фотографій, надісланих агентом, що наглядав за генерал-полковником Гундером, він побачив і два фото Генріха, зроблені під час його візитів до генерал-полковника. Ясна річ, ніяких взаємин між Гольдрінгом і Гундером існувати не могло. Він лише виконував роль посланця генерала Еверса, сам не знаючи, в яку халепу може вскочити. Але це тільки збільшувало загрозу, що нависла над майбутнім чоловіком Лори. Через свою необізнаність він міг потрапити в ще більш компрометуюче становище.
Ось тут і став у пригоді той-таки Міллер. Після історії з Монікою Тарваль, яку непомітно для всіх усунув начальник служби СД, Бертгольд написав йому приватного характеру листа, в якому просив уважно наглядати за Генріхом, щоб той часом не потрапив в якесь неблагонадійне оточення і не заплямував через те свого імені. І Міллер старанно виконував це доручення, може, найбільш важливе для Бертгольда.
Бо чим гірше було становище на фронті, тим переконливішою ставала для Бертгольда думка, що саме провидіння послало йому Генріха.
Підраховуючи свої капітали після ліквідації хлібного заводу, ферми і ще деякого майна, Бертгольд неодмінно приплюсовував до них два мільйони Генріха. Бо лише вони забезпечували йому спокійну старість в родинному оточенні на березі якогось швейцарського озера.
А мрії про спокійну старість дедалі ставали все спокусливішими. «Коли диявол старіє, він стає монахом», — каже народне прислів'я. І з Бертгольдом теж відбувалося щось подібне. Можливо, під впливом листів фрау Ельзи. Вона й досі жила з Лорою в Швейцарії і не могла натішитися своєю донькою, змінами в її характері після офіціальних заручин. Тепер Лора була цілком поглинута думкою про своє подружнє життя. З великим зворушенням писала фрау Ельза, як Лорхен, потай від неї, готує навіть маленькі сорочечки для своїх майбутніх немовлят. І Бертгольд, який одним розчерком пера відправив до крематорію в Освенцімі сотні тисяч людей, в тому числі і дітей, розчулювався мало не до сліз, уявляючи себе з онукою чи онуком на колінах.
Смерть Міллера схвилювала Бертгольда саме тому, що він втратив людину, яка працювала на здійснення його виплеканих мрій про тихе, щасливе життя. Тепер він вже не зможе давати начальникові служби СД в Кастель ла Фонте тих напівдоручень-напівнаказів, що їх він надсилав Міллеру, який не розмежовував, де наказ начальника, а де доручення сімейного порядку.
Хто ж заступить покійного Міллера? Бертгольд особисто не мав відношення до нового призначення на цей пост. Це мало зробити начальство служби СД штабу Північної групи військ в Італії. Але Бертгольд був надто зацікавлений у тому, щоб у Кастель ла Фонте призначили людину, з якою можна буде встановити такі ж взаємини, як і з Міллером.
За Генріхом потрібне було око. Правда, він офіціальний наречений його доньки, людина перевірена, добре вихована. Але йому лише двадцять третій рік! Сьогодні він уподобав Лору, а завтра покохає іншу. Міг же він мати зв'язки з дочкою власниці готелю. І ще невідомо, чим скінчиться його перебування у замку молодої вдови Марії-Луїзи, особливо, якщо зважити на характеристику графині, зроблену Міллером. Мало яких дурниць може наробити людина в двадцять три роки! Нарешті, Еверс почав давати Генріху доручення надто вже рисковані. Хіба не можна було послати до партизанів іншого парламентера? Одне необережне слово, і вся справа могла закінчитися трагічно. І тоді — прощай, два мільйони марок в Швейцарському банку, та ще переведені в долари, прощай, спокійна старість!
Ні, цього припустити ніяк не можна! Варто витратити час і трохи енергії, щоб забезпечити свої інтереси. Тим більше, що домогтися свого не так уже й важко при зв'язках, які він має.
Але кого призначити замість Міллера?
Бертгольд довго перебирав у пам'яті знайомих йому офіцерів гестапо. Кандидатуру Кубіса він відкидає відразу. Це досвідчений офіцер, але до службових обов'язків він ставиться з таким же цинізмом, як до всього. Для серйозної самостійної роботи він явно непридатний. Потрібен інший. Але хто?.. Кандидатури відпадають одна по одній. Боже мій, скількох людей вже забрала війна і цей проклятий Східний фронт! Раніше не треба було так довго вишукувати… А що, коли призначити майора Лемке? Після вбивства Гартнера в Бонвілі Лемке і Генріх познайомилися і залишилися задоволеними з цього знайомства. Лемке дав чудову характеристику молодому фон Гольдрінгу, а Генріх писав, що заступник Гартнера справив на нього дуже приємне враження… Отже, вони знайомі, непогано один до одного ставляться. Новому начальникові служби СД не доведеться витрачати час на налагоджування взаємин. Лемке старий працівник контррозвідки, людина солідна, випробувана. От тільки чи погодиться він поїхати з Бонвіля? Адже бути начальником гестапо там куди почесніше, ніж посідати таку ж посаду при службі СД дивізії. Доведеться умовляти, послатися на особливу важливість завдання хоча б нагляду за Еверсом… щось вигадати ще.
Але партизанський рух у Бонвілі, незважаючи на всі вжиті заходи, посилювався, і це так вимотувало нерви і сили майора Лемке, що він ладен був поїхати куди завгодно, аби змінити обстановку. Домогтися ж призначення Лемке на посаду начальника служби СД при дивізії генерала Еверса для енергійного Бертгольда було зовсім легко. І вже за тиждень після смерті Міллера в його колишньому кабінеті з'явилася висока худорлява постать майора Лемке.
Прибуття нового начальника неприємно вразило Кубіса. Він так сподівався, що врешті-решт вище начальство перегляне своє ставлення до нього і підвищить його не лише в званні, а й у посаді. Адже з початку війни він працює в розвідці і має право на самостійну роботу. І ось…
— Ну, скажіть, бароне, ви вважаєте це справедливим? — скаржився Кубіс Генріху.
Вперше за весь час їх знайомства Генріх бачив Кубіса в такому пригніченому настрої. Він не жартував, як завжди, не насвистував грайливих мелодій, а, впавши в глибоке крісло, роздратовано скаржився на штаб Північної групи, на долю, на самого Лемке, який з першого ж дня почав дуже заноситися.
Генріх відповів Кубісу не відразу. Сівши навпроти гостя, він запалив сигарету, кілька разів затягнувся, щось обмірковуючи, і лише після цього в свою чергу запитав:
— Скажіть, Пауль, згодні ви порозмовляти відверто і прямо? Вперше за все наше знайомство! Не втаюючи жодної думки?
— З охотою! Настрій у мене — саме для сповіді…
— Скажіть, Пауль, ви замислювались над тим, що будете робити після війни?
— Нудно сушити мозок такими проблемами, коли я не знаю, де взяти грошей на завтра…
— Давайте облишимо жарти, ми ж вирішили розмовляти серйозно! Невже ви думаєте, що я без кінця і без обмежень позичатиму вам гроші? Та вашими ж розписками я міг би обклеїти стіни цієї кімнати!
Кубіс здивовано і трохи злякано глянув на Генріха:
— Нова неприємність і найбільша з усіх можливих!
— Поки я не вимагаю від вас боргу, Кубіс. Хоч мушу нагадати: за вами вже близько семи тисяч марок.
— Боже мій! Дворічний заробіток!
— І коли навіть я, молодша за вас людина, замислююсь над майбутнім… Війна, безперечно, скоро закінчиться. Ми не знаємо як, але закінчиться…
— Бароне, ми умовились про одвертість. Не кривіть душею. Ви не гірше мене знаєте, що війну ми програємо. І нова зброя нам допоможе так само, як Міллерові отой розкішний букет, якого я мусив покласти на його могилу.
— Гаразд. Припустимо, що війну ми програємо, — правда, я ще не втратив віри у перемогу. Але не будемо сперечатись! Так що ви будете робити? За душею у вас жодної марки, боргів як волосся на голові, а майна — нагай і, здається, пара наручників.
— Ви забуваєте про шприц і колекцію пляшок з-під вина, — гірко посміхнувся Кубіс.
— До того ж ви недоук. Вчилися в одній школі і, не довчившися, покинули. Хотіли стати пастирем — пішли в розвідку… Скажу прямо: перспективи у вас жалюгідні…
— Аз вас непоганий розрадник. І так настрій такий, що…
— Ми з вами не тендітні панночки, а мужчини! — з серцем кинув Генріх. — Втішати вас я не збираюся.
— Що ж ви мені можете порадити в моєму становищі? Що я можу? Що?
— Одружитися. Кубіс зареготав:
— Одружитися? Мені? Який всіх Венер, Діан і інших богинь віддасть за пару ампул морфію? Та на біса мені потрібна дружина, коли я…
Кубіс розреготався ще дужче.
— Я не кажу, що вам потрібна дружина, — перервав Кубіса Генріх. — Вам потрібен її посаг!
