зельтерською водою.
Але Генріх не звертає уваги на всі ці вияви піклування про нього, бо тепер його невимовно дратує сама присутність Курта в номері, його пригнічений вигляд і співчутливий погляд. Швидше б лишитися самому!
Присівши біля стола, Генріх пише текст телеграми Лютцу з проханням негайно повідомити листом всі подробиці загибелі Моніки.
— Відправиш цю телеграму гауптману Лютцу.
Нарешті, він сам у номері!
Не роздягаючись, Генріх падає на ліжко ниць. Тепер йому не треба стримуватися, він може ридати, вголос розмовляти з Монікою, кричати… Але сліз нема. Уста також безмовні. Всередині в нього все немов заціпеніло. Лише мозок працює напружено, гарячково, невпинно.
«За три години після вашого від'їзду…» Чому смерть Моніки Кубіс пов'язує саме з його від'їздом? Збіг обставин? Дивно! Особливо коли зважити на те, що гестапо давно зацікавилося особою мадемуазель Тарваль! «За три години після вашого від'їзду…» Отже, вона встигла повернутися з вокзалу і, певно, виїхала з дому велосипедом. Вона ж пообіцяла, що ввечері її не буде в Сан-Ремі… Але як могла наскочити на неї машина? Автомагістраль біля Сан-Ремі широка й рівна, а Моніка чудова велосипедистка! Машина тут може розминутися не то що з велосипедом, а з цілою валкою найпотужніших грузовиків. «За три години після вашого від'їзду…» Чому його мучить ця редакція, саме ця редакція! Немов Кубіс натякає на щось.
Як йому хочеться поїхати зараз до Сан-Ремі, на місці з усім обізнатися, припасти головою до свіжого могильного горбочка! Такого самотнього, бо друзі Моніки не зможуть навіть відсалютувати над могилою своєї товаришки.
І раптом з глибини пам'яті виникає кадр з давно баченого фільму «Щорс». Молодий командир стоїть біля свіжої могили свого бойового друга і, звертаючись до бійців, каже:
«Салютів не буде. Салютуватимемо по ворогові!»
Так, і він теж салютуватиме по ворогові! По тих, що її вбили. Затисне в грудях біль. Він не має на нього зараз права. Він не має права на особисте життя — радість, горе, любов, тугу. Найбільше на тугу, бо вона розмагнічує, вбиває всі прагнення.
«Моніко, ти допоможеш мені здолати горе!»
Тут, у Парижі, як і всюди, він мусить бути в цілковитій формі, що б не сталося з ним самим, рідними, друзями. Бо він людина, позбавлена звичайних, найелементарніших людських прав. У нього є лише обов'язки. І він сам, свідомо обрав цей шлях. Адже він знав, на що йде, коли погодився на довгі роки зодягти цю форму, щоб разом з нею одягти на свою душу, мозок, серце ту невидиму броню, якою він відгородив самого себе від власних почуттів. І в цій броні не повинно бути жодної щілинки, крізь яку назовні пробилося б його я.
«Моніко, ти допоможеш мені в цьому!»
Коли він вперше зодяг цю форму, ворог рвався до Москви, гітлерівці не мали жодного сумніву, що зиму вони зустрінуть В столиці Радянського Союзу. Розбиті під Москвою, Сталінградом і тепер під Курськом, вони відкочуються до Дніпра, щоб за його широкою водною стрічкою і новим валом оборони сховатися від остаточного розгрому. Боротьба вступає у вирішальну, заключну фазу. І від нього, радянського розвідника, як і від кожного рядового бійця, залежить наближення часу остаточної перемоги. Як і вони, він мусить напружити всі сили, як і вони, він мусить бити влучно, на смерть.
«І в цьому ти мені допоможеш, Моніко! Бо мої вороги, то й твої вороги, бо доля Франції вирішується зараз на сході».
Ні, він не забуде, де і для чого він живе!
Хай образ дівчини в білому платті стоїть у нього перед очима, коли він залицятиметься до огидної Лори, яку він ненавидить не менш ніж її батька. Так треба. Хоча б для того, щоб вивідувати у Бертгольда його людиноненависницькі плани.
Хай сяють йому її променисті очі, коли він сидить за одним столом з Міллером, і, затамувавши в душі почуття зненависті й огиди, частує його вином, і розважає веселою розмовою. Це теж треба, бо дає йому в руки зброю проти ворога.
Хай спогад про її чисту кришталеву душу допомагає йому підтримувати взаємини з до краю спустошеним і цинічним Кубісом, якому за нормальних умов він гидував би навіть потиснути руку. Нічого не вдієш — треба!
От і сьогодні, коли серце в нього крається від туги, він обов'язково мусить бути ввечері в Еверса, говорити з ним веселим тоном і про веселі для генерала речі. Грати і грати роль без втоми і зривів. Бо розвідник, як і мінер, помиляється лише раз у житті — перший і останній.
Ввечері, як і було умовлено, Генріх зустрівся з Еверсом, що зупинився у великому особняку свого приятеля Еріха Гундера. Генерал Гундер у свій час воював на Східному фронті, але впав у неласку, бо в одній з операцій замість наступу дав наказ відступити.
Покоївка привела гостя у великий кабінет, більше схожий на зал, серед якого випадково поставили письмовий стіл. Генерал Еверс сидів за невеличким столиком у кутку цього залу і пив вино. Очевидно, він випив не перший бокал, бо повіки в нього почервоніли, а нижня губа трохи відкопилилася, від чого його обличчя здавалося ніби ображеним.
— Сідайте, сідайте, бароне! — не як до підлеглого, а як до рівного з ним у чині, звернувся генерал до гостя і налив по вінця другий бокал.
— Як ся маєте, гер генерал? Вже були у лікарів? — поцікавився Генріх.
— У лікарів? Ану їх до біса! Не до лікарів тепер! Ви читали сьогоднішнє зведення, бароне? Я маю на увазі Східний фронт.
— На жаль, воно невтішне, як і всі попередні за останні дні.
— Невтішне? Ганебне для німецької армії! А скільки надій, сподівань я поклав на цю літню операцію… До речі, знаєте, скільки нашого війська брало в ній участь? Понад чотириста тисяч солдатів і офіцерів, більше трьох тисяч танків, майже сім тисяч гармат, більше трьох тисяч мінометів… Самих літаків було мало не дві тисячі… І ми програли битву! Ганебно і з страшними жертвами. Фатерланд стікає кров'ю, бароне, чуєте?
Генріх слухав мовчки, не пропускаючи жодного слова. Цифри, якими сипав сп'янілий Еверс, вже не являли будь-якої цінності. Але те, що старий генерал німецької армії так оцінює наслідки боїв за Курськ, було цікавим і показовим.
— І це вже нагадує наближення кінця, на який ми не чекали і не сподівалися! — Генерал замовк, розглядаючи проти світла колір вина в бокалі. Генріх поштиво вичікував, як і годиться людині, молодшій роками і нижчій чином.
— Скажіть, бароне, ви патріот? Не дивуйтеся, що я ставлю таке дивне на перший погляд запитання! Бо я маю на увазі не той казенний патріотизм, яким так бучно, на словах вихваляється більшість наших офіцерів.
— Так, я люблю свою Батьківщину і ладен накласти за неї життям, — щиро відповів Генріх, думаючи про свою справжню Вітчизну.
— На таку відповідь я й сподівався.
— Маєте якісь плани щодо мене, гер генерал?
— Не зараз, не зараз. Але недалеко той час, коли, можливо, вам доведеться довести свою відданість фатерландові.
— Завжди готовий!
— Я розраховуватиму на вас, бароне! А зараз, пробачте, — мені слід з дороги відпочити. Для вас, молодих, проїхати з Сан-Ремі у Париж — забавка, а мої старі кості просять спочинку…
— Дозвольте відкланятись, гер генерал! І прошу пам'ятати, що я з радістю виконаю ваше перше- ліпше завдання.
— Яв цьому впевнений, дорогий фон Гольдрінг. Ви де зупинилися?
Генріх видер з блокнота аркушик паперу, написав на ньому назву свого готелю, номер телефону і передав генералу.
— Спасибі, гер обер-лейтенант! Буду на вас розраховувати.
Всю дорогу до готелю і навіть у себе в номері на самоті Генріх силкувався думати лише про слова
