прозектор його підписав. А сам Ментарочі, мабуть, уже далеко в горах.
Генріх свиснув:
— Як це сталося? Коли?
— Втік він удосвіта, а оформили опівдні. Правда, ще трохи раніше, ніж ти радив, але я скористався з щасливої нагоди: у прозектора було багато розтинів і він підписував документи, не дуже додивляючись до їх змісту… Але що з тобою? Ти невдоволений?
— Найгірше, що ти міг зробити, це відпустити Ментарочі зараз до партизанів!
— Але навіщо ж ми тоді брали його з СД? Для того, щоб випустити? Так?
— Я просив випустити Ментарочі, коли я скажу!
— Та яка різниця! Саме викопали братську могилу і ховали покійників…
— А завтра той провокатор, що вже раз виказав Ментарочі Міллеру, сповістить Лемке: Ментарочі, якого ви забрали, знову в горах, живий і здоровий! Лемке візьметься перевіряти, побачить акт про смерть під час операції…
— Боже, що я наробив! — Матіні зблід. — Який же я йолоп!
Генріх нервово закрокував по кімнаті. Матіні, охопивши голову руками, непорушно сидів на дивані, втупивши погляд у підлогу.
— Скажи точно, о якій годині ти його відпустив?
— Вдосвіта, годині о шостій. Я дав йому цивільний одяг, трохи грошей і пістолет…
— Знаєш, куди він пішов?
— Ні.
— Умовлялися про дальші зустрічі?
— Теж ні. Він потиснув руку… ми навіть поцілувалися, але жодного слова один одному не сказали.
Генріх знову заходив по кімнаті, на ходу кидаючи уривчасті фрази:
— Стан гірший, ніж ти гадаєш. У Лемке акт про смерть, а людина жива. Кубіс пошлеться, що ми його умовили. Я, ти і Лютц. Який висновок зробить Лемке? Що є якась організація сприяння партизанам. Адже нас троє…
— Я піду до Лемке і візьму всю провину на себе. Скажу, що недогледів, Ментарочі втік, а я, боячись відповідальності, рятуючи себе…
— Не кажи дурниць! Дочекатися, що війна ось-ось скінчиться, і загинути через одну припущену необережність! Ми щось придумаємо, ми повинні щось придумати. Нема такого становища, з якого не було б виходу…
— Я тобі його запропонував. Це єдиний вихід, який у нас лишився.
— Ти коли-небудь бачив, як дрібне звірятко, загіпнотизоване поглядом змії, само йде їй у пащу? Ось твій вихід! А ми знайдемо, мусимо знайти щось таке… Стривай, стривай, дай мені трохи подумати… Знаєш що? Йди зараз до Лютца і попередь його про все, а я тим часом спробую перевірити одну річ… Можливо, це і буде наш вихід! Тільки обіцяй — жодного кроку, не порадившись зі мною!
— Обіцяю!
— Я подзвоню до Лютца. А тепер я не хочу гаяти часу, чим скоріше ми на щось наважимось…
Матіні підвівся і попрямував до дверей, але на порозі зупинився і окинув Генріха сумним поглядом:
— Я так люблю тебе і Карла, і ось через мене…
— Коли хочеш, то у всьому винен я. Не продумав до найменших деталей нашого плану, не поговорив з цим Ментарочі, гадав, що встигну, і ось… Ну, та перепрошувати один одного будемо потім, а зараз… зараз іди!
Безнадійно махнувши рукою, Матіні вийшов.
Лишившись на самоті, Генріх міг спокійніше обміркувати план, який у нього почав зароджуватися ще під час розмови з Матіні.
Так, здається, це єдиний вихід! Адже діяти треба швидко, не гаючи часу. Саме час вирішує зараз успіх справи. І те, що він не помилився в своїх здогадках… А що, коли помилився? Тоді треба винайти новий варіант. І винайти якнайскоріше. А щоб у цьому впевнитись…
Генріх натиснув на кнопку дзвоника і викликав Курта.
— Поклич Лідію і простеж, щоб сюди, поки ми будемо розмовляти, ніхто не заходив. Навіть ти.
Курт стривожено і запитливо глянув на Генріха, але, помітивши, що обер-лейтенант чимсь роздратований, не наважився ні про що запитати і мовчки вийшов. За хвилину з'явилася Лідія.
— Ви кликали мене, синьойоре? Я вас слухаю! — голос дівчини звучав весело і привітно, як завжди, може, занадто спокійно для її жвавої вдачі.
— Сідайте, будь ласка, бо розмова у нас буде не коротка! — Генріх присунув дівчині стілець. — Ви не здогадуєтесь, про що я буду говорити?
— Ні, синьйоре! Але сподіваюсь, що ви задоволені мною. — Лідія опустила вії, ховаючи трохи тривожний блиск очей.
— Я чув від Курта, що ви збираєтесь одружитися з ним?
Обличчя Лідії зашарілося:
— Ми домовились почекати кінця війни…
— Ви його любите?
— Коли дівчина дала згоду…
— А він вас?
— Любить! — не замислюючись, відповіла Лідія.
— Тоді я дуже шкодую, що так сталось… Я добре ставлюся до Курта і хотів би, щоб його життя складалося щасливо, але…
— Ви хочете сказати, що йому не дозволять одружитися з італійською дівчиною? — з викликом запитала Лідія.
— Я хочу сказати, що ви з ним не поберетесь. Ніколи. І не тому, що хтось не дозволить, а тому… — Генріх спинився і продовжував, відрубуючи слово від слова, — тому, що зараз, після нашої розмови, я буду змушений вас заарештувати і відправити на допит!
Лідія здригнулась, як від несподіваного удару нагаєм. Чорні очі блиснули лихим вогнем:
— У вас для цього немає ніяких підстав. Всі ваші речі, здається, цілі. Я вже рік живу у графині, і за цей час у неї не пропало жодної дрібнички.
— Не прикидайтеся! Ви знаєте, що я маю на увазі.
— Я знаю лише те, що я нічим не завинила. Скривдити бідну дівчину, покоївку…
— Вдруге вам повторюю — не прикидайтеся!
— Але я ні в чому не винна!
— Це ви будете доводити на допиті в гестапо.
— А це хіба не допит?
У погляді дівчини Генріх побачив стільки зневаги до себе, що мимохіть в його голосі прорвалися нотки ніяковості:
— Я не працюю в гестапо і я не слідчий… — сказав він, ніби виправдуючись. — Я лише хотів переконатися, чи справді ви винні в тому, в чому вас обвинувачують. Щоб знати, як мені поводитися з вами…
— Отже, ви маєте зараз вирішити, винна я чи не винна? — голос дівчини тремтів від обурення.
— Вирішувати це буде суд…
— Суд? Який?
— Той, що судитиме вас, що судив би Ментарочі, коли б він не втік…
— Він утік! — Коли б щастя мало обличчя, воно скидалося б зараз на обличчя Лідії.
— Хіба ви його знали?
— Це мій батько!
— Так це ви сповістили його про приїзд наших парламентерів? Прочитавши записку, яку Курт мав необережність передати вам?
— Курт тут ні при чому!
