— Є ще тут, — відповів негр, показуючи на скрині.
— Відкрийте.
Не без зусиль Боб підняв важкі віка. Флорес здивувався, не відчувши запаху вогкості і тління. Віка так щільно прилягали, що всередині скринь було абсолютно сухо.
Коли негр підняв чистий шматок полотна, що акуратно прикривав костюми, у Флореса мимовільно вирвався вигук і очі його сяйнули. Тут були складені вишукані іспанські костюми, крій яких свідчив, що їм не менше двохсот років.
Камзоли з оксамиту — малинові, голубі, червоні — були розшиті золотом і обсипані перлами. Манжети і фрези (великі коміри в кілька рядів) з найтоншого мережива, шовкові шнури «бізетт»[1], блонди[2] кольору небіленого полотна — все це вражало своєю розкішшю та витонченістю роботи. Жіночі костюми були ще розкішніші. З довгими, до підлоги рукавами, із зубценодібними вирізами на краях, ці яскраві шовкові, парчеві й оксамитові сукні були важкі від нашитих смарагдів, рубінів, перлів…
«Яке багатство! — подумав Флорес. — А ми харчуємося лише рибою».
Він відібрав кілька костюмів.
— Віднесіть до мого кабінету. А панчохи і черевики?
— Все є. — І, згинаючись під вагою ноші, Боб перетягнув костюми до каюті і Флореса.
Залишившись на самоті, Флорес вибрав темно-вишневий шитий сріблом камзол і одягнувся.
Коли він поглянув на себе в дзеркало, то сам був вражений ефектом. Він змінився не тільки зовні, а ніби й внутрішньо. Звідки ця сувора гідність, цей упевнений погляд, ці плавні жести?
Він ляснув у долоні і сказав негру, що з подивом втупився на нього:
— Запросіть місіс Меггі!
«Місіс Меггі!» — Негр поспішно кинувся виконувати наказ.
Флорес трохи помилився в ефекті: Меггі, що ввійшла, не на жарт перелякалася, коли, відчинивши двері каюти, побачила сяючого сріблом і перлами іспанського гранда[3] . Навіть сміх Флореса не відразу привів її до тями.
— Одягайся швидше, ось твій костюм, — сказав Флорес, вказуючи на голубу сукню.
Меггі, одягнена більш ніж просто — в легку блузу і коротку залатану спідницю, ледь-ледь доторкнулася до сукні й стояла в нерішучості.
— Ну, що ж ти?
— Я… я навіть не знаю, як його надягати.
Правду сказати, Флорес не більше від неї знав усі складні частини всіх цих «бізетт» і «блонд» і не міг надати їй допомоги. Але природне відчуття жінки допомогло Меггі знайти місце кожній деталі туалету. І поки Флорес поправляв кінці, шарфа і приміряв перед дзеркалом шпагу із золотим ефесом, вона була теж готова.
Обернувшися, вони дивилися з подивом один на одного, не впізнаючи і захоплюючись.
Справді, це була чудова пара. Смаглявий, засмаглий Флорес був вельми ефектний.
«Біс візьми! Але ж вона просто красуня! Де були мої очі?» — подумав Флорес.
— Тепер можна почати урочистий прийом, — сказав він голосно і, викликавши негра, віддав наказ скликати всіх. Це теж було новиною. Слейтон нікого не пускав до свого кабінету.
Якби на Острів Загиблих Кораблів несподівано прибули люди з іншої планети, це справило б, імовірно, не більше враження. Всі остров’яни буквально скам’яніли від здивування. Навіть історик Людерс стояв, розкривши рота, у надзвичайному подиві.
Коли всі зібралися, Флорес звернувся з промовою:
— Громадяни! Остров’яни! Друзі! Не відчуття особистої пихи змусило мене надіти цей костюм, а бажання підтримати гідність славного Острова Загиблих Кораблів… Ми піднімемо цю гідність ще вище. Для виконання намічених мною цілей мені необхідні помічники. Ви, О’Гара, — і Флорес пильно подивився на ірландця, — призначаєтеся моїм особистим секретарем. Під час звітів і на святкуваннях ви будете в цьому камзолі; він у вашому розпорядженні. — І Флорес вказав на красивий темно-синій костюм.
О’Гара почервонів по саме волосся, і Флорес не без задоволення зауважив, що ірландець вдоволений.
«Одним суперником менше», — подумав новий губернатор.
— Ви, Бокко, призначаєтеся… — Флорес потер чоло, — теж моїм секретарем. Ось ваш придворний костюм.
Бокко шанобливо поклонився.
«Другим суперником менше, — зауважив Флорес. — Хто ще? Людерс? Він не небезпечний, але все- таки, про всяк випадок…»
— А ви, Людерсе, ви людина вчена, я призначаю вас, гм… радником у справах колоній. Вашому званню підійде камзол чорного оксамиту зі сріблом.
Дивна річ! Навіть Людерс, який досі менше від інших звертав увагу на свій костюм і ходив у якомусь лахмітті, був теж, мабуть, вдоволений. Проте призначення його вкрай здивувало.
— Дякую за честь, але які ж у нас справи з колоніями, коли ми відрізані від усього світу?
— Так, але ми можемо розширити наші володіння, і у нас будуть колонії.
Остров’яни перезирнулися. Чи не звів з розуму позолочений камзол їхнього нового губернатора?
Але Флорес був спокійний і самовпевнений.
— Ви знаєте, — продовжував він, — що поряд з нашим островом, за два кілометри, не більше, розташований інший невеликий острівець із загиблих кораблів. Він близький, але досі ми не могли навіть побувати на ньому — саргаси охороняли його. Тепер ми організуємо експедицію і приєднаємо його до наших володінь.
Усім сподобалася ця ідея, і остров’яни голосно висловили схвалення.
— І ще одне: нам нічого постити і скнарити, коли ми безмірно багаті. Всім будуть видані нові костюми — для буднів і свят. Я дам вам також рушничні патрони, і ви полюватимете на птахів; я думаю, риба всім набридла. А щоб птах видався смачнішим, ми напечемо хліба і розіп’ємо бочку доброго старого іспанського вина!.
— Слава! Хай живе губернатор Флорес! — кричали доведені до вищої точки захоплення остров’яни, а О’Гара і Бокко голосніше від усіх.
Коли Флорес і Меггі залишилися самі, Меггі подивилася на чоловіка закоханими очима і сказала:
— Слухай, Флоресе, я навіть не чекала…
— Чого?
— Що ти так умієш…
— Добре управляти? — І Флорес, відлюдько, завжди похмурий Флорес засміявся.
III. КУРЕЦЬ ОПІУМУ
Легкий сизуватий туман застилав Острів Загиблих Кораблів. Зламані щогли і залізні труби пароплавів, як примари, маячили в тумані.
Старий Бокко і китаєць Хао Жеиь сиділи на палубі старої бригантини. Китаєць сидів нерухомо, як статуетка, підібгавши ноги і поклавши долоні рук на коліна, і дивився на високу щоглу.
Бокко лагодив сітку і від нудьги розпитував китайця про його батьківщину і близьких людей. Нарешті він запитав китайця, чи був той одружений.
Якась тінь майнула обличчям китайця.
— Не був, — відповів він і додав тихіше: — Наречена була, хороша дівчина.
— Ну і що ж ти?
— Не можна — прізвище одне…
— Родичка?
— Ні. Просто прізвище. Закон такий.
Своїм необережним запитанням Бокко збудив у душі китайця якісь далекі спогади. Він завовтузився та
