— Цікаве, — кинув Вайда. — Але спи!
— Анітрохи не хочеться…
— То дай мені поспати! — Вайда сказав майже сердито. — І все-таки сам лягай, завтра тебе чекає дорога.
Він ненароком глянув на захід. Там палали нічні заграви: панують галлерчики, завадять новий порядок — кожен, хто вдирається в чужу землю, неодмінно заводить свій порядок.
На досвітку, коли всі вже повставали і зібралися рушати далі, повітря струснув вибух. Потім другий, третій.
— Рвуть мости, — визначив Вайда. — На Збручі…
Мало зійти сонце, а люди німо дивилися на чорні дими, що оповивали світанкове небо.
— Ось і все, — сухо обронив Вайда.
— А там Ярослав! — вжахнулася Оксана, аж руки заломила, поглядаючи одуріло то на Антона, то на Таню.
— Його не зачеплять, — розраджував Вайда. — Він парламентар, а парламентар — особа недоторканна.
— Це правда? — перепитала, аби увіруватись.
— Звичайно, — підтвердив Антон. Але то була напівправда. Ох-ох, скільки їх загинуло, парламентарів.
З хати вийшла повнява молодиця, зараз, після сну, її подвійне підгарля було особливо виразно окреслене — наче курячі вола, одкашлявшись, сказала:
— Вже їдете… Чи вернетесь?
— Куди вернемось? — спитав Вайда.
— А Бог вас знає!
Вайда хотів їй нагрубити. Стримався. Треба залишати про себе добрі спогади. Не варвари ж!
— Нагодуйте поранених, — стримано попросив дівчат. — Сніданок їх трохи підкріпить.
Коні були запряжені, вони були худі, як і люди. А на заході все стояли чорні дими. Десь жалібно мукало телятко. Підводи одна за одною виїздили з дворів.
III
Не спалося галицьким парламентарям. Шухевич, Грицан, Поточняк — як темна туча, злі, збуджені, напружені — не до сну! І все ж уранці навідався майор, назвавши себе представником генштабу. Грицан, якого враз почала морити дрімота, скліпнув недовірливо очима: Стемпковський? А таки він! Але ж недавно був у Парижі, пив вино з юною кралею. І вже тут? Метаморфоза… І доки він ставатиме поперек дороги?
— Вітаю вас, панове, — з апломбом, але дипломатично сказав Стемпковський, ковзнувши поглядом, та Ярослава ніби не помітив. — Маю наказ спровадити панів до команди Галицько-Волинського фронту у Львові.
— Ми раді,— так само дипломатично й стримано відказав Шухевич. — Хоч це треба було давно зробити…
— Можливо, — ввічливо погодився Стемпковський. — Однак це не від мене залежить. Отже, поїдемо на Бучач — Монастириська — Станіслав — Галич — Рогатин — Перемишляни…
«Молодець, — подумав Грицан. — Я для нього абсолютно не існую. Молодець. Вчись, Славчику, вчись! Що ж, перейняти для себе чужу пиху також інколи не завадить».
— Але є коротший шлях, — зауважив Поточняк.
— Дорога ця в лихому стані,— незворушно відказав Стемпковський, всміхаючись гонорово та єхидно. — А крім того, я виконую волю командування.
«Брешеш! — з ненавистю подумав Грицан. — Ти просто хочеш виграти час для Галлера».
Шухевич зрозумів: заперечувати безнадійно, цей високий, чорнявий пан майор, як видно, невмолимий — в нього повні штани пихи.
— У такому разі вже треба рушати, — сказав Шухевич.
— Дуже прошу, — байдуже зреагував Стемпковський.
Через пару хвилин галицька місія була в машині, Стемпковський своєю їхав попереду — передня повзла, мов жук.
— Я собі кості намуляв на перині…— засміявся враз нервово Устимчик, повертівши голівкою, маючи на увазі ніч, яку вони провели в соломі на долівці.— Розкішно…
На Ярослава жарт не подіяв. Поля порожні, села порожні. Сумно скиглила одинока чайка, шарудів вітер у столочених хлібах. Пустеля… Машина обігнала валку полонених галичан, обірвані, сумні, вони топтали босими ногами брукований шлях, скорботно повертаючи голови на гуркіт моторів.
«Диво історії,— міркував Ярослав, — полонений іде в полон на своїй землі. І буде в полоні на своїй землі».
Він закурив, щоб притупити розум. Але не помагало. Мовчав аж до Бучача, — а в Бучачі зустріли валку новеньких легковиків.
— На фронт, — буркнув Анатоль.
— Французька, — одразу визначив Грицан і ненависно, з понурим сарказмом: — Дарунок милої Франції рідному генералу Галлеру…
Нараз машина Стемпковського зупинилася. Загальмував і Устимчик. Грицан ледь зубами не заскреготав. У цю хвилину він би застрелив Стемпковського…
— Знов щось вигадав, — процідив він люто, спостерігаючи, як неквапливо вилазить з машини Адам, як наближається ніби нехотя, перевальцем.
— Бензину треба, — пояснив Стемпковський з осміхом, майже глумливо. — Отже, доведеться почекати…
— Місьо, скористайся нагодою, заправся і ти, — Щухевич торкнув Устимчика за рукав. — На бензин тепер не густо, хоч і маємо власну нафту.
— Як дають, то чому не брати! — і підігнав машину до цистерн. Проворно викотився з-за керма. Та білоголовий поляк застеріг:
— Не вільно вам давати…
— Як? — Місьо на якусь мить отетерів, закліпав очима, потім нахмурився, відтак його прорвало, і він гаркнув: — Сам напийся!
— Не треба, — застеріг Ярослав. — Ми дипломати.
— Дав би я йому в зуби… — Місьо — за своє.
— Прибережи кулаки, — хмуро порадив Шухевич. — Знадобляться.
Мусили мовчати й ждати, розуміючи, що це хитрий викрут. Сил не вистачало навіть на прокляття. Від курива вже сохло в горлі. Нарешті Стемпковський виліз із свого авта й наблизився, відчинив передні дверцята, де сидів отаман Шухевич.
— О, тепер можна далі,— сказав, знову осміхнувшись, і лукаво, з погордою коротко глипнув на Ярослава.
Через Стрипу, оскільки міст був зірваний, переправлялися паромом, хоча й не відразу. І все ж о першій годині наближалися до Станіслава.
— Отже, ми ще сьогодні будемо у Львові,— визначив Шухевич, потираючи долонею гостре підборіддя.
— Та скільки там тої їзди! — Устимчик з досадою поморщився. — Най би тільки не зупинявся більше.
Однак несподівано машина Стемпковського круто запетляла тісними вуличками Станіслава і незабаром завернула до готелю. Поточняк оторопіло поглянув на Грицана:
— Що він надумав?
— А дідько його знає! — Ярослав знизав плечима. — Від нього всього можна чекати — тактика…
— Сравді, чого до готелю? — насторожився Шухевич.
