Генріха. Побігла до себе і Моніка. Сльози образи ще тремтіли на її віях. Пробігаючи повз Генріха, вона на ходу, поспіхом кинула: «Спасибі» — і зникла за дверима.
Генріх підійшов до буфета.
— Пришліть мені в номер пляшку коньяку, — попросив він мадам Тарваль і, відрахувавши гроші, додав: — А це за тих тварюк, — адже вони вам не заплатили.
Мадам Тарваль замахала руками:
— Що ви! Що ви! Я й так перед вами в боргу! Ця шалена дівчина могла такого накоїти, що і їй, і мені перепало б!
Не слухаючи заперечень мадам Тарваль. Генріх перехилився через стойку і сам вкинув гроші в касу.
— Адже я вигнав відвідувачів…
Коли він уже попрямував до виходу, до нього підійшов один з відвідувачів ресторану — француз.
— Дозвольте, месьє офіцер, випити за людське благородство! — вклонився він Генріху.
Всі присутні підвелися з бокалами в руках.
Генріх повернувся до стойки, взяв з рук мадам Тарваль фужер з вином і, чокнувшись з французом, який запропонував цей тост, вклонився в бік решти присутніх.
Усі дружно випили.
Генріх вийшов.
Хвилин за двадцять до відходу поїзда, коли Курт вже зносив речі на машину, Генріх зайшов до ресторану попрощатися з хазяйкою і Монікою.
— Я на тиждень виїжджаю у відпустку і хочу попрощатися з вами і мадемуазель.
— О, це дуже люб'язно з вашого боку, месьє барон. Приїздіть швидше. Ми будемо чекати на вас. А Моніку я зараз покличу.
Попрощавшись з Генріхом, мадам Тарваль пішла розшукувати дочку. Генріх сів до столика. Минула хвилина, друга, а Моніки все не було.
Нарешті, коли Генріх вже втратив надію її побачити, дівчина з'явилася.
— Ви хотіли мене бачити, месьє фон Гольдрінг? — сухо запитала вона.
— Чому така офіціальність? Чим я завинив перед вами, що ви на мене й поглянути не хочете?
Дівчина дійсно стояла з опущеними очима, бліда й похмура.
— Навпаки, я вам дуже вдячна за ваш лицарський вчинок…
— Я їду у відпустку і зайшов попрощатися з вами.
— А ви вже попрощалися з тими дамами, з якими так бучно відсвяткували свої нові погони і залізний хрест?
У підкреслено безжурному тоні, яким було задано це запитання, звучали нотки образи.
— Моніко, хороша моя вчителько! Та я їх навіть не розгледів. Тільки вони з'явилися, ми з Лютцом пішли додому.
— Це ви виправдуєтесь передо мною?
— А ви ніби докоряєте мені…
— Я докоряю на правах вашої вчительки, — вперше за весь час посміхнулася Моніка.
— Ну, а я виправдуюсь на правах вашого учня. То які ж настанови ви мені дасте на час відпустки?
— А хіба вам потрібні мої настанови? Адже ви їдете до своєї названої матері і… сестри. І вони, певно, добре вас доглянуть.
— Чому ж ви зупинилися перед словом «сестра»?
— Бо я не уявляю, як можна назвати сестрою дівчину, яку ви зовсім не знаєте. Ви ж самі казали, що бачили її лише хлопчиком. І, крім того, сестрам не возять таких коштовних подарунків…
— Виходить, ви не дасте мені жодної настанови або поради?
— Поводьте себе добре і… повертайтеся швидше!
— Обидві ці настанови я приймаю з радістю, бо…
Генріх міцно потиснув руку дівчині і швидко вийшов. «Невже вона мене любить?» — думав Генріх по дорозі на вокзал.
Йому було радісно і водночас сумно.
РИБАЛКИ І РИБКИ
Телеграму про приїзд Гольдрінга до Мюнхена Вільгельм Бертгольд одержав пізно ввечері, коли він уже збирався залишити приміщення штаб-квартири, щоб іти на спочинок після цілоденної роботи. Він давно чекав такої телеграми, робив усе можливе, щоб прискорити приїзд Генріха до Мюнхена, а одержав звістку про це саме тоді, коли вона була невчасною: адже поїхати додому він зараз ніяк не зможе. А чи зроблять Ельза і Лорхен все, як слід?
Бертгольд з телеграмою в руках опустився у велике крісло біля стола і замислився. Скільки планів, сподівань, надій він покладав на приїзд Генріха до Мюнхена, і — ось маєш! — він прибув саме тепер, коли навіть на один день відпроситися не тільки не можна, а навіть незручно.
Про зустріч з Гольдрінгом усією сім'єю він кілька разів писав дружині, між ним і нею була домовленість, що він обов'язково прибуде. А от тепер треба давати телеграму, щоб його не чекали… Невже не можна нічого придумати? Невже всі плани можуть піти під три чорти тільки через те, що у штаб-квартирі зараз роботи більше ніж будь-коли? Адже за все своє свідоме життя він жодного разу не поступився інтересами служби на користь своєї сім'ї!
Минуло вже двадцять вісім років, як він у розвідці. Невже двадцять вісім? А пам'ять так добре зберігає найменші подробиці того дня, коли він, молодий офіцер, їхав до Відня, щоб влаштуватися при генштабі австро-угорської армії і регулярно сповіщати свого шефа оберст-лейтенанта Брандта про настрої й поведінку офіцерів штабу.
Скільки тоді було райдужних надій на блискучу кар'єру, скільки юнацької романтики!
Вільгельм Бертгольд — розвідник з походження, за освітою і за фахом. Полювання на людей, довірливих і щирих, балакучих і надто одвертих, високопоставлених і маловідомих, але таких, чиї посади обумовлювали обізнаність зі справами таємного порядку, — це полювання у роду Бертгольдів вважалося такою ж потрібною і не менш почесною професією, як робота лікаря, викладача богослов'я чи гірничого інженера. І коли молодий Віллі їхав до Відня, він разом з матір'ю пішов до кірхи і гаряче молився богові, благаючи у нього підтримки і допомоги у такій важливій справі, як робота агентурного розвідника, успіх якої залежить від кількості простодушних дурників.
Спочатку молодий Бертгольд не мав підстав скаржитися на долю. Вона була ласкавою до нього, і ця ласка виявлялася в численних відгуках Брандта. Але в 1916 році Віллі Бертгольд, тоді вже гауптман, зробив неприпустиму помилку: він не розпізнав в одному високопоставленому офіцері австро-угорського генштабу німецького професіонала-розвідника і в черговому рапорті змалював його діяльність дуже темними фарбами.
Після цього зірка Бертгольда затьмарилася на досить довгий час. Правда, його не вигнали, але й не помічали, дозволяючи виконувати лише ті завдання, з якими легко впорався б навіть жовторотий філер. Бертгольд мовчки терпів зневагу аж до 1918 року, коли доля, здавалося, знову посміхнулася до нього. В той час раптом виникла потреба набрати повний контингент розвідників-шпигунів різних профілів, щоб експортувати їх до окупованої України. Згадав про Бертгольда його друг дитинства і однокашник по школі розвідників Зігфрід фон Гольдрінг, баронський титул якого правив йому за перепустку не тільки до кабінетів високопоставлених начальників, а й до віталень їхніх дружин.
Гольдрінг і Бертгольд поїхали на Україну разом, хоч одержали різні завдання: Зігфрід мав вивчати транспорт і вербувати там агентуру, а Вільгельму доручили збирати відомості про економіку півдня України.
