Тепер Юхрим навіть згорда поглянув на голову комнезаму:
? Який не маю розум, а знову ж тепер не тобі вчити мене.
? Побачимо!
Юхрим з жалем і прихованою насмішкою похитав головою:
? Ти опізнився, Себастіяне, опізнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща інстанція.
? І таки може, ? погодився Себастіянів батько. ? Хоч ти, Юхриме, дурень, а місце маєш розумне.
? Ти впізнаєш цього чоловіка? ? насилу стримуючи лють, дядько Себастіян поклав руку на гончаря.
Юхрим споважнів:
? Натурально, впізнаю, персонально приглядався до його звичайних і підозрілих цяцьок, персонально і обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательні очі і несознательний сміх. З моїх рук по лінії фінансів навіть рідна мама не вислизне.
? І ти, бевзь, посмів обкладати красу?! ? В дядька Себастіяна аж уста затремтіли.
? Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фінансами краса? ? обурився Юхрим, обурились його квасолисті ніздрі, та враз він утихомирився, а очі помасніли: ? За красу завжди і всюди більше платять, то вона більше і обкладатися повинна. Резон?
? Тобі дай волю ? усе красиве вичавиш! ? обізвався сивий кобзар.
? І вичавлю! Я людина без різних селянських сентиментіві ? понахабнішав увесь вид Юхрима. ? Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб'є сльозу. І треба дивитися на життя крізь призму в історичному розрізі! Бо що тепер вартніше: якісь красиві, але нікому не потрібні качки, коники чи звичайні горшки, що йдуть на потреби трудящих робітничо-селянської держави? І хай, натурально, оцей рукотворець без відповідного дозволу на те не кидається у мечтанія, у фантазії і ліпить, що положено ліпити з глини, ? горшки і макітри; хай і він втямить: краса служить одиницям, а навар ? масам!
? Дайте мені батога! ? метнувся дядько Себастіян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обізвалось співом. ? Я з цієї макітри нароблю шматків! Я ним відчиню свої двері!
З обличчя Юхрима злетіло нахабство, він сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетіла Юхримова жінка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всі її широкі розгойдані спідниці відразу відміряли собі півхати і розбудили в ній вітер.
Юхрим з подиву сказав: 'О, прибіг Євген накоренок' ? і притулився спиною до печі.
? Ой Себастіяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу із тіла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового! ? мінливими рум'янцями і кирпочкою між ними припала тітка Христина до плеча голови комбіду. ? Хоч який він нікчема, а не прибий, бо ж і дурням треба жити на світі.
? Прибивати не буду, а провчити навіть при тобі не посоромлюсь!
? Ти справді не будеш його вбивати? ? не повірила зразу молодиця і глянула на Юхрима. ? А ти що варнякав? ? і знову до дядька Себастіяна: ? То не будеш?
? Нащо мені цей телепень здався?! Тішся ним, коли не докучив, як болячка.
Тітка Христина одразу ж повеселіла, крутнулась по хаті, а на її драбинками надітих спідницях ожило ціле господарство: і горох, і вишні, і птиці, і квіти, і колоски.
? Коли так, Себастіяне, всип моїй парі і за мене! Аякже! Бо хіба це чоловік? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащиці, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника і спідничника увесь грішний світ не бачив. Він скоро з мене Варвару-великомученицю зробить, а я ж, на злість йому, хочу по- людськи жити.
Дядько Себастіян здивувався, опустив руку з батогом:
? Оце так! І тобі, жінко добра, не шкода буде твого каламутника?
? А він мене жаліє? ? тітка Христина одним кулаком підперла бока, а другим насварилась на чоловіка. ? Хай, лоботрясе, хоч раз віділлються тобі мої сльози! Скільки я тобі казала: не чеши чорта ? бісом станеш! Аякже!
? Тоді, хрещенику, тримайсь! ? дядько Себастіян відвів руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем і лобом двері, вилетів з хати, зачепився в сінях за діжницю, упав, тихенько зойкнув і рвонув на себе сінешні двері.
? І тут утік! ? здивувалась і сумно похитала головою тітка Христина. ? Він, певне, і від смерті втече.
Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, і в цей час у дворі обізвався густий здивований голос:
? Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбій, побоїще чи попоїще?
? Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радість! Аж не віриться, натурально! А в нас кругом така необразованість ? і досі без цивілізації колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде свято! Не різдво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?.. ? солодкомовно зажебонів до когось Юхрим.
? Ти спершу обтрусись!
? Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од індивідуальної радості. Пробачте. От спасибі, що приїхали! У мене дома є така запіканочка, якої і в Санкт-Петербурзі при монархії не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але від цього зілля ніяк не відмовитесь. Я недалеко живу, ? не утрудните себе. Ощасливте мою хату.
? А хто тебе з цієї хати випроваджував?
? Ох, вам би персонально не питати, а мені індивідуально не відповідати, бо я не люблю наговорювати, ? Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб і там чули, який він справедливий.
? Ти не галайкочи півслівцями, а говори повним словом!
? Можу, Василю Івановичу, можу й повним, ? і одразу стишує голос: ? Ваш хвалений Себастіян персонально мною відчинив свої двері. От яка в нього первісно-елементна культура!
? Що?! Себастіян фінінспектором двері розчинив?
? Фінінспектором! І не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке він має фінансове соображеніє розуму.
? А двері ж цілі залишились?
? Не знаю, мабуть, цілі.
? За що ж ви не помирились?
? За сектори, Василю Івановичу. Я, не жаліючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастіян ? індивідуальний.
? Та що ти мелеш?!
? Перевірте! Ось я тут, а Себастіян у хаті. Ми з вами на державній роботі у місті маємо кругозір, а він ? пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землі і на індивідуальній пуповині.
? А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчів із села?
? От і ви, натурально, ображаєте свого фінінспектора, насмішечки собі виробляєте. А яке життя фінінспектора в період непу і непереробленої дрібновласницької стихії? Гірше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, він навіть з-під гадюки має витягнути копійку!
? Ти дивись! Здорово сказано! ? в голосі невідомого обізвалися подив і співчуття, а в хаті всі похмурніли.
? Кого це так розжалоблює мій пустослов? ? смутніла тітка Христина.
? Голову повітвиконкому, ? відповів дядько Стратон.
? Ще і йому заб'є баки мій поштуркач. І як він уміє отак прикидатися? ? уголос дивується жінка. ? Він тільки вдома стає самим собою, і то не завжди: навіть переді мною, забувшись, ще інколи лисичить, грає свої ролі.
Усі починають сміятися, а до хати в клубах морозу входять голова повітвиконкому і Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства і поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє двері, крадькома дивиться, чи вони залишилися цілі, й мимоволі зітхає.
? Добрий вечір добрим людям, ? простуджено вітається молодий голова, підіймає довгі вії, і на його темному обличчі гарно виділяються сірі, з дрімливим туманцем очі. Та які очі! Напевне, з приімлених купальських світанків вбирали вони той дрімливий туманець, що вигинає вії, дивує, бентежить і радує людину. ? То це ти, Себастіяне, відчиняєш фінансами двері?
? Як сказано! Як це сказано: відчиняєш фінансами двері, ? підростаючи, аж прицмокнув Юхрим,
