зброї.
Генріха вже кілька разів запитували, як посувається справа з виконанням дорученого йому завдання. Там знають, яке воно складне, але весь час підкреслюють, наскільки воно й важливе.
Сьогоднішній день, може, трохи наблизив його до мети. Безперечно, наблизив! Адже перші кроки даються найважче… А хто то йде назустріч? Невже Лемке? Так і є. Доведеться зустрітися. Можливо, навіть краще, що перша зустріч відбудеться на вулиці.
Лемке, побачивши Гольдрінга, прискорює ходу. Як все-таки звикнути до його обличчя, до цього немов ножем зрізаного підборіддя! Складається враження, що шия починається мало не біля рота, і тепер, коли майор привітно посміхається, це особливо потворно.
— Боже мій! Яка приємна зустріч! — вигукує Лемке, підходячи і ще здаля простягаючи обидві руки.
— Ви цю приємність могли б мати відразу по приїзді, — досить сухо відповідає Генріх. — Адже Бертгольд повідомив вас, що я тут А розшукати мене не так уже важко.
— Я сподівався, що ви зробите це першим, як молодший чином.
— У даному разі роль відіграє не звання, а вихованість.
— Ви образились, бароне?
— Анітрохи. Просто, після нашої зустрічі в Бонвілі, мені здавалося, що наші взаємини складуться зовсім інакше. Я навіть написав тоді Бертгольду, як шкодую, що таке приємне знайомство так скоро перервалося.
— Він мені говорив про це, і я дуже вдячний за добру характеристику, що ви мені тоді дали, незважаючи на кілька неприємних хвилин, які ви через мене пережили.
— Перед від'їздом сюди ви бачились з генералом, говорили про мене. Невже він мені нічого не переказував?
— Гер Бертгольд просив повідомити, що написав вам спеціального листа. І, звичайно, просив передати його найщиріші привітання.
— Листа я одержав, а ось привітання трохи запізнилися! Погодьтесь, що я маю всі підстави трохи ображатись?
— Справи, справи заїдають, бароне! Вдень і вночі на роботі…
— Навіть для телефонної розмови не можна було вибрати хвилинки?
— Але і ви відмовились зайти, коли я послав солдата вас запросити!
— І ви вважаєте, що це достойна форма запрошення?
— Я не надавав значення такій дрібниці, як форма запрошення. У питаннях етикету я, признатися, розуміюся мало І, можливо, чийсь гонор..
— Це не гонор, а повага до самого себе!
— Бароне, та зрозумійте ж, — не з лихої волі так усе сталося! Зважте на те, що після Бонвіля я вскочив, як кажуть, з вогню та в полум'я. Думав відпочити, а вийшло…
— Невже в Бонвілі і досі неспокійно? Ви так рішуче взялися після вбивства Гартнера за слідство, і я думав, що макі відчують, нарешті, тверду руку. До речі, вбивцю Гартнера так і не знайдено?
— Поки тяглося слідство, макі висадили в повітря весь ресторан, і це остаточно заплутало сліди. Можливо, в приміщенні було закладено кілька мін уповільненої дії, і Гартнер лише випадкова жертва… Взагалі, набридло це мені до біса! Не встиг приїхати сюди і відразу з головою занурився в ті ж таки справи, від яких гадав утекти. Така, видно, наша доля!
— Це правда, що біля будинку служби СД партизани забили якогось вашого агента?
— Після того вбито ще кількох. Просто не доберу, звідки ці кляті гарібальдійці про них дізнаються…
— Пробачте за нескромне, може, запитання: з своїми секретними співробітниками ви зустрічаєтеся в приміщенні служби СД?
— Боронь боже! Коли вербуємо — викликаємо до себе, але після того, як агента вже завербовано… Для зустрічей з ними існує спеціальна квартира.
— Перший забитий агент знав цю квартиру?
— Так. Кубіс і Міллер з ним зустрічалися там досить часто Це був один з найактивніших наших агентів серед гарібальдійців.
— За ним могли простежити, коли він ішов на явку, і таким чином дізнатися про адресу квартири! Нарешті, він міг при знатися, коли партизани його викрили.
Лемке зупинився, вражений простотою припущення.
— Дізнавшись про адресу цієї квартири, партизани простежили за тими, хто туди ходить. І відправили на той світ ще кількох агентів, яких Міллеру з таким трудом вдалося завербувати. Невже ні вам, ні Кубісу не спало на думку, що після вбивства першого агента явочну квартиру треба змінити?
Лемке зблід.
— Розумієте, його знайшли біля будинку служби СД, і якось випало з голови… Адже я тут ще так недовго…
— Та це ж звичайна азбука! Не треба знати місцевих умов, а просто логічно мислити… Коли б не моє хороше до вас ставлення, я б обов'язково написав Бертгольду про це, як про анекдот, який…
— Всі люди помиляються, бароне! І коли кожну їх помилку… виносити на суд начальства…
— Я ж вам сказав, що не писатиму Бертгольду. Хоча, коли б не ви, я б навряд чи змовчав. Адже зараз добре налагоджена агентурна сітка серед італійців нам потрібна, як повітря! Та врешті-решт і міркування родинного порядку. Бертгольд мене всиновив, він мій майбутній тесть, і його службові інтереси мені, цілком зрозуміло, близькі. Адже він відповідає за свою ділянку роботи перед фюрером! — Генріх сказав це так набундючено, що сам ледве не розсміявся.
Але Лемке було не до сміху. В штабі Північної групи, перед тим, як він мав виїхати сюди, його вводили в курс обстановки і особливо підкреслили, що створенню агентури серед місцевого населення штаб групи надає особливої ваги.
«Пам'ятайте, — говорив геру Лемке його прямий начальник, — зараз, коли на території Італії точиться війна, треба знати, чим дихає кожен італієць. Адже наші противники будуть серед них шукати собі і розвідників, і помічників!»
І після всіх цих попереджень він не зберіг навіть того, що придбав Міллер, провалив агентуру! Бажаючи познайомитися з кожним агентом особисто, він викликав протягом останніх днів мало не всіх, хто значився в списках.
— Бароне, може, зайдемо повечеряти! — несподівано запросив Лемке, коли вони порівнялися з рестораном.
Генріх посміхнувся. Він зрозумів, що переляканий Лемке хоче продовжити розмову за пляшкою вина.
— Яв ресторан не ходжу. Харчуюся в замку.
— Тоді, може, дозволите колись захопити пляшку-другу і завітати до вас?
— А коли зробите це зараз?
— Ні, зараз доведеться повернутися до себе на роботу, дати деякі розпорядження.
— Про явочну квартиру?
Відчувши іронію в голосі Генріха, Лемке почервонів, але втримався від гострої відповіді.
— Так, з цим треба поспішати. Дуже вдячний, що ви подали мені цю думку. І сподіваюсь, що все лишиться між нами
— Ми вже про це домовились…
Повернувшись додому, Генріх знайшов у себе в кабінеті Кубіса.
— Мусив супроводжувати графиню і вирішив вас зачекати, — пояснив він. — А даремно ви не поїхали з нами, вийшла чудесна прогулянка. І коли б мені не доводилося упадати за цією нудною, як заупокійна меса, синьйоритою..
— Це ви так про свою майбутню наречену?
— Слухайте, Генріх, я боюся, що не витримаю! І хто це сказав, що італійки сповнені вогню, грації, такої любої серцю мужчини грайливості? Та вона прісна, як…
— Зате має непоганий посаг…
