїсь шкоди заподіяти… — Алка замовкла, вдихнула глибоко. — Повбиваю… Ви мене знаєте.
До Раїси:
— Чула? Мо' ти й божевільна, але мені здається — ні. Щоб знала — нема на дитині гріха. Вона твого сина та чоловіка до смерті не доводила.
— А хто? — цілком свідомо запитала Раїса.
— Я знаю хто.
— То скажи…
— Сама покараю.
— Чому? — Раїса підвела на Алку червоні від сліз очі.
— Бо ми з тобою шанівські, сусідко. Не чужі.
— Немає вже Шанівки, — прошепотіла Раїса.
— Подивимося… — тихо відповіла Алка. Знову — до дверей. Аж Степан підскочив:
— А чого це ти, Алка, до нас прийшла зі своїми залякуваннями? Не до Тамарки чи ще до когось із шанівських… Самі своє село випалили, а на килимівських кивають! Чи ми з Марусею тобі найпершими пліткарями здаємося? Га?
Велика, як гора, Алка підійшла до Степана, обійняла його, до себе притисла:
— Люблю я вас! Добрі ви з Марусею люди. Вас прошу мої слова усім переказати. Бо — не шуткую.
Маруся приклала руки до грудей, на чолі — зморшка гірка:
— Скажи хоч, вона до школи ходити буде?
— Не буде, Маруся.
— Чому?
— Вона, Маруся, тепер більше від тебе знає… Сама до неї підеш, як припече…
— Чи ти дурна? — не повірила Маруся.
— Ай — дурна! Дурна була… Така дурна… — і Алка пішла з хати.
Раїса підвелася. Повільно, непевно.
— Дякую вам за все, Маруся. І тобі, Степане. До Шанівки піду.
— Тре' хоч тепла дочекатися, — Маруся їй.
— Так, дочекатися… — Раїса спробувала посміхнутися. Коли людина довго в смутку, то й посмішка — подвиг.
Алка Залусківська дісталася райцентру надвечір. Чоловік припхався наступного ранку. Веселий.
— Де був? — запитала Алка.
— У Килимівці…
— Щось я тебе там не бачила. Мо' знову Тамарку по кущах тягав…
— У мене була ділова зустріч, дурна ти жінко! — гримнув Іван.
— Які ж у тебе діла з Тамаркою?
— Паї шанівські в неї викупив. — Іван не зумів приховати радості. — Пручалася, стерво! Та я її… Тепер у мене стільки землі… Хоч свою державу оголошуй!
— Нема в тебе землі, Іван, — тихо сказала Алка. Іван зиркнув на неї з подивом:
— Ти що кажеш, дурна?! І як замахнеться!
Алка чоловіка за руку — хвать! Та — до підлоги. Залусківський аж покотився.
— Була дурна, Ваня… А тепер геть розумною стала. Оце поки тебе не було, схованки твої із грішми познаходила. Чого ж ти, падлюко, від мене гроші ховаєш? Хіба я тобі не жінка? Хіба я менше за тебе працювала усе життя?
— Пусти! Пусти, дурна! — Іван зубами скрегоче.
— Дурна?
— Та не дурна, — підхопився. До тями прийти не може. — Що це з тобою, жінко? Наче з конопель…
Алка вже рота розкрила, а тут у двері хтось — грюк, грюк!
— Кого це принесло? — Іван до дверей.
На порозі суддя районний та найкращий друзяка Залусківського — Жорка Нечитайло.
— Привіт, — Іван йому. — Чого захекався?
— Ваня… — Нечитайло впав на стілець у коридорі, Залусківському папірець простягнув. — Оце й до нас бандюги столичні добралися. Що його робити? Залусківський папірець узяв, а читати не став:
— Та кажи вже…
— Рейдери… Чув таке?
— Не чув. А що за хрін такий?
— Завтра суд, Ваня. Учора приїжджали люди з Києва з документами. Усі землі шанівські за цими документами здано їм ув оренду довічну.
— Та ти здурів! — пополотнів Залусківський.
— Я тебе вчора весь день виглядав. Де тебе носило? Мо' би й устигли щось зробити…
— Та й зараз устигнемо, — мобілізувався Залусківський.
— Ваня… Мені гроші дали… Чималі… А як не взяв би — вбили б. Я й так ризикую, що тобі довірився. Нема в мене сили тебе прикрити.
Залусківський жестом зупинив Нечитайла, уп'явся в документ. Щодо прав на орендовану землю до Івана Залусківського позивалася велика столична корпорація…
— Нащо їм земля?..
— Ти комусь казав, що хочеш землю перепродати?
— Казав…
— От і маєш, — Нечитайло зітхнув. — Піду я… Раптом хтось побачить…
— Суки! — прошепотів Залусківський. — Я їм землю просто так не віддам.
— Ваня… Не заводься! Страшні люди! Їй-бо, страшні… Живцем спалять, а землю однаково заберуть…
— Я за землю сам кого хоч спалю! — зайшовся люттю Залусківський. — До своїх піду, до шанівських. Мене село підтримає. Кожен підтвердить, що пай мені віддав!
— Ну дивися, Ваня… Я тебе попередив.
Нечитайло вислизнув із хати Залусківського, а Іван так і лишився у коридорі сидіти.
Скільки так сидів — хтозна. Схаменувся, як Алка у коридор вийшла. Ну, чисто на базар зібралася — валіза, пакунки, пакуночки.
— Куди? — люто.
— Додому. До Шанівки.
— Та хоч під три чорти! — зметнувся, до Алки сіпається. — Звідки ти, сучка, знала, що мою землю забрати хочуть?
— Твою?! — розсміялася Алка. — Ех ти, чума ходяча!
— Звідки? — аж затрясся.
— Катя сказала…
— Яка ще Катя, дурна ти корово! — Залусківський за звичкою язика не втримав. Алка — лясь! Аж перекинувся.
Підскочив, та знову до Алки:
— Яка ще Катя?!
— Льонькина та Даринкина.
— А ця ще звідки…
— У мазанці живе… Мудра стала. Старошкіра. Геть усе чисто знає.
— Придушу малу гадюку! — заверещав.
