«Але чому вони погодилися обидва стати на чолі чужої їм армії? Чим у даному випадку керувалися? Невже військовим байдуже, ким командувати? Своїми, чужими, аби лиш командувати? Чи це втеча від небезпеки? Нічого не розумію… А може, військова справа — річ абстрактна?.. Може, військовим байдуже — кого бити, аби тільки бити… аби стріляти? Споконвічна вишколеність до стрілянини і вбивств?.. Чи мундир усім керує? Зрештою, чого дивуєшся? Хіба в Галицькій Армії мало чистокровних австрійських німців?»
— Не хвилюйтесь, пане Грицан, — панібратськи сказав Мишковський. — Ми виб’ємо поляків зі Львова. Давно відомо, що в них більше гонору, аніж хоробрості. Якщо справді маєте армію, то ми вже постараємося нею належно командувати. Повірте слову офіцера. Досвід маємо.
— Я завше намагався вірити людям, — його розумні глибокі очі з голубим відливом не випромінювали, однак, радості.
— Між іншим, звідки у вас таке знання мов?
— Хотів повніше пізнати людей… В натурі… Воно цікавіше, коли чуєш людину безпосередньо в натурі, а не з десятих уст. А крім того, я юрист і трохи історик.
З вікон досить сильно віяло. І Омелянович-Павленко щулився. Врешті не витерпів:
— Скільки ж то можна їхати!
— Та ми вже під Тернополем, — сказав Грицан, подумавши про Оксану. Хоч би натопила в кімнаті і бодай трохи його зогріла. Він так намерзся по дорогах. Дорога ніколи не зогріває. Та ще чужа, та ще далека. Не зогріває, а втомлює.
— Тернопіль мені близький, — сказав Омелянович-Павленко. — В часи російської революції я мав наказ Брусилова одержати тут українську частину. Жаль, не здійснилося тоді…
«Це він придобрюється, — подумав Ярослав. — Хоче виправдатися, що після розвалу Росії пішов на службу до українців, хоче, аби ми не згадували минуле. Звичайно, в певних ситуаціях не слід колоти когось минулим. Але про минуле забувати не можна. Його треба пам’ятати, щоб не повторювалося».
Тернопіль зустрів їх дрібним снігом і рвучким вітром, котрий випікав до червоності щоки та мів пісок- сніг, болісно шмагаючи по очах. Вулиці були зальодовані, слизькі. Вітер сам згортав сніг на обочину, вимайстровуючи пухкі замети, — ступиш — і по коліна. Та найгірше — сніг-пісок так немилосердно шмагав по зіницях, що неможливо було дивитися.
Ярослав, як тільки вийшли з вагона, одразу ж зателефонував Вітовському. Поточняк сказав, що Вітовський поїхав на провінцію в справі мобілізації до Галицької Армії, зараз він, Анатоль, сам приїде на вокзал, а помешкання для гостей приготовлене в готелі.
Отже, ніякої паніки, цілковитий спокій — все передбачено.
— Панове, все добре, авто зараз буде, — якомога веселіше промовив Ярослав. — А за зиму вже вибачайте…
— Чудесно! Якраз я люблю міцну зиму! — сказав Омелянович-Павленко. — Вона не лише знищує всі епідемічні бактерії, але й гартує характер. Ви згодні, пане Ярославе? А ви чого мовчите, Мишковський?
— І все-таки Одеса ліпше… — Полковник ховав лице од вітру. — Вибачте, але мені все частіше й частіше сниться Одеса… Моя незабутня Одеса…
— О, Одеса! — генерал звузив жваві очі.— Викупаєшся у морі й наче знову народився.
— Що ж, почекаємо тієї хвилини…
«Невже вони не здогадуються, що ця розмова може дратувати мене? — чудувався Грицан. — Ну, не дивуйся… Високі чини на сірому уваги не звертають. Їм здається, що, коли вони розмовляють, сірома глухне, — загальноприйнятий примітивізм — якщо не сказати обмеженість — тих, котрі самі себе посвятили у великі. Зрештою, може, отака безпредметна балачка й потрібна, може, вона й дозволяє зняти напругу. Вони, звичайно, хвилються. Хоча й не подають знаку».
Машина прибула доволі швидко. За кермом Місьо Устимчик, поруч сидів Поточняк. Саме він і вийшов з машини, на мить зупинився, кинув на Омеляновича-Павленка та Мишковського невизначеним з-під пенсне поглядом, відтак неквапно, з достоїнством приступив, простягуючи генералові руку.
— Отаман Поточняк.
«Ти диви! — здивувався, але без заздрості, Ярослав. — Вітовський вже присвоїв йому чин отамана».
— Панове, на жаль, полковник Вітовський не може вас зустріти, він виїхав на передову. Вас чекає президент Національної Ради доктор Петрушевич. Прошу до авта.
— Прошу, прошу, — вторив йому Місьо, одчиняючи всі дверцята своєї старої тарадайки.
Поточняк терпеливо виждав, заки Омелянович-Павленко, Мишковський і Грицан всядуться на задні сидіння. Цим він дуже здивував Грицана, бо коли йти за етикетом, то на переднє сидіння треба було посадити генерала. Ну й Поточняк!
— Рушай! — закомандував Анатоль. — Хутко!
Але вже за першим поворотом їм довелось гальмувати: вулицю перегородили брички, заквітчані багатобарвними стрічками і віками смереки, — з дому вийшла молода пара.
«Знайшли час для весілля, — чи то обурювався, чи дивувався Ярослав. — Однак же нічого протиприродного, — подумав далі,— в самця і самки свої закони…»
Він закурив. Як усе просто: зараз священик з’єднає їхні руки, і сьогодні вони будуть спати разом. Їм байдуже, що конає республіка, що Вітовський сам поїхав агітувати людей до армії, що цю армію очолюватимуть чужі командувачі… Їм усе байдуже! Аби злучитися… Ярославе, перестань! Навіщо ці болючі аналізи? А взагалі — не дивуйся. Вдень жаби уникають сонячного світла, оддаючи перевагу сирим місцям. Зате які плодовиті оті жаби… Наче миші… Але чи варто тобі звертати на це увагу? Так само ж — чи варто осуджувати цю пару? Хіба не з двох почався світ? А може, вони приведуть на світ такого молодця, який стане справжнім вождем Галичини?
«Якщо чоловік розчаровується у своїй дружині, в нього є шанс виправдати невдале одруження — хвалити вроду своєї жінки або її характер». Ох, який же ти, Ярославе, афористичний… Жарти жартами, а коли сходяться двоє, він і вона, а потім бачать, що не знайшли того, чого шукали, то обманюють себе, виділяючи в характері чи зовнішності якусь одну деталь, акцентують на ній увагу, вип’ячують її перед знайомими, перед самим собою, хоча знають, що це омана. Зрештою, це не дивно — в житті людському море омани…
— Шикарно, правда? — показуючи на весільну пару, багатозначно кахикнув Мишковський.
— Дуже… Дуже шикарно… І зворушливо. Особливо у такі тривожні дні,— з сарказмом вирвалось у Ярослава.
— В мене починають вироблятися гормони… — Мишковський голосно засміявся. — Я молодію, панове!..
— Я теж молодію… — і собі посміхнувся генерал. — Дивно, що нерідко жінці забороняють те, що дає насолоду нам.
— Бо жінка подібна до соняха, — дивлячись поперед себе, обронив Поточняк, згадавши Лесю. Як вона там, у Львові? Чи не зраджує його? Та ні, не повинна. Хоча б часом її не згвалтували… А вона прекрасна! Неодмінно одружусь. Тільки б вижити. Але я повинен вижити, повинен побачити Україну суверенною. На крайній випадок — свою Галичину. А Галичина цілком може бути самостійною.
Він взагалі-то був прихильником самостійної Галичини. Він не сприймав назви «Західно-Українська Народна Республіка». Щось було тут нарочите, банальне. Треба просто — Галичина. Як, скажімо, Швейцарія. А вона незалежна вже сто років. Віденський конгрес визначив її кордони і визнав її вічний нейтралітет. І нічого — існує, хоча ні територією, ні кількістю населення не перевищує Галичини. І Галичина могла б існувати, — сіль, нафта, сірка, курорти в Карпатах… Зрештою, існувало ж Галицько-Волинське князівство.
Поглядаючи на молодих, на весільну свиту, Анатоль нервово покусував тонкуваті губи: будь-яке торжество чи весілля завжди чомусь викликало в нього відразу. Йому здавалось, що в такі хвилини люди оголюють себе. На будь-якому торжестві Анатолю було завше ніяково, більше того — йому було соромно, огидно, а разом з тим він картав себе. Він казав собі: «Це твоя, хлопче, дурість, вірніше, не дурість, ти поставив на чільне місце розум. У принципі все правильно. Але ти при цьому забуваєш просте, буденне. Яка мета людини? Мати достаток. Це тобі скажуть дев’яносто дев’ять відсотків. Так-так, мати достаток, бути першим. Так, першим, — підтвердив він зараз, — з цього, власне, й починається все, що відбувається в світі. Практично ця проблема ніколи не буде стерта з карти. Хм, а ти ж твердив, що світ починається з двох?
