Над поверхнею океану летіли риби. Цілі зграї їх підіймалися над водою і пролітали значну відстань у кілька десятків метрів, підтримувані передніми плавцями, які у них перетворені ніби на крила.
Усі замилувалися цим видовищем.
— Dactylopteres — летючки, — пояснив професор Томсон.
— Невже і всі птахи вийшли з моря? — запитала Вівіана.
— Океан — колиска всього органічного життя на землі. Ви бачите літаючих риб, але є і такі риби, які прогулюються по суші і навіть вилазять на крони дерев. Усе це предки земноводних і птахів.
— Вельми цікаво, — сказав байдуже Симпкінс, — але неначе ми збиралися на пошуки не тільки черепах і причеп, а й Острова Загиблих Кораблів. Ми ж забираємося все південніше і вже вийшли з поясу саргас. Невдовзі почнеться нора дощів — і так вже часто дощить, — коли ж ми займемося Островом?
— Терпіння, Симпкінсе; сьогодні ми повертаємо на північ, і з кожним часом ви будете ближче до мети.
Симпкінс знизав плечима з таким виглядом, ніби хотів сказати: «Ох, вже ці вчені!» — і, заклавши руки в кишені, став дивитися на море, спльовуючи через борт.
— А ось і акула! — крикнув він, пожвавішавши. Очевидно, і в морі його цікавив тільки злочинний елемент. — Ого, яка велика! Тільки чому вона біла?
— Так, це цікавий екземпляр, — сказав Томсон, — типова представниця Саргасового моря. Саргаси затримують сонячне світло, і тутешні акули, очевидно, не «засмагають» так, як їхні брати, що живуть у відкритих місцях; шкіра тутешніх акул залишається позбавленою пігменту (забарвлення).
Акула пливла поряд із кораблем. Її рухи були швидкі, сильні і красиві.
Матроси вже приготували канат і намащували салом залізний гак.
— А чому акула не їсть цих маленьких рибок, що метушаться біля неї? — запитала Вівіана.
— Це риба-лоцман, нерозлучний супутник акули.
У цей час гачок із приманкою був кинутий. Першою помітила приманку риба-лоцман. Вона обнюхала приманку і швидко підпливла до акули, прагнучи звернути її увагу на здобич.
— Бач, яка навідниця! — перекладав Симпкінс події на мову кримінальної практики.
Акула розвернулася, помітила здобич і жадібно схопила в пащу гачок.
— Біс візьми, це вже вийшла провокація з боку риби-лоцмана! — вигукнув Симпкінс.
Акула кинулася і так смикнула канат, що два матроси впали на палубу, і корабель дав легкий крен. Почалася боротьба. Матроси то послабляли канат, то підбирали, підтягаючи все більше знесилену тварину. Минуло не менше години, перш ніж вдалося витягнути акулу на палубу. Стомлена, вона лежала як мертва.
— Ага, попалася, голубонько! — урочисто вигукнув Симпкінс, підходячи до акули.
— Б’юся об заклад, — сказав Гатлінг, — що ви жалкуєте, Симпкінсе, про відсутність у акули рук.
— Чому?
— Ви б наділи на них браслети.
— Ще причепа! — із здивуванням вигукнула Вівіана, побачивши рибу, що присмокталася до живота акули.
— Звичайна річ, — відповів Томсон. — Причепи часто роблять це і мають потрійну користь для себе: так би мовити, дармовий проїзд, повну безпеку від інших хижаків, під прикриттям страшного для всіх мешканців моря ворога, і деякі крихти від багатого столу ненажерливих акул.
— Одне словом, скрізь одне й те ж, — зауважив Симпкінс, — навкруги великих злочинців завжди метушаться малі шахраї для дрібних доручень.
— Ще трохи, Симпкінсе, і ви напишете учену працю: «Злочинний світ мешканців моря», — сказав, усміхаючись, Гатлінг.
Симпкінс підійшов ближче до акули і раптом, схопивши рукою причепу, почав тягнути.
— А нумо, подивимося, чи утримаєшся ти?
Причепа ніби приросла до живота акули. Тоді Симпкінс з силою смикнув рибку. Акула несподівано стрепенулася величезним тілом і ляснула Симпкінса хвостом з такою силою, що він, змахнувши в повітрі ногами, перелетів через борт і впав у море.
Професор Томсон схвильовано крикнув матросу.
— Швидше кидайте канат!
Гатлінга здивувало це хвилювання і поспішність ученого. Симпкінс був непоганий плавець, купання ж у теплій, майже гарячій воді не загрожувало простудою.
Але Томсон побоювався іншого: він знав, що акули часто ходять зграями. Там, де пливла одна, можуть з’явитися й інші.
І його побоювання не були марні. Неподалік справді раптом невідомо звідки взялися акули. Вони швидко наближалися до Симпкінса, який ще не помітив їх. Тим часом корабель вже віднесло на кілька метрів від Симпкінса.
— Швидше, Симпкінсе, швидше! — кричали йому.
Капітан віддав наказ зупинити машину, а здогадливі матроси, не чекаючи наказу, з гарячковою поспішністю спустили шлюпку.
— Чого ви хвилюєтеся? Я плаваю, як пробка! — крикнув Симпкінс, ще не підозрюючи небезпеки, але, помітивши, що всі погляди спрямовані не на нього, а кудись далі, озирнувся, похолов від жаху і почав з відчаєм працювати руками і ногами. Але намоклий одяг уповільнював плавання.
Коли шлюпка з трьома матросами підійшла до Симпкінса, акули були вже біля нього. Одна з них, підпливши під Симпкінса, вже перевернулася на спину і розкрила свою широку пащу, усаджену кількома рядами зубів, але хтось з матросів всадив у відкриту пащу весло, яке вмить було роздроблене на дрібні тріски. І це врятувало Симпкінса. Другий матрос допоміг йому залізти в шлюпку.
Хижаки, розсерджені тим, що здобич втекла від них, билися біля шлюпки, намагаючись перекинути її. Кілька разів їм це майже вдавалося. Шлюпка крутилася, нахилялася, черпаючи бортом воду. Матрос відбивався уламком весла, інші посилено веслували. Нарешті матроси і Симпкінс причалили до борту і зійшли на «Задирливого».
Усі полегшено зітхнули.
Симпкінс тяжко дихав. З його одягу вода стікала на палубу, розтікаючись калюжами.
— Дякую вам, — нарешті промовив він. — Піду переодягатися. — І, далеко обминаючи акулу, хляпаючи мокрими ногами, Симпкінс спустився в каюту.
Наукова колекція Томсона швидко зростала. Морські голки і коники, актенарії, летючі риби, риба-їжак, плямисті синероги, краби, креветки, молюски, витончені гідроїдні поліпи, кладокорини і сальпи красувалися в банках зі спиртом, у вигляді чучел і скелетів, заповнювали лабораторію та суміжні каюти.
«Задирливий» повернув на північ і йшов по суцільному килиму водоростей.
Незважаючи на часті дощі, Томсон невтомно займався дослідженням Саргасового моря. Гатлінг допомагав йому, і час минав непомітно. Вечорами, після обіду, вони сиділи в затишно обставленій каюті і слухали захоплюючі розповіді Томсона про мешканців моря — дивний, незвичайний світ, зовсім не схожий на знайомий їм надводний.
Зі всіх учасників експедиції лише Симпкінс нудьгував і відчував себе нещасним. Його організм звик до постійного руху. Нервовий підйом, нерозлучний з ризикованими діями, йому. був необхідний, як наркотик. І в цій спокійній обстановці Симпкінс відчував себе хворим. Позіхаючи, бродив він по кораблю, заважав усім — від капітана до кочегара, бурчав, палив і презирливо плював у море.
Стояли похмурі, сірі дні. Іноді туман застеляв усе білою пеленою. В цій частині океану не було небезпеки зіткнутися з зустрічним кораблем, і тому «Задирливий» йшов не збавляючи ходу; тільки іноді, про всяк випадок, завивала сирена, і цей звук наводив острах.
— І де цей Острів запропав! — бурчав Симпкінс.
А Острів Загиблих Кораблів справді ніби змило з поверхні океану. За всіма підрахунками, віг мав би знаходитися в цих місцях. «Задирливий» блукав у самому центрі Саргасового моря, міняючи напрям, але Острова не було.
Минали дні за днями, а навколо було те саме сіре небо, коричнева поверхня саргас, непроглядна далечінь у тумані.
Уже не тільки Симпкінс, але й Гатлінгн почали хвилюватися, чи поталанить їм знайти Острів, не
