президент США Вільсон…
У відповідь, порадившись з Петрушевичем, надіслав Вільсону Голубович свою телеграму: ми згодні припинити вогонь, але нехай це зробить і Польща.
У Ходорові знов почалися переговори. Поляки настоювали на лінії Бертелемі, а посланці Петрушевича говорили: укладім перемир’я, а про все інше домовимося в Парижі. На це польська сторона відповіла: без згоди свого уряду на ваші умови пристати не можемо…
І гармати не змовкали…
25 березня відкрилася сесія Національної Ради, обговорювалися проекти законів про вибори до українського сейму, земельний та восьмигодинний робочий день. Провідне — про землю: вивласнення великої земельної власності, наділення землею малоземельних і безземельних; вивласнення — негайно, а наділення — після війни… Але… вивласнення з викупом або без викупу подавати на розгляд майбутнього сейму.
У кулуарах говорили:
— Найбільший ворог наш — більшовизм, отже, мусимо шукати захисту в Антанти.
— Це так… Антанта виголосила самовизначення народів, але ж чому нас не визнає?
— Треба визначити, з ким іти: з деспотією Сходу чи з культурною силою Заходу.
На одному із засідань слова попросив Дмитро Вітовський. Добру хвилину стояв він мовчки на трибуні, нарешті заговорив з властивим йому темпераментом:
— Ходять якісь чутки про переворот. Але, мабуть, людям, які про це говорять, напевно, в голові перевернулося… Одначе Національна Рада не дала дотепер нічого ані робітникам, ані селянам. Тому викликала незадоволення. Вона і уряд повинні розв’язатися. Треба ухвалити новий виборчий закон, проголосити восьмигодинний робочий день, передати землю власників на власність селянам. Лиш той уряд, котрий несе людям правду, завше каже правду, який по-справжньому турбується про майбутнє, здатний завоювати повагу широких мас.
Потому виступив Голубович.
— Перед десятьма днями ми вислали делегацію до Директорії, щоб одержати допомогу на відбудову краю. Цими днями до нас приїхала фінансова загранична місія, яка висунула цікаві пропозиції, але виявилося, що нічого не може підписати, бо наш уряд буде скинутий. Вчора в будапештських часописах появилося звідомлення, що уряд арештований, а на його місці — радянське правительство.
Водночас з сесією Національної Ради почав свою роботу з’їзд націонал-демократичної партії, на чолі якої стояв усе той же Кость Левицький. Через кілька днів партія була перейменована з національно- демократичної в Українську народну трудову партію і видрукувала свою програму, в якій передбачалося багато дечого такого, що могло сподобатися масам, але маси тепер не вірили Костеві Левицькому.
«Левицький ставить у мої колеса палки, — думав Петрушевич. — Бач, вивласнення не здійснював, коли стояв при владі…»
Всі наговорилися, та нічого не вирішили — поїзд стояв на старих рейках й іржавів.
XVII
Допіру вона віддалася йому — пристрасно й ніжно, а тепер, напоєна його ласкою, лежала упокоєно, горнучись міцно-міцно, мовби хотіла злитися з ним, як це було щойно. Голова її — ще не охолола, ще розпашіла — на його правому плечі, а голі груди жарко гріли його груди, — його ж долоня голубила її спину. Він пригортав її і попри волю думав про Тетяну. Він знав, це дико, навіть жорстоко, але нічого не міг з собою вдіяти. Ні, він більше не заходив — передав Вайдину записку — і годі, але Таня пустила в ньому щось таке… мов накільчене зерно. Він знав, звичайно, що не дозволить собі переступати Антонові дороги, — зрештою, чи Таня цього захоче, — знав, що не покине Оксану, але з ним діялось щось дивне, незрозуміле, якого він не міг позбутися, і, оволодівши зараз Оксаною, він марив, що це Таня, власне, брав Оксану із заплющеними очима…
І взагалі в ці дні з ним щось діялось — була депресія. Жорстока. Дика. Втомлююча. Тепер йому легше збагнути стан Вітовського. Що ж, він знаходив причину тієї своєї депресії: напруга переговорів з поляками, невдачі на фронті, хоча сам і не перебував на передовій. Та, мабуть, не всі мусять бути в окопах, бо це й неможливо. Є свої закони війни, як і життя взагалі: не всі стануть замітати вулиці, як і не всі візьмуться за написання монографій, як народжуються і вмирають держави.
— Ти такий далекий, — зауважила обережно Оксана.
— Який же я далекий? — чи то із здивуванням, чи без нього тихо й задумано сказав Грицан. — Уже ближче не можна бути, як я був.
— Про що ти думаєш?
— Про тебе…
— То ж неправда.
— Якщо знаєш, то чого питаєш? — в його голосі не було ні злості, ні обурення, ні відчуженості, в цю хвилину він і про Таню вже не думав, уже він не знав, про що думав, йому хотілось забуття, а на душі камінь, він тиснув на груди з якоюсь неймовірною силою, він ледь до відчаю не доводив, і ніяк того каменя не можна зняти, він лежить, як напасть, як закляття.
— Ти підеш нині в секретаріат?
— Ні! — кинув рішуче.
— Удома будеш?
— Не знаю! Я нічого не знаю. І нічого не хочу. Не хочу бачити людей. Я ненавиджу їх!
— Тільки не пий…
— Не знаю!
— Принаймні небагато…
Він засопів іще густіше, навіть почав злитися. Можна ж дати людині спокій! Часом і доброта бридка та надокучлива. Невже вона цього не розуміє? Ах, ці жінки! Добре, що розвиднюється. Зараз вона мусить вставати й квапитись до Петрушевича на службу. Коби скоріше! Так хочеться побути самому! Щоб не чути ані звуку… І духу людського не чути! Де кум, де коровай, а де його діти… До чого це? Не знаю! Важко, дикий тягар на серці. Заснути! А вона все горнеться… Може, ще раз її взяти, щоб одчепилася? А чи маєш наснагу? Треба спробувати…
Він спритно перевернув її на спину. І тугі груди затрепетали, мов пара голубів, розкрилися перед ним. Він знов згадав Таню й почав пестити Оксану.
— Ти мене нині замучиш…
Так треба, — подумав Ярослав, — я хочу цього… І щоб ти відчепилася, спізнавши чоловічу силу.
Тіло її було покірне й тепле, віддане, — воно було… Тетянине. І Ярослав голубив його до знемоги.
— Тепер усе… — він засміявся коротко, якимсь дивним сміхом, не то переможним, не то злим.
— Я на роботу не дійду…
— Дійдеш!
— Боже, як я тебе люблю! — спрагло крикнула й розкинула руки, наче було їй жарко. — Як люблю…
А йому вже більше не жадалося її, він потягнувся за цигарками, що лежали поруч на підлозі.
— Що тобі приготувати на снідання?
— Нічого!
— Ну, Ярославе…
— Можна подумати, що в нас є марципани, — він закурив, густо пахнув димом, наче хотів викурити з ліжка.
— Принаймні дещо маємо… Я ж припасла.
— Я перекушу в шинку.
— І питимеш?
— І питиму! — він голосно засміявся.
