Тільки погляд став напруженішим і злішим.
— Гершафтен! — підвівся він з місця, наливши повну чарку. — Я пропоную випити за того, хто теж брав участь у визволенні оберста Функа, за мого друга і чудову людину, лікаря Матіні!
Міллер, хоч і був напідпитку, демонстративно поставив чарку.
— Ви, гер Міллер, не хочете випити за мого другого визволителя, якого, на жаль, зараз серед нас нема? — здивувався Функ.
— Я сподіваюсь, гер оберст, ви здогадуєтесь, чому саме.
— Ах так! Тоді і я не буду, — погодився Функ і поставив чарку.
— То вип'ю тоді я сам! — Лютц одним ковтком випив коньяк. — Люблю чесних людей, хто б вони не були!
Тост Лютца дещо розхолодив компанію. Але Функ знайшов тему, що всіх зацікавила, запропонувавши випити за успіхи на Східному фронті. Розмова знову стала загальною, чарки швидко порожніли. Лише Генріх, як завжди, не пив, а тільки пригублював.
— Ой, та вже вечоріє! — здивовано вигукнув Міллер, глянувши в вікно.
— Ви ночуєте в мене. Вже пізно! — тоном наказу промовив Функ.
— Я не можу. Завтра вдосвіта мушу бути разом з фон Гольдрінгом у генерала, — категорично заперечив Лютц.
— Ви, Міллер, лишайтеся у оберста, він вас завтра відвезе, — запропонував Генріх.
Лютц здивовано на нього глянув, але відчувши поштовх ноги під столом, підтримав пропозицію:
— А справді, чому вам не лишитися?
— Ні! Разом їхали сюди, разом поїдемо і додому. Тепер безпечно!
Як не умовляли Міллера залишитися у Функа, він не погодився.
Годині о шостій виїхали з Палермо. Міллер поривався сісти за руль, але Генріх примусив його посунутися з місця шофера і взявся за баранку сам.
Коли машина в'їхала у вузьке міжгір'я, недалеко від маленького гірського села Андатре, ліворуч у горах пролунав постріл, за ним довгими чергами загуркотіли автомати. Гірська луна, помножуючи ці звуки, створювала враження справжньої канонади. Генріх зупинив машину.
— Що ви робите? Зараз же повертайте назад! — верескливо вигукнув Міллер і спробував схопитися за руль.
Лютц злісно і зневажливо кинув:
— Не поспішайте, гер Міллер, можливо, що стріляють саме позаду нас.
— Тоді вперед! — вигукнув Міллер.
Не відповідаючи йому, Генріх і Лютц вийшли з машини.
Стрілянина наближалася, і тепер можна було упевнитися, що стріляють не по шосе. Міллер з автоматом у руках теж вискочив з машини і відразу ж збіг у канаву, напружено вдивляючись у гори.
— Мені здається, гер Міллер, що ви почуваєте себе не досить затишно? — глузливо спитав Лютц і теж стрибнув у канаву. Генріх побачив, як він нахилився і дужим ривком вирвав з рук начальника гестапо автомат.
— Що ви робите! — перелякано скрикнув Міллер і підвівся.
— Спокійно! — уже з погрозою в голосі вигукнув Лютц. — Солдатська зброя не любить потрапляти до рук боягузливого ката! Їй більше пристала чесна і смілива рука.
— Що за жарти, гер Лютц? — в переляканому голосі Міллера прорвалися звичайні для нього нотки пихи. — Ми з вами не настільки близькі друзі, щоб ви могли дозволити собі такі жарти?
— Жарти? Ви вважаєте, що це жарти?
— Генріх! Він збожеволів! Він навіжений! Відберіть у нього зброю! — Міллер позадкував і, наштовхнувшись на задню стіну канави, хитнувся. Лютц зробив за ним крок уперед.
— Гадаєте, навіжений? Так, можна було втратити розум, дивлячись, як ви стріляєте в живіт вагітній жінці! Можна було з'їхати з глузду, дізнавшись, як ви розправилися з Монікою! А тепер добираєтесь до Матіні?
— Гольдрінг, що ж ви стоїте! Він мене поранить! Я буду скаржитись! Я напишу Бертгольду!
Генріх швидко підійшов до Міллера і відсторонив Лютца.
— А автомат! Заберіть авто…
Кінець слова застряв у горлі Міллера, очі округлилися, наразившися на гострий погляд Генріха.
— А тепер вислухайте мене, Міллер! Я з тих простодушних людей, які вірять у таку химеру, як совість. На щастя, нас багато, значно більше, ніж таких, як ти! І ми судимо тебе судом своєї совісті. За муки сотень невинних людей! За смерть Моніки! За спасіння тих, кого ти завтра міг би закатувати!
Не зводячи з Генріха сповненого жаху погляду, Міллер рвонув кобуру і судорожно схопився за ручку парабелума. Але він не встиг його вихопити. Пролунав постріл з пістолета, і гестапівець впав, на льоту прошитий і кулями з автомата Лютца.
— Він мав одержати і від мене, — кинув Лютц і, повернувши автомат, послав довгу чергу в машину.
Генріх взяв у руки ракетницю.
— Зажди! — спинив його Лютц.
Змочивши з фляги носовик, він наклав його на ствол парабелума і, не встиг Генріх сказати й слова, стрельнув собі в ліву руку вище ліктя.
— Що ти зробив, божевільний! — кинувся до нього Генріх.
— Нічого особливого — рана загоїться за тиждень. Це дасть мені змогу відпочити, довести, що ми були в бою, і одержати медаль за поранення. А тепер — ракети!
Впавши разом з Лютцом у канаву, Генріх одну за другою послав у повітря кілька червоних ракет.
Незабаром з Палермо прибуло два транспортери з автоматниками на чолі з самим оберстом Функом.
— Боже мій! Яке страшне нещастя! Негайно до госпіталю! Може, можна ще врятувати? — кричав Функ, бігаючи взад і вперед вздовж канави.
За хвилину два бронетранспортери, один з яких тяг на буксирі легкову машину, мчали до Кастель ла Фонте.
— Моя допомога зайва, — сповістив Матіні Кубісу, який без особливого жалю дивився на труп свого шефа. — Розтин тіла робити?
— Гадаю, ясно й так!.. Гер Лютц, що це з вами?
— Дурниці! Трохи зачепило руку… — гауптман похитнувся.
— Що ж ти мовчав! — докірливо кинув Матіні Генріху і підхопив за плечі Лютца. Той, ніяково посміхаючись, випростався.
— Запевняю тебе, я почуваю себе чудово, легенька слабість — і все.
Незважаючи на всі заперечення Лютца, Матіні відвів його в операційну, уважно оглянув і перев'язав рану.
— Справді, нічого серйозного. Але потрібен спокій. Доведеться тобі, друже, оселитись у мене в госпіталі.
— Боронь боже! Тоді я справді занедужаю! Я краще полежу у себе вдома. Сподіваюсь, ти будеш мене відвідувати?
— За тобою потрібен догляд, і я забираю тебе до себе! — вирішив за всіх Генріх. — Ти не заперечуватимеш, Мартін?
— Доведеться погодитись. Тоді зараз же рушаймо. Карлу потрібен спокій.
— А я сповіщу про напад до штабу командування і теж до вас приїду! — гукнув з порога Кубіс.
Троє друзів перезирнулися і зрозуміли один одного без слів.
— Нічого! — заспокоїв Генріх. — Дам йому кілька десятків марок, і його мов водою змиє…
До замку під'їхали з чорного ходу, щоб уникнути зустрічі з Марією-Луїзою, але Генріх забув ключа, і однаково довелося зняти шум, довго стукаючи.
Нарешті, двері відчинив трохи розгублений Курт. В глибині коридора майнуло жіноче плаття. Здогадавшись, у чому річ, Генріх невинно зауважив:
