— Дозвольте вручити, гер генерал, особисту телеграму.
Еверс рвучко підвівся і нетерпляче вихопив телеграму з рук посланця. Короткого погляду йому було досить, щоб ознайомитись з її текстом. Мить якусь генерал постояв зовсім непорушно і раптом хитнувся. Лютц, що сидів поруч з ним за столом, ледве встиг підхопити і підтримати генерала за плечі.
— Накажете послати за лікарем? — стурбовано запитав він.
— Не треба. Зараз усе минеться… — якимсь чужим голосом вимовив Еверс і обвів усіх присутніх довгим поглядом, затримавши його на Лемке. — Вийду на балкон, і все минеться…
— Я винесу вам стільця, — запропонував Лемке.
— Не треба! — роздратовано кинув Еверс.
Вийшовши на балкон, генерал щільно причинив за собою двері.
— Певно, якась родинна неприємність, — прошепотіла графиня. — Може, щось з дружиною… Звідки телеграма, ви не звернули уваги?
— З Берліна, — відповів посланець з штабу. — Пробачте, що я приніс її сюди, але телеграма термінова, і я вважав…
— А дружина його в Дрездені, — не слухаючи його виправдань, пояснила графиня присутнім.
— Можливо, — почав було Лемке…
На балконі пролунав постріл.
Всі кинулись до балконних дверей.
Еверс лежав долі, широко розкинувши руки. З скроні тоненькою цівочкою струмила кров.
Першим отямився Лемке. Нахилившись над генералом, він розігнув пальці його затиснутої в кулак лівої руки і обережно витяг з неї телеграму.
Через його плече Генріх уголос прочитав текст:
— «Негайно виїжджай на курорт».
Підпису не було.
Блідий, як полотно, Лютц став навколішки і, притиснувши вухо до грудей свого начальника, слухав, чи б'ється ще серце. Серце генерала Еверса не билося.
— Що це може означати? — Лемке допитливо глянув на Генріха.
— Поки це означає лише одне — всі ми мусимо бути на своїх місцях. Отже… — Генріх уклонився Софії, що тремтіла, мов у пропасниці, вчепившись руками в плече Кубіса. — Пауль, ти лишайся біля дружини і заспокой її, а ми пішли…
— До приходу лікаря і начальника штабу не чіпайте нічого, — наказав Лемке. — Я теж зараз повернуся.
Офіцери вийшли. Лемке відразу звернув до штабу СД, і Генріх з Лютцом лишилися наодинці.
Обидва були приголомшені тим, що сталося.
— Що ти про все це думаєш, Генріх?
— Нічого хорошого це не віщує. Мені здається… Стривай, чого це біжить черговий штабу?
Від дверей штабу, назустріч їм, справді поспішав черговий, тремтячими руками на бігу застібаючи мундир.
— Гер гауптман, гер гауптман! — Черговий спинився, відсапуючись, губи його тремтіли. — Оберст Кунст застрелився у себе в кабінеті.
— Він одержав телеграму з Берліна? — запитав Генріх.
— За п'ять хвилин до пострілу.
— Йому радили поїхати на курорт?
— Так точно! І навіть негайно!
— Негайно подзвоніть про це Лемке. Він зараз у себе. І до його приїзду до кабінету нікого не пускайте.
Черговий побіг назад у штаб. За ним поволі піднялися на другий поверх Лютц з Генріхом.
— Ну, а тепер що ти скажеш? Я настільки нічого не розумію, що мені здається, ніби все це побачив уві сні. — Вигляд Лютца був приголомшений.
— Скидається на змову… А включи-но радіо!
Але радіо, як завжди в цей час, передавало бравурні марші.
— Може, тобі слід сповістити в штаб командування? — запитав Генріх.
Лютц підійшов до телефону і хотів уже назвати умовний номер, як убіг захеканий Лемке:
— Де Кунст?
— Я наказав нікого не пускати в кабінет до вашого приходу.
— Але що, що все це може означати?
— З таким саме запитанням я хотів звернутися до вас.
Усе з'ясувалося лише надвечір, коли в Кастель ла Фонте прибув спеціальний лист з Берліна. Уповноважений Гіммлера прилетів з наказом заарештувати Еверса і Кунста і приставити обох заарештованих у штаб-квартиру.
Командир дивізії, генерал-лейтенант Еверс, і начальник штабу дивізії, оберст Кунст, обвинувачувалися в тому, що вони брали участь у змові проти фюрера і були причетні до замаху на його особу.
Невдоволення фюрером, що виникло внаслідок поразки на берегах Волги і весь час зростало в міру того, як німецька армія зазнавала нових і нових невдач, справді породило організацію змовників. Вони ставили собі за мету ліквідувати Гітлера і висунути замість нього іншу фігуру, прийнятну для англо- американців, щоб укласти з ними сепаратний мир, який дав би Німеччині змогу вести війну лише на Східному фронті.
Шостого червня англо-американці висадилися на французькому березі Ла-Маншу і відкрили Другий фронт. Це примусило змовників вдатися до рішучих дій — 20 липня 1944 року стався замах на Гітлера.
Але бомба, хоч і вибухнула у визначеному місці і в призначений час, лише контузила фюрера. Верхівку змовницької організації відразу ж було викрито, і тепер Гіммлер прагнув якнайшвидше захопити всіх учасників змови і причетних до неї офіцерів вищого командного складу. У списку державних злочинців, що мав близько двох тисяч прізвищ, стояли прізвища генерала Еверса і оберста Кунста.
Замах на фюрера значно посилив вплив і значення каральних органів і в армії, і серед населення. Тривали арешти — кожен офіцер почував себе досить непевно.
От чому телеграма, в якій барону фон Гольдрінгу пропонувалося негайно прибути до штабу командування Північної групи, схвилювала не лише одного Генріха, а й його друзів — Лютца і Матіні. Серед генералів, уже закатованих у гестапо, були Денус і Гундер, а Генріх не приховував від друзів, що в свій час, з доручення Еверса, він двічі відвідав Гундера в його особняку в Парижі. Отже, цей виклик до штабу командування міг означати і те, що фон Гольдрінга будуть допитувати про зв'язки Еверса з іншими генералами. Нічого хорошого цей допит, звісно, не обіцяв.
Дізнавшись про виклик, Лемке підозріливо глянув на Генріха, і в очах його блиснули зловтішні вогники. Коли б його воля, він би, не замислившись, заарештував цього гонористого барона, адже недурно сам його названий батько просив за ним наглядати! Але на такий серйозний крок він все ж не наважився. Хай вирішує Бертгольд! Або в штабі командування. Лемке був певен, що виклик до штабу добром для Гольдрінга не скінчиться.
Генріх дуже добре зрозумів значення погляду Лемке. І неспокій його зріс ще більше.
Він не зменшився і по приїзді до штабу командування. Нічого не пояснивши, йому там заявили, що він мусить з'явитися до бециркскоменданта[4] фон Кронне.
Бециркскомендатура? Генріх відчув, як серце його тоскно стислося. Думка про захований під манжетом мундира маленький браунінг промайнула, мов блискавка. Тільки б не проґавити час! А може, все обійдеться, як колись у кабінеті Лемке? Насамперед ні тіні тривоги в погляді, жестах, поведінці. Це добре, що комендатура міститься за кілька кварталів від штабу. У нього буде час все продумати.
Оберст фон Кронне прийняв його в своєму розкішному кабінеті, з вікон якого відкривався чудовий гірський краєвид. Напівпідвівшись у кріслі, оберст досить недбало хитнув головою і запросив Генріха сісти. Оця зверхність у поводженні, підкреслена підтягнутість постаті, вправність і чіткість усіх рухів були добре знайомі Генріху. Він відразу пізнав у молодому тридцятип'ятирічному офіцері представника старовинного юнкерського роду.
— А я от сиджу і милуюся краєвидом, — несподівано сказав фон Кронне. — Він мене заспокоює і
