главу своєї делегації та беручи ініціативу в свої руки.
— Ваша армія розбіглася, — посміхнувся посмішкою Стемпковського Кесслер. — Скільки у вас може бути тепер сил?
— І це також не має відношення до нашої місії,— отут сміливо заговорив Шухевич.
— Ми маємо докладні відомості, що тамтешнє населення України не бажає вас прийняти.
— Можна подумати, вас українці хочуть! — пробурмотів Поточняк.
— Гадаю, це питання не підлягає обговоренню, — Шухевич спробував пом’якшити розмову. — Бодай би тому, пане полковнику, що це Україна, а не Польща. Це наші внутрішні справи.
— Що ж, почекаємо відомостей з Варшави, — заключив полковник Ічесслер і звернувся до одутлого капітана: — Проведіть панів до їх нової кімнати. Тільки не тут, не в цьому готелі, а помістіть їх у «Варшавському». Їм треба трохи подумати… Так, у «Варшавському».
— Ходім, — натягаючи чорні м’які рукавички, одутлий капітан пішов першим, сів у машину Стемпковського, вона рушила, за нею повів свою Устимчик.
— Ото знайте, дорогі мої, саме так з нами поводилися в Парижі,— зітхнувши, з гіркотою сказав Грицан. — А Петрушевич нарікає, що ми нічого там не домоглися.
— Хоч Петрушевича мені не згадуй, — скривився Поточняк, — бо мене починає дерти по горлі…
— Добродії, тільки не сваріться, — попросив Шухевич. — Ще нам бракувало всім пересваритися — більше вже нічого не треба.
У «Варшавському» кожному виділили окрему кімнату. По коридору снували вартові з карабінами. Сидів у фотелі черговий офіцер військової жандармерії. А Грицан кусав губи: ми що — заложники? Як усе те розуміти? Чи є люди на землі? І чи є Бог на небі?
IV
З-за пагорбів поволі підіймалося сонце. Велике, чисте, розкішне. І так само поволі розсіювало густу, молочно-сіру мряку. Почорнілі, замшілі дахи оголювались, і безіменний хутірець оживав. Зафоркали коні, загаласували поранені, заметушилися медсестри й санітари.
А попри той, закинутий в подільському степу, хутірець вже тяглася валка возів. Обози, обозй, обози… Переходила Галицька Армія Збруч, ідучи в Україну, а з нею — біженці: старики, жінки, діти… Інтелігенція. До возів тулилися, бо тут і провізія, і приватний скарб. Гляділа Таня на ті обози, в яких перемішались всі барви, як і всі доморослі істоти — від чоловіка до курки, і серце її до болю стискалося. Часом обози котилися у два, а то й в три ряди — чим ближче до полудня, тим довші валки. Здавалось, їм не буде кінця. Їхали важкі вантажні авта, артилерія, їхали шпиталі, команди з поодиноких міст, жандармерія. На конях. І піші. Піші — босоніж, з напухлими ногами.
— Добре, що тепле літо, — з сумом зітхала Таня. — Що би вони робили, бідні, коли холод та дощ…
— А таки добре, — підтакнула Оксана, мимоволі повернувши голову до Дударика-санітара, що невідривно зорив на до каменю випечену липневим сонцем дорогу. — Треба тобі, Петрусю, черевики.
— Мені й босяка добре…
— А восени чи взимку?
— Ще далеко…
— Ага! Далеко… — Оксана цмокнула, застерігаючи хлопця від безпечності.— Тобі так здається. Злетить, що й не запримітиш.
— І зброї тобі треба… — м'яко зауважила Таня.
— Я маю за пазухою револьвер… Вайда дав.
А обози йшли та йшли… На полях легко хвилювало збіжжя, темні надзбручанські ліси запрошували на відпочинок… І часто знесилені коні зупинялися. А піші, котрі чалапали побіч, де хто стояв, там і падали, засинаючи сном невинних, — у ровах, на обочині дороги… Мукали, озираючись увсібіч, корови, що їх гнали поперед себе гуртом чи окрімше, на прив'язі, і молоко капало з тонких дійок…
А обози йшли та йшли… Стрільці — купами на возах. Густо. Щільно. І як ті коні ще тягнуть, — знизувала плеченятами Таня, — і де в них тая міць?
— Чуєте, співають? — Дударик зачудовано розширив майже дитячі свої голубі очі.— І так гарно…
— То пісня наших страждань… — крізь сльози тихо обронила Таня. — То пісня, щоб заглушити наш біль…
— А я плакати не буду, — Петрусь гордо випнув хирляві груди. — Так, не буду… Хай вороги плачуть! — і приєднався до співаків:
А обози йшли та йшли… В Україну. Хто з співом, хто з плачем, та всі з надією: ненадовго, повернуться через якийсь час. Це навіть не відворот — похід за амуніцією, зброєю, набоями! Ми ще піднімемо, ой піднімемо тую червону калину…
Йшли та йшли обози…
— То що, будемо робити сінники? — підводить Оксана до Тані печаль своїх небесних очей в чорному віночку.
— Треба. Ніхто за нас не зробить. Помагай, Петрусю!
Зітхає Таня: ліжко чи сінник — хіба що мрія для поранених чи хворих. Розкіш і комфорт — чиста солома… Ні ліків, ні лікарні. Ліків нема — ліками гендлюють, камфори, йоду, опіуму не знайдеш зі свічкою, зате на чорному ринку — дуже прошу, скільки завгодно! На всю Галицьку Армію, знає тепер Таня, лише двадцять вісім лікарів, і то, здається, разом із санітарними старшинами, з яких мало користі. А недужих усе прибуває й прибуває. А може, не хочуть воювати, ухиляються від служби? Хто його знає! Таня звикла вірити людям.
Для сінників використовують мішки з-під цукру, — в перший день жартували: буде не лише комусь солодко спатися, але можна мішок лизнути, і буде в роті солодко…
— То що там, дівчаточка, ниньки на обід? — до них наблизився молодик з буйним чорним чубом та раненою рукою на підв’язці.
— Фасоля і капуста, — не дивилась на нього Оксана.
— А м’яса ані капіточки?
— Міністр фінансів пан Мартос грошей на м’ясо не дає,— в голосі Тані — хоч і м’якому, сумирному — нарікання.
— Чи Петлюра з’їв?
— Чого ти вчепився Петлюри? — випросталась Оксана. — Ви, галичани, вже не знаєте, за що вчепитися в Петлюри!
— За матню можна… Га-га-га!..
