Міллер задоволено посміхнувся.
— Ви здогадуєтесь, за віщо моя майбутня дружина передає вам подяку?
— Ну, звісно! А ви?
— Було б дивним, коли б у Лори були таємниці від мене, її нареченого! — впевнено відповів Генріх.
— О, який я радий, що ви так це сприйняли! Я, признатися, трохи побоювався… А згодьтеся, що це була чиста робота! Адже, крім мене і шофера, якого я встиг до вашого приїзду відправити на Східний фронт, ніхто досі навіть не здогадується. Крім Бертгольда, звісно.
Генріх відчув, як всього його проймає внутрішній холод.
— Ви майстер на такі справи, хоч не уявляю, як ви все це організували.
— З того часу, як генерал-майор надіслав мені листа, в якому запропонував усунути мадемуазель Моніку, не заарештовуючи її. я завжди тримав напоготові на нашому подвір'ї вантажну машину. Адже мадемуазель так часто їздила велосипедом!
— Так, — ледве стримуючи себе, промовив Генріх.
— Я навіть не сподівався, що все станеться так просто й легко. Того дня, як ви поїхали до Парижа, мадемуазель теж зібралася кудись податися, бо до сидіння велосипеду була прив'язана величенька сумка з її речами. І тільки мені доповіли, що вона від'їхала від готелю, я миттю кинувся слідом за нею… Тепер, коли все минуло, коли ви можете розважливо глянути на речі, згодьтеся — я врятував вас від серйозної небезпеки. Бо якби ми заарештували цю партизанку, пляма неодмінно лягла б і на ваше ім'я.
Генріх сидів мовчки, не в силі пустити пари з уст, зціпивши зуби. Ось воно, страшне випробування! Справжнє випробування його духу, його сили! Хоч би зайшов зараз хто і відвернув увагу Міллера. Одну лише мить передишки, щоб встигнути опанувати себе!
Ніби у відповідь не волання його серця, задзвонив телефон. Міллер узяв трубку.
— «Монах» слухає!.. Так, він тут… зараз вам його покличу.
Генріх схопив простягнуту йому трубку і відразу не міг зрозуміти, про якого «дядю» йде мова, чому до нього звертається якийсь «жених», чому він величає його «юнаком». Але м'який, знайомий голос Лютца повернув його до свідомості
— Кажеш, негайно викликає «дядя»? Буду за мить… Ні, ні, без жодної затримки… вже йду!
Кинувши трубку, Генріх поспішно пішов до дверей, але на порозі, пересиливши себе, на мить спинився.
— Даруйте, забув попрощатися. Чомусь спішно викликає Еверс…
Коли зникла необхідність витримувати пильний погляд Міллера, Генріх відчув, що його залишають останні сили. Довелося сісти на лаві в сквері, почекати, поки перестануть тремтіти ноги і трохи проясниться в голові.
«Моніку вбив Міллер! За наказом Бертгольда!..»
«Лорхен висловила подяку вбивці!..»
Лише викуривши сигарету і випивши біля кіоска склянку води, Генріх набрався сил, щоб зрушити з місця.
— Гер обер-лейтенант, що з вами? На вас же лиця немає! — здивувався Еверс, побачивши свого офіцера для особливих доручень.
— Ви захворіли, Генріх? — стурбувався і Лютц, що був у кабінеті генерала.
— Так, я почуваю себе дуже погано, — признався Генріх.
— То ніяких розмов про справи. Їдьте до себе і лягайте в ліжко. А ви, гер Лютц, негайно подбайте про лікаря, — наказав генерал.
Лютц з свого кабінету подзвонив Курту і викликав машину. Потім почав дзвонити в госпіталь.
— Я прошу, щоб приїхав сам Матіні. Він охоче погодиться, бо знає тебе з моїх слів і хоче з тобою познайомитися.
Генріх не відповів.
— Та що з тобою? — Лютц підійшов до Гольдрінга і зазирнув йому в обличчя. — У тебе сльози на очах!
Немов прокинувшись, Генріх випростався:
— Карл, ти знаєш, хто вбив Моніку? Міллер! Не випадково наскочив, а навмисне. Тримав для цього спеціальну машину… Вона завжди була напоготові.
— Боже мій! Невже це правда?
— Він сам мені признався тільки-но. Навіть вихвалявся своєю винахідливістю…
Приголомшений почутим, Лютц застогнав:
— Це… це щось понад мій розум! Спеціально тримав машину? Як же ти не пристрелив його на місці, мов собаку! Боже, що я кажу! Щоб і ти загинув через цього мерзотника! Чуєш, дай мені слово, що ти нічого не зробиш, не порадившись зі мною! Я вимагаю, прошу, щоб ти мені це пообіцяв… Я ввечері прийду до тебе, і ми про все поговоримо. Але благаю — не роби нічого зопалу! Ти мені обіцяєш?
— Обіцяю…
За чверть години Генріх був уже в замку. Здивована його ранньою появою, Марія-Луїза прислала покоївку з запискою. В ній графиня висловлювала своє занепокоєння тим, що барон, очевидно, захворів, докоряла, що він не повідомив про це її, і скаржилась на сучасних рицарів, які забувають про свої обов'язки щодо дам, — вона, наприклад, мало не вмирає з нудьги, і ніхто їй не простягне руку порятунку…
Генріх сердито зібгав записку і попросив переказати графині на словах, що він сподівається особисто подякувати сьогодні графині за увагу і попросити пробачення.
Приблизно за годину приїхав Матіні. Генріх чомусь уявляв собі головлікаря коли не старою, то принаймні літньою людиною. А перед ним стояв чоловік років тридцяти п'яти, дуже стрункий і елегантний, схожий скорше на актора, ніж на лікаря. Виразне нервове обличчя Матіні свідчило про натуру вразливу і в той же час стриману. Такі обличчя звичайно бувають у людей, які привчилися почуття підкорювати інтелекту. Великі карі очі лікаря світилися розумом і трохи сумовитою іронією.
— У такому віці хворіти — це злочин, бароне! Це зневага до великої праці природи, яка протягом довгого ряду тисячоліть вдосконалювала свій найкращий витвір — людину! — сказав він, вітаючись і пильно вдивляючись в обличчя свого пацієнта.
— Я не завинив проти матері природи, синьйор Матіні, — посміхнувся Генріх, — бо, признатися, почуваю себе зовсім здоровим. — Даруйте мені, що завдав вам зайвого клопоту, але мені дуже хотілося познайомитися з вами. А тепер карайте чи милуйте!
— Я волію милувати. Знаєте, у росіян є чудесний письменник Чехов, і в одному з своїх листів до брата він написав фразу, яка стала для мене девізом життя: «Краще бути жертвою, ніж катом».
— Ви знайомі з російською літературою? — здивувався Генріх.
— Чому це вас так вразило? Я вважаю її одною з найвизначніших літератур світу. Скажу відверто — найбільш визначною. Щоб мати змогу читати її в оригіналі, я навіть почав у свій час вивчати російську мову. На жаль, війна перервала ці мої студіювання, і тепер я починаю забувати навіть те, що знав.
— А коли ми спробуємо відновити ваші знання? — спитав Генріх російською мовою.
Тепер широко відкрив очі Матіні:
— Як? Ви знаєте російську мову?
— Я довгий час — усі мої юнацькі роки — прожив у Росії.
— О, ви так мене зацікавили, бароне, що я мало не забув про свої лікарські обов'язки. Роздягніться, будь ласка, я вас огляну. І коли знайду, що розмова вам не зашкодить, ми, якщо не заперечуєте, поговоримо.
— Але ж я цілком здоровий!
Матіні взяв Генріха за руку і намацав пульс:
— Мені не подобається ваш вигляд. Ну, звичайно, пульс, як я і гадав, прискорений.
— Я сьогодні одержав дуже тяжку для мене звістку. Природна реакція організму…
— А це вже мені дозвольте судити, природна чи неприродна.
Як не заперечував Генріх, а Матіні його оглянув і лишився не дуже задоволений станом його нервової системи.
— Вам треба спочити, насамперед спочити.
