— Дозвольте виконувати наказ? — запитав Штенгель, коли перев'язку було накладено.
— Скоріше! І повертайтеся сюди.
Генріх подзвонив по телефону до комендатури і віддав потрібні розпорядження.
— Ех, немає людей! Немає надійних людей! — скаржився, важко зітхаючи, Бертгольд. — Тільки тепер зрозуміло, чому ми знову програли війну.
Хоч Бертгольд був зовні спокійним, але Генріх по собі знав, як дорого коштує такий спокій у тяжкі, критичні хвилини. Цікаво, чи надовго його вистачить у генерала!
— Дай чарку коньяку!
Генріх приніс пляшку і поставив на стіл.
— А ти не хочеш?
— Завтра в Швейцарії вперше за всі роки війни я вирішив напитися. А зараз хіба що одну чарку.
— Так, завтра ми відсвяткуємо своє спасіння! Адже по дорозі сюди я кілька разів зазирав у очі смерті.
— Обстрілювали партизани?
— Ні! Я облетів кілька таборів для полонених — треба було ліквідувати непотрібних свідків минулих подій.
Червоне після ванни, вкрите рясними краплинами поту обличчя Бертгольда здалося Генріху, як ніколи, огидним.
«Скільки людей убив він лише за останні дні? — думав Генріх. — «Непотрібні свідки»! Він говорить про їхню ліквідацію так, ніби виконав звичайну роботу! Невже йому справді пощастить втекти в затишний куточок, переховатися там певний час, щоб потім знову вилізти і знову ґвалтувати, вбивати!»
Задзвонив телефон. Штенгель сповіщав, що наявними силами об'єкт оточено. Триває перестрілка між повстанцями, що заховалися за міцними стінами заводу, і військами.
— Накажи, хай зараз з'явиться сюди! — кинув Бертгольд, коли Генріх передав йому зміст рапорту майора.
Штенгель прибув не сам, а в супроводі Лемке.
— Ну, як там? — запитав Бертгольд, ні до кого окремо не адресуючи запитання.
— Зброї у них мало, щоб зробити вилазку. Але позиція вигідна і не дозволяє нам атакувати завод, бо в їхньому розпорядженні кілька станкових кулеметів.
— Досить! — поморщившись, кинув генерал. — «Атакувати»! А на якого чорта ми їх будемо атакувати, коли за кілька годин ми їх потопимо, як пацюків.
Бертгольд витяг з кишені пальта велику, в кілька разів складену карту району Кастель ла Фонте.
Генріх, Штенгель і Лемке схилилися над нею, уважно придивляючись до якихось позначок.
Бертгольд з чаркою у руці теж кілька секунд розглядав карту, ніби хотів перевірити заздалегідь обміркований план.
— Так от, — почав він спокійно, — за три кілометри від Кастель ла Фонте маємо греблю тридцятидвометрової висоти. За нею велике штучне озеро, в якому, на думку фахівців, води цілком вистачить, щоб, прорвавшись через висаджену в повітря греблю, затопити протягом півтори години всю цю долину. За зробленими підрахунками, вода підніметься в долині на рівень п'яти метрів. Цього цілком досить, щоб затопити завод і всіх, хто там знаходиться.
Генерал зупинився, налив ще чарку і відпив ковток.
— Але нам треба утруднити вихід води з долини руслом річки. Як бачите, вона найвужча тут, біля замку. Отже, коли висадити в повітря скелю, на якій збудовано замок, то руїни перетнуть річку. Звісно, це не стримає напору води, але значно уповільнить її спад. А нам треба, щоб високий рівень води в долині протримався бодай кілька годин…
Генерал замовк. Генріх глянув на Штенгеля. Той кінчиком язика облизував пересохлі губи і тупим поглядом стежив за олівцем в руках Бертгольда, яким він водив по карті.
— Скільки вибухових речовин закладено під греблю? — запитав генерал, звертаючись до Лемке.
— Шістнадцять тонн амоналу вже в тунелі! «Мене навіть не попередили», — подумав Генріх.
— Все приготовано для вибуху?
— Заступник коменданта, згідно вашого наказу, сам за всім стежить.
Дзвінок від Кубіса перервав розмову. Кубіс вимагав підмоги, побоюючись вилазки повсталих, які посилили вогонь.
— Зняти з греблі один взвод чорносорочечників і дати його на підмогу цьому панікерові! — наказав генерал.
Генріх передав розпорядження.
— Греблю висаджуємо в повітря о двадцятій тридцять. За десять хвилин перед цим скеля і замок мають перегородити шлях воді. Чуєте, Лемке, ви за це відповідаєте! Охорону греблі перед вибухом ти візьмеш на себе, Генріх. А ви, Штенгель, приймете від Кубіса командування частинами, які оточують завод. Ваше завдання не допустити, щоб врятувалася хоч одна людина з заводу. Тих, що випливуть на поверхню, треба буде розстрілювати. Візьміть з собою достатню кількість ракет. Видимість ввечері треба забезпечити максимальну. Зрозуміло всім? Запитання будуть?
Присутні мовчали, приголомшені планом Бертгольда.
— Скільки чоловік працювало на заводі? — запитав генерал Штенгеля.
— Дві тисячі триста вісімдесят полонених і сто сорок два німецьких інженери і наглядачі.
— Де вони зараз?
— Майже всі лишилися на заводі. Їх замкнули на складі готової продукції на початку бунту… Як же з ними бути?
— В темряві ви не впізнаєте, де свій, де чужий, — стріляйте всіх! — Бертгольд знову налив чарку: — Коли все зрозуміло, йдіть готуйтеся.
— Гер генерал, дозвольте звернутися? — голос Штенгеля хрипів, як у застудженого.
— Маєте щось сказати?
— Замок належить графині — моїй нареченій, отже…
— Знаю, але я не можу через це зірвати виконання такої важливої операції.
— В замку коштовні колекції… Це посаг… Я прошу…
— Ліс рубають — тріски летять, майоре! Зараз не про наречену думати треба. Беріть приклад з мене. В замку мій друг, старий граф Районі. А я його навіть не попереджаю… Ідіть!
Дерев'яною ходою Штенгель попрямував до дверей. Його мрія про багатство, з якою він прожив усю війну, заради якої він ладен був на все, розвіялася, як дим, саме тоді, коли він був найближче до її здійснення.
— От тепер, Генріх, давай відпочинемо, бо цієї ночі нам спати не доведеться, — запропонував Бертгольд, солодко потягуючись.
— А коли ми з вами зможемо їхати? — запитав Генріх.
— Негайно після вибуху! Негайно! Хай Лемке і Штенгель докінчують справу. Наше діло зроблене, і ми з тобою за якусь годину будемо на швейцарському кордоні. Мій «хорх» вміє розвинути швидкість… А там відпочинок, спокійне життя! А все-таки добре, що ми з тобою лишилися живими! Давай вип'ємо за наше майбутнє.
Генріх налив чарку і помітив, що руки в нього тремтять. Не пройшло це й повз увагу Бертгольда.
— У тебе тремтять руки?
— Коли б війна тривала ще рік-два, я лишався б спокійним, як досі. Але зараз, коли чекати лишилося кілька годин…
Бертгольд розсміявся:
— Мушу признатися, що точнісінько те ж коїться й зі мною. Тільки я вмію краще себе тримати…
Двері несподівано розчинилися, вбігла Марія-Луїза.
— Синьйоре генерал! Молю вас! Благаю! Не робіть цього! Це все, що я маю!
Марія-Луїза у нестямі впала навколішки.
На порозі з'явився, мов у воду опущений, Штенгель.
— Це що таке? В чому річ? — нетерпляче й роздратовано вигукнув Бертгольд.
Генріх підхопив Марію-Луїзу під руки і силоміць посадовив її в крісло. Графиня продовжувала
