вечірніх зібраннях із пляшкою вина: з горя він запив.
Гатлінгу довелося замкнути на ключ винні льохи. Симпкінс пробував протестувати, але Гатлінг був невблаганний.
— Бракує того, щоб нам довелося ще нянькатися з хворим на білу гарячку. Зрозумійте ж, дурнуватий ви чоловіче, що ви скоро загинете, якщо вас не зупинити.
Симпкінсу довелося скоритися.
V. У ЦАРСТВІ МЕРТВИХ
Здавалося, що пароплав стоїть нерухомо. Але, вочевидь, якась повільна течія відносила його на середину Саргасового моря: все частіше на шляху траплялися напівгнилі та позеленілі уламки кораблів. Вони з’являлися, як мертвяки, з голими «ребрами» — шпангоутами і зламаними щоглами, якийсь час слідували за кораблем і поволі пливли удалину. Ночами Симпкінса лякали «привиди»: із зеленої поверхні моря раптом з’явилися якісь стовпи блідого туману, що нагадували людей у саванах, і поволі ковзали, гойдалися й танули… Це виривалися випаровування в тих місцях, де в суцільному килимі водоростей прозирали «ополонки».
Однієї місячної ночі якийсь напівзруйнований бриг голландської будови близько підійшов до пароплава. Він був чорного кольору з яскравою позолотою. Його щогла та частина бульварків були знесені, брашпиль розбитий.
Зі змішаним відчуттям цікавості й остраху дивилася Вівіана на цей мертвий корабель. Мабуть, це їхнє майбутнє; настане час — і їхній пароплав так само носитиметься, морем, без жодної людської істоти. І раптом вона скрикнула:
— Дивіться, дивіться, Гатлінге!
Притиснувшись до зламаної щогли, там стояв чоловік у червоному капелюсі. В промінні яскравого місяця на темному, майже чорному обличчі виблискували зуби. Він усміхався, усміхався на весь рот. Біля ніг його лежала пляшка.
Усвідомлення того, що вони не одні, що в цій зеленій пустелі є ще одна жива людська істота, схвилювало всіх. Симпкінс і Гатлінг голосно крикнули та замахали руками.
Чоловік у червоному капелюсі, так само посміхаючись, махнув рукою, але якось дивно, ніби показавши щось позаду себе. І рука відразу опустилася, як батіг. Місяць зайшов за хмару, і чоловіка вже не було видно. Але бриг підпливав дедалі ближче до пароплава.
Нарешті бриг уже майже впритул підійшов до борту корабля. У цю мить місяць зійшов і освітив дивну і страшну картину.
До уламка щогли був прив’язаний скелет. Лахміття одягу ще збереглося на ньому. Уцілілі кістки рук бовталися на вітрі, але інші вже давно випали з суглобів і валялися на палубі. Шкіра на обличчі збереглася, висушена гарячим сонцем. На цьому пергаментному обличчі виблискувала усмішка черепа. Червона напівзотліла шапка покривала його вершечок.
Одна мить, і Гатлінг стрибнув на палубу брига.
— Що ви робите, Гатлінге? Бриг може відійти від пароплава. Тоді ви загинули.
— Не турбуйтеся, міс, я встигну. Тут є щось цікаве.
Гатлінг підбіг до скелета, схопив запечатану пляшку і стрибнув на палубу пароплава в ту мить, коли бриг відійшов уже майже на метр.
— Божевільний! — зустріла Гатлінга зблідла міс Кінгман, радіючи його благополучному поверненню.
— Ну, заради чого насправді ви так ризикували? — запитала Вівіана, дивлячись на пляшку. — Цього добра у нас достатньо.
— А ось подивимося. — Гатлінг відбив шийку пляшки й витягнув листок синюватого напівзотлого паперу. Вицвілі, майже руді літери ще можна було розібрати.
Очевидно, гусячим пером, з дивним розчерком і завитками, було написано:
«
Коли Гатлінг закінчив читати, запанувало мовчання.
— Як це страшно і дивно! Ми одержали доручення від мертвяка передати привіт його дружині, яка вже двісті років як у могилі… — і, здригнувшися, міс Кінгман додала: — Скільки жахливих таємниць береже це море!
— П’ятдесят тисяч гульденів, — думав уголос Симпкінс, проводжаючи очима бриг, що віддалявся. — Скільки ж це буде по курсу нині?..
Частина друга
І. ТИХА ПРИСТАНЬ
— Земля! Земля! Міс Кінгман! Гатлінге! Ходіть швидше сюди. Ми наближаємося до якоїсь гавані. Вже видно верхівки щогл і труби пароплавів. Онде. Дивіться туди… лівіше!
Гатлінг подивився в підзорну трубу.
— Відкрита вами гавань має до біса дивний вигляд, Симпкінсе. Ця «гавань» тягнеться на багато миль: щогли і труби і знову щогли… Але зверніть увагу: жодна труба не димить, а щогли… Їх оснащення, вітрила?.. Подивіться, міс Кінгман, — і Гатлінг передав їй підзорну трубу.
— Так, це швидше якесь кладовище кораблів! — вигукнула Вівіана. — Щогли і труби зламані, від вітрил залишилися лише клапті. І потім… де ж земля? Я нічого не розумію…
— Не можна сказати, щоб і для мене все було зрозуміло, міс, — відповів Гатлінг, — але я вважаю, справа ось у чому: у Саргасовому морі, в цьому стоячому болоті, очевидно, є свої течії, хоча і надто сповільнені водоростями. Напевно, ми потрапили в одну з цих течій, яка, на жаль, і привела нас до цієї «тихої пристані». Ви погляньте, в яку «гавань» входимо ми. Ось хто зустрічає нас, — і він жестом показав навколо.
Що ближче підходив пароплав до незвичайної гавані, то частіше траплялися на шляху сумні уламки кораблів. Тут були розбиті, покалічені, напівзогнилі судна всіх країн і народів. Ось пірога з цілого шматка дерева… А ось один скелет рибальського барка: зовнішня обшивка обвалилася, шпангоути стирчали, як голі ребра, і кільова частина була схожа на риб’ячий спинний хребет… Ще далі виднілися судна, що більш-менш збереглися: барки, шхуни, тендери, фрегати, галери… Іржавий сучасний пароплав стояв пліч-о-пліч з португальською каравелою шістнадцятого століття. Вона мала красиві вигнуті корабельні лінії. Низький борт підносився витіюватими надбудовами на носі та кормі. Стрижень керма проходив крізь всю корму, по серединах бортів були отвори для весел. «Санта Марія» — виразно виднілося на борту.
— Дивно! — вигукнув Гатлінг. — Майже на такому ж судні. плив Колумб, і одна з його каравел також
