Вони одразу, з перших днів співпраці, досягли повної узгодженості, злагодженості, сказати б, гармонії — Тарнавський та Шаманек. І хай страшні біди звалились на їхні голови, хай зазнали здебільшого невдач — не все залежало від них, їхнього інтелекту чи кмітливості, проте розуміли один одного з півслова. Палкий, почасти впертий, Шаманек умів запально, на основі теоретичних своїх знань, щиро доводити й відстоювати власну думку. Саме щирість Тарнавський цінував якнайбільше, бо щира людина — завжди надійна. А ще вони завжди були взаємовідвертими — тож, покладаючись на цю щиру взаємовідвертість, генерал Тарнавський зараз сказав:
— Поза сумнівами, поляки скористаються ухвалою Антанти чи Мирної конференції, власне, це суті не міняє,— отже, скористаються і захоплять Галичину по Збруч.
— Тим паче мають перевагу і в силі, і в озброєнні.
— І нам доведеться переходити Збруч, — не сум чи відчай був у мові генерала, а розмисел, бо це вже де-факто, а там, де де-факто, потрібна твереза, холодна голова.
— Безперечно, доведеться, — підтвердив Шаманек.
— Перейдемо, а далі? Йти з Петлюрою проти більшовиків на Київ, як він настирливо того вимагає день у день від Петрушевича?
— Ні в якому разі! Погубимо армію.
— То що, похід на Одесу?
— Саме так. Це врятує армію. Одеса — теплий край. Там можна не лише перепочити, але й організуватись, внутрішньо, так би мовити, мобілізуватися, щоб знов повернутись у Галичину. А ще нам конче потрібне перемир’я з поляками, аби вони затримались на Збручі, не переслідували нас далі. І радив би я порозуміння з більшовиками, нам треба знати, як вони сприймають нашу появу за Збручем.
— То що, висилати нашого делегата?
— Тільки нічого не казати Петрушевичу, — застеріг Шаманек. — А то він розкричиться і все попсує. Йому не обов’язково знати.
— В такому разі ви спорядіть нашого делегата, проінструктуйте, а я йду до Петрушевича погодити справу з польським перемир’ям, — Тарнавський встав і застебнув френч на всі гудзики.
На подвір’ї замислено й самотньо стояв Омелян — Тарнавський наблизився до сина, поклав руку на плече.
— За домом тужиш?
— Я знав, тату, яку вибрав дорогу, — по-дорослому відповів підліток. — Зараз я попросту думаю.
— І про що, як не секрет?
— Яким ти став великим чоловіком…
— Ну, яким там великим! — відмахнувся Тарнавський. — Хіба що обов’язки подвоїлися чи потроїлися.
— Не тільки, тату. В твоїх руках доля всієї армії.
— Ми разом з тобою будемо командувати. — Він погладив сина по плечу, щоб розвеселити й підбадьорити. — Йду до Петрушевича.
Диктатор пив чай з сіруватою булкою, однак же навіть при кухонному столі не знімав ні піджака, ні краватки. Тарнавський виклав все, про що допіру говорив з Шаманеком.
— Перемир’я з поляками, погоджуюсь, вкрай потрібне, тим паче і Петлюра ввійшов з ними в контакт. А щодо Одеси… — Петрушевич затявся. — Петлюра наполягає брати Київ.
— Ми вже брали Львів через Київ…
— Однак же в нас була злука обох республік, і я, як член Директорії, змушений з цим рахуватися.
— Потрібна розсудливість, а не авантюризм.
— Я подумаю, — білою хусточкою Петрушевич витер губи і кінці вусів. — А ви поки що висилайте делегацію до поляків.
— Тільки не забувайте, пане диктаторе, щодо спільності дій з Петлюрою, що я вже вислав на поміч його війську свої регіменти. І що? Під Чорним Островом місцеве населення чоту роззброїло, частину вояцтва перебило. Ось як нас там зустрічають!
— Я нагадаю Петлюрі про це.
— Неодмінно нагадайте!
І Тарнавський, повернувшись до штабу, терміново викликав до себе Шухевича, Грицана і Поточняка.
— Прошу сідати, панове, — кивнув на лаву за штабним столом, він свідомо витримав паузу, заки всядуться, а тоді сказав: — Вам випадає важлива місія: поїдете до Львова на переговори, ви повинні за всяку ціну укласти з польською стороною перемир'я.
— Це неможливо, — заперечив одразу отаман Шухевич, і так категорично, що Тарнавський оторопів.
— Як неможливо? — аж спохмурнів.
— Бо ми ні до чого не домовимося, поляки не погодяться на будь-яку запропоновану нами демаркаційну лінію, оскільки Антанта дозволила їм захопити всю Східну Галичину.
— Я це врахував… — сказав по паузі Тарнавський. — Вас, пане Шухевич, я призначаю главою місії. Годіться на лінію по Збруч. Аби тільки вони не пішли далі. А ще пообіцяйте: як тільки буде укладене перемир’я, ми кинемо усі свої сили проти більшовиків… Обіцяйте що хочете, а перемир’я укладіть… Армії потрібен перепочинок.
— Спробуємо, пане Тарнавський, — відповів сухо Шухевич.
— Поки приготуєтесь в дорогу, відповідні документи будуть готові. Лише дуже прошу — кваптесь, кваптесь!..
Не встигли вони дійти до хати, де жили, як їх наздогнав стрілець: генерал Тарнавський велів повернутися… Коли зайшли до штабу, застали там Петлюру. Глянувши на Головного отамана, Ярослав раптом усміхнувся; згадався випадок, про який колись йому розповідали: біля вагона Петлюри на варті стояв січовий стрілець, галичанин; Петлюра вертався до свого вагона, січовий стрілець перегородив дорогу:
— Стій! Куди?
— До вагона Головного отамана.
— Не вільно нікому!
— Я Петлюра!
— А де папір?
— Нема.
— А звідки я знаю, хто Головний отаман?
Це міг бути анекдот, могла бути бувальщина, проте зараз вона розвеселила Грицана.
Петлюра зміряв Шухевича, Поточняка й Грицана поглядом не те що зверхнім — то був погляд всевишнього… Смикнувши накусаними губами, спитав:
— Хто глава?
Шухевич ступив крок уперед.
— Ось окремий лист до поляків, — Петлюра підняв угору вказівний палець.
— Виразно говоріть, що маєте поручного листа від мене і що ваша місія вислана рівночасно й мною. Ви мене зрозуміли?
— Майже, — кивнув Шухевич.
— Як будете добиратися?
— До Чорткова. Там лінія фронту.
Коли виїхали, звечоріло. Ніч була темна. Виразно, майже в зеніті, блищали сузір’я Лебедя і Ліри. Грицан, занурившись в себе самого, згадав древньогрецьку легенду про Орфея. Син Аполлона і музи Каліопи, він винайшов музику і поезію, прославившись чарівною грою на лірі.
«Музика… Поезія… Музика гармат? Поезія вибухів? Чи музика пустої базіканини, яка нічого не дає?»
Однак на думку вперто лізла легенда про Орфея. Покохавши німфу Еврідіку, Орфей визначив час весілля. Але цього дня наречену вкусила змія, і вона померла. Щоб повернути дружину, Орфей опустився до підземного царства Аїда. Граючи на лірі, він підійшов до престолу володаря…
«Ми не будемо грати на лірі… Ми підіймемо білий прапор… Бо інакше по нас дадуть залп…»
