спокою. Звідки могла узятися вся ця крилата нечисть серед океану? Або я марю, або ми близько від землі? Чи не піти освіжитися?
Симпкінс вже не першу ніч ходив освіжатися в трюм пароплава, де знаходилися запаси консервів і вина.
Він благополучно дістався до місця, пробираючись навпомацки знайомими переходами, і вже зробив добрий ковток рому, як раптом почув якийсь дивний шерех. У цьому лабіринті важко було визначити, звідки линули ці звуки. У Симпкінса похололо в грудях.
— Шукає. Нічого сказати, хороша гра в хованки. Аби він не знайшов до ранку. А там доведеться просити заступництва Міс Кінгман, — і він, затамувавши подих, почав пробиратися в дальній куток трюму, майже біля самої обшивки. Саме там, за обшивкою, раптом почувся шерех, неначе якесь невідоме морське чудовисько, що випірнуло з дна моря, терлося шорсткою шкірою об борт пароплава. Таємні звуки стали гучніші. І раптом Симпкінс відчув, як від м’якого поштовху гойднувся весь пароплав. Ні хвилі, ні підводне каміння не могли так дивно гойднути. Вслід за цим поштовхом послідувало ще кілька разом з якимсь глухим уханням.
Симпкінса охопив крижаний жах далеких тваринних предків людини, жах перед невідомим. Горе тому, хто не зуміє відразу подолати цей жах: сліпі інстинкти гасять тоді думку, паралізують волю, самовладання.
Симпкінс відчув, як холодом війнуло в потилицю та волосся на голові стало дибки. Йому здавалося, що він відчуває напруження кожної волосини. З диким ревом кинувся він, спотикаючись і падаючи, вгору, на палубу.
Назустріч йому йшов Гатлінг. Симпкінс, забувши про все, окрім страху перед невідомим, ледве не кинувся в обійми того, від кого тільки що рятувався, як миша в норі.
— Що це? — запитав він якимось шиплячим свистом (нервові спазми здавили його горло) і схопив Гатлінга за руку.
— Я знаю не більше за вас…
Пароплав м’яко гойднувся на бік, потім опустилася носова частина і знов піднялася. Я нашвидку одягнувся та вийшов подивитися.
Місяць яскраво освітлював частину палуби. Потерпіла після аварії кільова частина пароплава була занурена у воду, і палуба тут перебувала майже на рівні води.
Симпкінс залишився вище, стежачи за Гатлінгом, який оглянув усю кільову частину палуби.
— Дивно, дивно… Спустіться ж сюди, Симпкінсе, не будьте боягузом.
— Дякую вам, але мені і звідси добре видно.
— Симпкінсе, це ви? Що там трапилося?
— Міс Кінгман, прошу вас зійти сюди, — сказав Гатлінг, побачивши Вівіану, що сходила вниз палубою.
Вона підійшла до Гатлінга, а слідом за нею наважився спуститися і Симпкінс. Присутність дівчини заспокоїла його.
— Помилуйтеся, міс!
У яскравому промінні місяця палуба яскраво біліла. І на цьому білому тлі виднілися темні плями і сліди. Ніби якась величезна тварина випливла на палубу, зробила півколо і звалилася з правого борту, зламавши, як соломинку, залізні поручні.
— Зверніть увагу: це схоже на слід від важкого черева, яке волочилося по палубі. А з боків — сліди лап або швидше плавців. Нас відвідало якесь невідоме чудовисько.
Симпкінсу знову стало моторошно, і він непомітно почав задкувати назад похилою палубою.
— А це що за сміття? Якісь рослини, очевидно, залишені невідомим відвідувачем? — І міс Кінгман підняла з підлоги водорость.
Гатлінг уважно оглянув водорость і несхвально похитав головою.
— Саргаса, групи бурих водоростей… Так, сумніву немає! Це саргасові водорості. Ось куди занесло нас. Біс візьми! Справа зовсім кепська. Нам треба обговорити наше становище.
І всі троє піднялися на верхню палубу. Небезпека зближувала їх. Симпкінс махнув рукою на свої «права», він зрозумів, що тільки знання, досвід і енергія Гатлінга могли врятувати їх.
Більше за все сищика турбувало невідоме чудовисько. Якійсь саргасовій водорості він не надав значення.
— Що ви думаєте, Гатлінге, про нашого непрошеного гостя? — запитав Симпкінс, коли вони всілися на плетені стільці.
Гатлінг знизав плечима, продовжуючи крутити в руці водорость.
— Це не спрут, не акула і не щось інше з відомих мешканців моря… Можливо, що тут, у цьому таємному куточку Атлантичного океану, живуть невідомі нам чудовиська, якісь плезіозаври, що збереглися від первісних часів.
— А раптом вони вилізуть з води та будуть переслідувати нас?
— Ми мусимо бути готові до всього. Але, зізнаюся, мене хвилюють не стільки невідомі чудовиська, скільки ось цей листок, — і він показав листок водорості. — Пароплав все-таки занадто великий і міцний навіть для цих невідомих гігантів підводного світу. Їм не проникнути й у наші тісні каюти. Нарешті, у нас є зброя. Але яка зброя може перемогти ось це? — і він знову показав на водорость.
— Що ж страшного в цьому нікчемному листку? — запитав Симпкінс.
— Те, що ми потрапили до Саргасового моря, таємного моря, яке розташоване на захід від Корво — одного з Азорських островів. Це море займає площу в шість разів більшу за площу Німеччини. Воно суцільно вкрите густим килимом водоростей. «Водорость» іспанською — «саргаса», звідси і назва моря.
— Як же це так: море серед океану? — запитала міс Кінгман.
— Ось це питання не вирішили ще й самі учені.
— Як вам відомо, тепла течія Гольфстрім прямує з проток Флориди на північ до Шпіцбергена. Але на шляху ця течія розділяється, і один рукав повертається на південь, доходить до Азорських островів, йде до західних берегів Африки і, нарешті, описавши півколо, повертається до Антильських островів. Виходить тепле кільце, в якому і перебуває холодна, спокійна вода — Саргасове море. Погляньте на океан!
Усі озирнулися та були вражені: поверхня океану лежала перед ними нерухомою, як стоячий ставок. Ані найменшої хвилі, руху, плескоту. Перше проміння сонця освітило це дивне, застигле море, яке було схоже на суцільний килим зеленувато-блідих водоростей.
— Не хочу лякати вас, Симпкінсе, але горе кораблю, котрий потрапив у цю «банку з водоростями», як назвав Саргасове море Колумб. Гвинт, якщо він у нас і був би в справності, не міг би працювати: він намотав би водорості та зупинився. Водорості затримують хід парусного судна, не дають можливості й веслувати. Одне слово, вони міцно тримають свою жертву.
— Що ж буде з нами? — запитав Симпкінс.
— Можливо, те ж саме, що і з іншими. Саргасове море називають кладовищем кораблів. Рідко кому вдається вибратися звідси. Якщо люди не вмирають з голоду, спраги або жовтої лихоманки, вони живуть, поки не потоне їхній корабель, від ваги поліпів, що наросли на ньому. І море поволі приймає нову жертву.
Міс Кінгман слухала уважно.
— Жахливо! — прошепотіла вона, вдивляючись у застиглу зелену поверхню.
— Ми, в будь-якому разі, зараз в ліпших умовах, ніж багато хто з наших попередників. Пароплав тримається добре. Можливо, нам вдасться ліквідувати течу та викачати воду. Запасів продуктів вистачить для нас трьох на кілька років.
— Років! — закричав Симпкінс, підстрибнувши на стільці.
— Так, шановний Симпкінсе, можливо, що кілька років вам доведеться чекати обіцяної нагороди. Мужайтеся, Симпкінсе.
— Плювати я хотів на нагороду, аби мені вибратися з цього проклятого киселю!
…Потягнулися одноманітні, виснажливі, спекотні дні. Хмари якихось невідомих комах стояли над цим стоячим болотом. Уночі москіти не давали спати. Іноді туман лягав над морем густою пеленою.
На щастя, на пароплаві була хороша бібліотека. Міс Кінгман багато читала. Вечорами всі збиралися у великому розкішному салоні. Вівіана співала та грала на роялі. І все частіше Симпкінс став бувати на цих
