ЧАСТИНА ПЕРША
І
Львів цього похмурого дня скорботно опустив сиве чоло і терпляче мовчав. Він не згадував, як було на грані віків, скільки разів його спустошували пожежі — п’ять, десять а чи сорок, як твердили історики. Не перераховував, чиї мечі щербилися об його мури, — легше було згадати, хто з сусідів — далеких і близьких — не щербив їх. Він не мордувався навіть тим, чому кожен з пришельців іменував його на свій лад — Леополіс, Левенсбург, Лемберг, Львув, — тільки не Львів. Він мовчав… Принаймні поки що.
Мовчав і австро-угорський намісник Галичини генерал австрійської армії барон Гуйн, стоячи в своєму кабінеті та з-за штори позираючи на нього, — звідси, з апартаментів намісництва, місто було мов на долоні. Відтак барон Гуйн опустив очі на Губернаторські вали.
Вони, Губернаторські вали, були закладені давно — після першого, в 1772 році, поділу Польщі, коли Галичина дісталася Австрії. Тоді Річ Посполиту ділили три монархи: Катерина і Фрідріх Другі та Марія-Тереза. Але якщо для Речі Посполитої, до складу якої входила земля Галицька, або, як її ще називали аборигени, земля Лева, маючи на увазі сина Данила Галицького Льва, в честь якого Львів і одержав свою назву, — тож якщо для Речі Посполитої це був перший поділ, то для Галичини ж — другий. Уперше вона була поділена чотириста літ перед тим. І серед тих, хто ділив, була… Польща, об'єднана в єдину державу Владиславом Локетеком, коронованим у Кракові, та зміцнена його сином — останнім королем з династії Пястів, Казимиром Третім. Ні, Казимир не ділив Галичини — він її загарбав. А прицілюватися почав ще до того дня, як одягнув корону. На його очах Галицька Русь половинилась, четвертинилась, її роз’їдали міжусобиці, і Казимир збагнув, що з нею діється те ж саме, що було з його вітчизною після смерті Болеслава Кривоустого, який заповів поділити королівство між синами, відкривши, таким чином, ворота німецьким колонізаторам, — Тевтонський орден відразу цим скористався: захопивши землі пруссів, створив свою державу, що постійно терзала-розорювала подрібнену Польщу. Тепер же такі ворота було відкрито перед Казимиром: 1 квітня 1340 року у Володимирі був отруєний змовниками останній князь Галицько-Волинський Юрій Другий. Як тільки Казимир довідався про його смерть, одразу зібрав своїх найвірніших слуг, шляхтичів, найняв німців і, не гаючи часу, віроломно вторгся на Галицьку землю, через два тижні його війська вже стояли під стінами стольного града Львова, а по світу розповзлася випестувана католиками брехня: Юрій перед смертю сам, мовляв, призначив Казимира своїм спадкоємцем Галицької Русі.
Мужньо боронився Львів, та почався голод: місто задихалося в облозі; виходу не було, і мужі довір'я послали до Казимира депутацію: ми готові піддатися, якщо збережеш, крулю, нашу віру, наші обряди. «Віру? Обряди? Будете мати і віру, і обряди…» Розчинилася фортечна брама, і… він вивіз до Кракова, тодішньої столиці Польші, скарби древніх галицьких князів: одежу, сідла, посуд, два хрести, дві корони, оздоблені діамантами, прикрашений золотом княжий трон; він спалив церкву Трьох Святителів і княжий замок; за його повелінням стинали голови непокірним русичам. Він титулував себе королем Польщі і Русі, а вірнопіддані, обтерши награбованими рушниками закривавлені руки, гучно проголосили його Великим.
Щоправда, на цей раз Казимир довго у Львові не затримувався — на поміч обложеним рушив з дружиною боярин Дмитро Дедько, іменований старостою Руської землі. Та і його обдурив Казимир, уклавши з ним мирну угоду, в котрій відхрещувався від Галицько-Волинського князівства, — він пішов на угоду, щоб через кілька років повернутися на ним же сплюндровані землі: впали Львів, Галич, Холм, Белз, Перемишль, Звенигород, Володимир… І в польських манускриптах появилося «Королівство Русь».
Однак не було спокою на землі того королівства: майже тридцять років по смерті Казимира толочили її, крім поляків, литовці та угорці. Суперництво їхнє закінчилося доволі своєрідно: польська королева Ядвіга одружилася з литовським князем Ягайлом, і після Кревської унії наймогутніше після Київської Русі, з європейською славою, Галиць-коВолинське князівство було поділено натроє: Галичина, Белзька земля та Холмщина перейшли у вічне користування Польського королівства, Волинь — до Литви, а рештки віддали Угорщині. Історія…
Історія! Мине чотири століття, і в 1772 році поділять саму Річ Посполиту. Польські історики обурюватимуться: поділ цей суперечить нормам міжнародного права! Обурення цілком резонне, але… якими нормами користувалися Польща, Литва і Угорщина, коли в 1395 році роздерли між собою Галицько- Волинську державу? Історія…
Дивовижна вона, історія… Ще до підписання в Петербурзі конвенції 5 серпня 1772 року про поділ Речі Посполитої Австрія замахнулася на Львів. Вона мотивувала це тим, що в Галицькій землі кілька років перебували… угорські феодали. Парадокс, але до її мотивів прислухалися монархи, невдовзі до Львова з барабанним боєм, під крилами орла Габсбургів, ввійшли білокабатники Марії-Терези. За ними тьмою ринули австрійські чиновники. Цісарева передусім подумала про назву краю, як у свій час Казимир Третій, — замість Руського воєводства постала Галицька губернія, замість воєводи — губернатор. Однак нащадкові, цісареві Иосифу Другому, назва видалась надто буденною, і він повелів іменувати захоплені землі дещо пишніше: Королівство Галичини і Лодомерії, на чолі поставив свого губернатора, якого після революції сорок восьмого року змінив, аж донині, цісарсько-королівський намісник. І аж мало не донині, принаймні до барона Гуйна, намісником неодмінно був представник польської шляхти. Водночас було закрито частину костьолів, а деякі розібрано. Цісар не бажав ділити владу з католиками, зметикувавши, що костьолів — половина з кляшторами — сорок, а населення в місті двадцять тисяч, — по п’ятсот на храм… Таким чином, одночасно костьоли могли поглинути у своїх нетрях увесь католицький Львів. Ні, цісар не міг цього допустити! І звелів знести мури, що оточували середмістя, брами і вежі, а вали над Полтвою-рікою засадили деревами, через саму річку перекинути три мости, щоб з’єднати передмістя з середмістям. Ще коли поляки загарбали Львів, то центр міста, середмістя, віддали німецьким колоністам, які й вибудували квадратну площу Ринок з ратушею посередині, відвівши з німецькою педантичністю кожному люду свою бічну вуличку, що витікала з центра, — Руська, Вірменська, Сербська, Краківська… Українцям дозволялось селитися тільки на Руській. І ні кроку більше! Австрійці зберегли центр, але… і своє щось та поставили… Крім того, губернатор зажадав окремого будинку. Нового, на новий смак збудованого. Зробити відразу це перешкодили наполеонівські війни. Аж після Віденського конгресу, коли розбурхана, як море, Європа вляглася в свої береги, вибрали місце для майбутньої палати — за колишніми валами східних мурів середмістя, на пагорбі, поруч із Стрілецькою горою, на якій самотньо стовбичив костьол Кармелітів Босих. Місце було не заселене і надзвичайно зручне, сказати б, ідеальне: з нього було видно все середмістя, — Львів неначе стояв перед губернатором на колінах. І це надавало володарю особливої величі: покорений в ногах переможця. Оскільки одні вали — Гетьманські (в честь польських повелителів), що тягнулися над Полтвою, — вже існували, то цим — від Бернардинівського кляштора до підніжжя Високого замку, за якими мав звестись палац-кремль губернатора, — дали назву Губернаторських.
А світ на початку двадцятого віку переполовинився. Кожен рвав щось собі. Побудувавши Велику Сибірську залізну дорогу, Росія мала намір утвердитися на Далекому Сході, зокрема в Кореї та Китаї. Але і Японії потрібен був Далекий Схід, вона рішуче вступила у війну, — після Цусіми Росія викинула білий прапор. І хоч Росія викинула білий прапор, але вона ніколи не мирилася з поразками. Може, саме на солдатських кістках Росія, Англія і Франція уклали сердечну угоду, іменувавши її Антантою та спрямувавши своє вістря проти створеного раніше Троїстого союзу, тобто — Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Власне, чому Антанта проти Троїстого союзу, а не Троїстий союз проти Антанти? Хижаки шматували ще недошматовані краї і гострили зуби один на одного. Вони жерлися за пріоритет на морі, за Балкани і Туреччину, Африку — за кожен клапоть землі. Дещо зверхньо на них дивилися США. А може, вичікувально?
Галичину тим часом захлинула хвиля селянських страйків. Понад двадцять п’ять повітів, понад п’ятсот сіл, понад сто тисяч голодних і обездолених сказали: «Годі! Дайте нам наше! Ми люди, а не худоба!» І горіли панські маєтки, і схрестилися багнети з косами, і полилася кров. А Львів був неначе флагманом. І коли на Стрілецькій площі зібралися будівельні робітники, поліція відкрила вогонь — на бруківку впали жертви. Але живі сказали: «Хай живе свобода!» А потому були постріли студента Мирослава Січинського, котрий знищив намісника Галичини тирана Потоцького, і були шовіністичні кулі, що скосили молодого Адама Коцка, котрий
