виглядає дочок своїх невдячних, чи не бредуть вони з гостинцями по грузькій, болотистій вулиці, хапаючись за тинки. Виглядає і досі, хоч давно уже, ще в середині сімдесятих, упала коло призьби на землю сиру та уже й не підвелася, зійшла в самотині кров'ю…
Господи, за віщо покарав Ти сестер моїх життям коротким і страдницьким?!
Переконую себе, що сестри віддали роки свої непрожиті мені, аби зміг щось зробити у цьому житті.
Через те і сідаю кожного ранку, як каторжанин за весла, за друкарську машинку — єдине моє виправдання і єдина моя спокута.
3
Сьогодні стільки пройдисвітів тиндичать нам з екранів телевізорів і газетних сторінок про свої контакти з інопланетянами, що я нізащо б не наважився до тої словесної бурди додати ложку ще й свого варива. Якби не розповів уперше про цей випадок із власного дитинства ще року вісімдесятого, задовго до суспільної памороки, в новелі «Подих чудесного». Можливо, я був перший божевільний з численної когорти хворих на голову. Можливо, і справді не усе в нашій земній, такій реальній реальності піддається строгому логічному аналізові. Так чи інакше, а я можу чесно стверджувати і будь-чим присягатися, що такий випадок був, принаймні він — у пам'яті моїй. Трапилося це уже десь після пожежі на дворищі Лозового, наприкінці зими чи на початку весни батько мій уже торгував у сільській лавці, повертався пізно і вечорами я сам залишався у порожній хаті. Сестра Марія, звісно, дівувала: прибігши з ферми, швиденько переодягалася в чисте і спішила до клубу. Я боявся хати, навіть серед дня. Я боявся підпіччя, такого таємничого, боявся підпілля, де лежала картопля, а за картоплею, у глибині лежала ніч, боявся пічурок у печі, боявся закутків між стіною і піччю, навіть закапелочків на трямові, бо й там лежав чорний обмилок ночі. Коли сутеніло в хаті, темрява, виповзаючи з кутків, потроху відтісняла мене до одного з вікон, найчастіше до того, що виходило в сад, бо його ніщо не застило, тільки засніжена білизна городу і небо над ним. На небі проступали зорі, я переконував себе, що то матір дивиться на мене, і вже не було так страшно, так самотньо в незатишному земному світі. Найчастіше я й засинав біля вікна, прихилившись до лутки, батько, повернувшись із лавки, переносив мене, геть захололого, на лежанку. А одного вечора… Ось як описував я цей випадок у «Подиху чудесного»:
«І раптом над вишняком у кінці городу засвічується зоря. Мовби невидима рука повісила її в небі на нитці-промені. Зоря погойдалася крихітним, але сліпуче яскравим маятничком і попливла вниз, за нею стелився білий слід. Зоря вочевидь росла, аж поки не стала яскравою кулею, більшою од сонця і навіть од старого, повного місяця. Куля зависла над вишняком, пульсуючи, наче жива. І вишняк, і город, і весь Хутір освітилися, як серед дня, і хата наповнилася білим, легким, схожим на місячне сяєвом. Раптом тіні од вишень простелилися через город аж до призьби, поповзли по шибках химерним мереживом — куля опускалася. Вона приземлилася одразу за вишняком, на колгоспному клинці і різноколірно запромінилася, немов сонце, яке сходить. Коротку мить тривало те видиво. І вишні, і яблуні, і курінь під яблунями, складений із старого соняшничиння, і весь наш город аж до пригребиці, до призьби були у райдужній поливі. Потім кольори згасли, куля знову стала біла, тільки білизна її тепер аж різала очі. Сійнувши іскрами, вона повільно попливла в небо і пливла, поки не стада завбільшки з яблуко, відтак завбільшки із звичайну зорю, нарешті розтанула, загубилася, зникла з очей. Тієї ночі я літав у сні і вперше бачив кольоровий сон… Ледь розвидніло, я одягся і побіг у вишняк, за яким приземлялася біла куля…Одразу за нашими вишнями крихітним острівком цвіли червоні маки. Мати моя страх як любила червоні маки… Тієї ж миті пелюстки маку, наче сполохані птахи, почали повільно злітати…» І так далі. Годі цитувати, бо далі — література… Не було, звичайно, жодних маків. А було відчуття, що зі мною щось важливе відбувалося тієї ночі. Що саме — не міг пояснити тоді (та й кому було пояснювати?! Обсміяли б — і тільки), не можу і тепер. Пам'ятаю лише ту променисту кулю над вишняком, а потім мене ніби відключили. Скільки часу минуло — не знаю. Можливо, і час зупинився. Я став схожим на ватяну ляльку, яку невідома сила несе над городом назустріч сяєву, що його випромінює куля. Сяєво ковтає мене, і все, жодного спогаду. Потім я знову сиджу на підвіконні у порожній і темній хаті, а куля прощально пульсує далеко в небі. Щось схоже я відчував у лікарні, коли мене провідувала мати, а потім брала кошовку на плечі і йшла в село, залишаючи мене серед чужих людей. Мене провідали, тут, на Землі, а хто? Звідки? Провідали і знову залишили самого.
Отже, навіщось я був потрібен тут, на Землі, якщо мене залишили.
Часом мені на думку спадає зовсім божевільна ідея: а може, це я сам і накликав гостей, щовечора сидячи на підвіконні у порожній, холодній хаті і зирячи на небо із журбою та надією?
Нещодавно, випадково увімкнувши телевізор, я побачив шмат американської фантастичної кіноказочки про дитину інопланетян, схожу на земну жабку, яка загубилася на нашій планеті. Схоже на жабку дитинча інопланетян дивилося в зоряне небо і жалісливо скиглило: «Хочу додому, додому, додому…» За ним справді прилетів корабель із космосу, і корабель був схожий на ту кулю, яка опустилася в кінці нашого городу наприкінці зими сорок восьмого року, коли я ще й гадки не мав про телевізор, а із зарубіжних кінофантасмагорій знав хіба що стрічки про Тарзана у джунглях.
Я теж пристрасно прагнув
Ще божевільніша думка: а якщо пережите нами на Землі і відлите в Слові потрібне не лише для нас, землян і не так для нас, як для тих, з інших світів, з інших вимірів, хто експериментує над нами?
Воістину, чим би люди не тішилися, аби не плакали…
Так чи інакше, але для мене той зимовий вечір, з'ява променистої кулі над вишеньками в кінці городу не минули безслідно. Саме відтоді я став літати у сні. Уже не в материних обіймах, уже самостійно. Спершу мене навчали літати. Навчання тривало довго і було воно не вельми приємне для мене. Щойно засинав, тіло моє (таки тіло, бо я відчував опір повітря і навіть біль від падіння) одривалося від черені, крутилося млинком, веретеном у руках невидимої пряхи, летіло, крутячись, над лежанкою, над полом, падало на підлогу. Ніхто мене не піднімав, прокидався я на черені, під рядном. Так було багато ночей. Я почувався пташеням, підлітком, яке випадало з гнізда високо на дереві, розчепірювало свої ще слабосилі крильця і, замість ширяти в небі, пльохалося в траву. Згодом я вже міг перелетіти через усю хату і опуститися десь у порозі чи в миснику, біля відер з водою. Ще згодом я навчився повільно облітати хату, уже володіючи своїм тілом, без виснажливого, неприємного крутіння млинком. Одної ночі я наважився підлетіти до вікна, за шибками якого біліла місячна весняна ніч. Скло і хрестовиння рами не чинили мені опору, я проник крізь них, наче крізь тінь. Чи то лолотливе місячне сяєво, чи безмежжя зоряного неба налякали мене, я шарпонувся назад, під стріху, торкнувся хатньої стіни — і проплив крізь неї у хату, наче то було пасмо тіні, а не твердь із дерев'яних брусів, обтинькованих глиною. У наступні ночі я уже звільна ширяв над нашим двором, уперше так зблизька розглядаючи млинці зеленкуватого моху на старій солом'яній покрівлі та іржаві залізяки, якими батько приклав новенькі снопики, аби їх не здер зі стріхи вітер. Кожна ніч тепер дарувала мені нові відчуття, нові перемоги над простором. Ось я, долаючи страшок, піднявся над яблунею коло хати, над грушею- дичкою, над могутнім в'язом обабіч дороги, виписав коло над садом, над городом, відтак наважився облетіти весь Хутір, що сонно мрів, залитий по самі димарі місячною сріблястою повінню. Сам політ не давався легко. Тіло тяжіло до землі і лише зусиллям волі я примушував його ширяти в повітрі. Щойно забував про це, замилувавшись мереживом місячного сяєва на листі дерев чи блиском зірок у небі, тіло починало нестримно ковзати, як на крутій, крижаній стежині, униз. І довго ще я не так літав, як пурхав, у небі, неначе дрібна пташка, що, попрацювавши крильцями, складає їх і каменем падає назустріч землі, аби за мить знову тріпнути ними і шугануть угору.
Прокидався я на своїй печі, за комином, чи на лежанці з трепетною, щасливою думкою, що відтепер не лише вночі, а й серед дня я зможу літати, немов пташка. Але відчуття польоту у пам'яті і тілі ще було таке реальне! Я вибігав за вишеньки, у поле, де мене ніхто не побачить, щодуху мчав товстоліською дорогою, між молодого жита, піднімав руки, мов крила, — ось-ось злечу! — але не злітав, земля міцно тримала мене коло
