ковзав з воза, хапав вуздечку із стіни упряжної і, матюкаючись, шерхотячи крильми галіфе, гнав мене з двору. Тим часом дядьки, підсміюючись, розходилися по роботах. Агітбесіда закінчувалася в сільській лавці, де фінагент привселюдно скаржився на мене. Батько наливав йому чарку з графина — горілка тоді була розливна, привозили її у бочках — і примирливо казав:
— Ну, що ти, хай уже з нами, а ще і з дитям дурним воюєш… Фінагент таки одігрався на батькові, описавши не лише дерева на садибі нашій, а й геть усі кущики, навіть кущі здичавілого барбарису в ярку.
Тоді ж я вперше потрапив на замітку до органів, правда, поки що усну. Це уже бригадирував у нас Данило Земський, Лозового таки зняли, доручивши завідувати млином. По-вуличному нового бригадира звали Супчик. Прозвиська цього він страшенно не любив. Була неділя. Я сидів на шпилі Зевченкової гори, як завжди з книгою, нижче, в ярку, паслася моя свиня. На Халявинському шляху заторохкотіла кованими колісьми бричка, зупинилася коло мене. У бричці сидів плюгавенький, але в кітелі, галіфе і хромовиках, чоловічок:
— Де тут ваш бригадир живе?
Я показав хату. Бригадир жив близько, під горою.
— А як його фамілія?
— Супчик його прізвище, — відповів я і опустив очі в книгу, щоб не розсміятися.
Чоловічок залишив бричку на шпилі гори, сам похилитав до двору бригадира. Прочинив було хвіртку, але назустріч кинувся пес. Гість поспіхом бамкнув хвірткою, підійшов до тину і загукав на весь куток:
— Товаришу Супчик! Товаришу Супчик!
Бригадирова хата німіла.
— Товаришу Супчик! — аж надривався голосом гість.
Нарешті розчахнулося вікно і з'явилося зле, набубнявіле лице бригадира:
— Дак, мать-перемать, який я тобі Супчик? Я — Данило Данилович Земський!..
Врешті-решт, якось вони там порозумілися. Довго сиділи на призьбі, розмовляли, час од часу позираючи у мій бік. Відчуваючи свою провину, я швиденько зайняв свиню і погнав додому. Але бричка таки наздогнала мене уже біля Артемового в'яза. Чоловічок у бричці був такий лютий, що очі його здавалися двома більмаками:
— Ти, г… мале, де живеш?!
Я мовчки кивнув на своє дворище. Батько дивився на нас із дровітні, зіпершись на встромлену у колоду сокиру. Чоловічок зліз із брички, ухопив мене за вухо чіпкими, твердими пальцями, повів у двір:
— Твій ублюдок?!
— Дак наче ж мій… — батько поліз до кишені по кисета з махоркою.
— А ти знаєш, хто я такий?
— Одкуль мені знать? Буду знать, калі скажете.
— Я — з органів. При виконанні службових обов'язків. А твій виплодок свідомо дав мені неправильну інформацію, познущавсь наді мною і керівництвом бригади! Ти знаєш, що я можу з вами обома зробить, куди запроторити?!
Тут уже, здається, і батько злякався, так справа поверталася. Ухопивши мене за друге вухо, повів до ґанку, дав стусана в спину. Я шмигнув у хату. Батько з гостем довгенько сиділи на колоді. Зайшовши нарешті до хати, батько мовчки показав мені кулака…
На цьому інцидент було вичерпано. Як пишуть тепер в офіційних звітах.
Ще належало мені відбути шість років Петрушина. Наприкінці серпня п'ятдесят четвертого року чоловік Люби посадить мене на раму старенького велосипеда, як це й описано в повісті «Ирій», і повезе до Чернігова, аби я там навчався у дев'ятому та десятому класах, а після уроків няньчив їхню дитину. Відтоді і до кінця днів своїх я уже буду в своєму селі лише гостем. Усе рідшим і рідшим. Згадані шість петрушинських літ будуть уже іншими, одружиться батько, із сусіднього Роїща привезе молоду жінку, у них народиться дитина, але для мене — не менш гіркими, аніж описані мною у цій книзі. Ще багато сліз моїх проллється на в'язку, торф'янисту петрушинську земельку.
У перший день літа п'ятдесят шостого року, навідавшись на одну ніч до Петрушина, я пішкуватиму Артемовою вуличкою, а далі — полівкою, повз Загальний двір, вівчарню, кладовище — у самостійне, доросле життя. Уже на мене чекатиме робота в редакції Олишівської районної газети. Пішкуватиму з трьома карбованцями у кишені, які батько зі скрипом, неохоче, але дасть мені на дорогу. Можна сьогодні іронізувати, скільки кому заманеться, але і справді я, басаманячи парусиновими черевиками попелястий пісок полівки, глибоко відчував історичну, принаймні для власного життя, мить мого виходу з Петрушина. Ось востаннє хутірські хати, блискаючи вікнами назустріч ранковому сонцю, усміхнулися прощально вслід мені і зникли за косогором. Ось блакитна маківка петрушинської церкви майнула між плескатих пагорбів наших, неначе благословила мене в дорогу, і не стало її. Матір з кутка занехаяного сільського кладовища перехрестила мене, хоч я уже і ще ні в що таке не вірив. І тільки поля, де я знав і сходив босими ногами по стерні та колючках кожен видолок, кожну торбину та рівчаки, Ближній і Середній, та ліс по той бік болота, підперезаного очеретистим Джерелом, проводжали мене аж до Чорторийки. Час од часу я обертався, не без туги й ніжності зиркав на наші пагорби, шепотів то «Прощай, село!», то «Прощай, дитинство!», але я вже був там — у своєму новому, майбутньому житті…
Я ще не знав, навіть не здогадувався, що і Хутір, і село, і пагорби наші, і поля, і рівчаки, і болото, і ліс — усе-усе завжди буде зі мною, у пам'яті моїй, у душі. І найкращі з написаних мною книг будуть про село моє, Петрушин, яке я перейменую в Пакуль.
Усе рідше і рідше буваю я в Петрушині. Власне, уже ніщо, окрім могил рідних мені людей на сільському кладовищі, край поля, не зв'язує мене з ним. А ще — пам'яті моєї. І найчастіше, заплющивши очі, згадую я не грязюку по коліна, не голод і холод, не сльози свої сирітські, а одну з місячних ночей літа сорок восьмого року. Здається, сестра Марія уже дояркувала на колгоспній фермі, корів вигнали у літній табір за болото, і вона часто там підночовувала, щоб не бігти вдосвіта через усеньке довге село. Батько допізна засиджувався у сільській крамниці. Я уперто чекав його на лавочці коло Артемового двору, поки й не грюкнув сінешними дверима та не пішов спати дядько Артем, буркнувши на прощання: «Ходи уже й ти, хлопче, на своє сідало…» Я не поспішав на «своє сідало», бо хати порожньої страхався. Побрів до себе у двір, сів на ґанкові, прихилившись спиною до ще теплої стіни. Певно, я задрімав, а коли розплющив очі — місяць, повнющий, круглий, як віко діжі, як нове колесо до воза, змайстроване батьком, висів над Хутором. Місячне світло сіялося на хати, двори, городи, як густий, рівний сніг глибокої зими. І так само — тихо, без жодного звуку. Двір нагадував чисту, світлу долоню, обрамлену короткими тінями од тинів та хлівця. По ній беззвучно стрибав білий кролик, мабуть, Артемів, утік із клітки. Місячне світло скрапувало із посрібненого листя дерев і текло по грядках у хутірську вуличку. Біла річечка викочувалася на розстаньки і розливалася по Загальному дворові, як тала, ранньої весни, вода.
Батька не було. Хоч давно мусив бути: місяць, велика стрілка небесного годинника, показував середину ночі. Я підвівся і побіг, по коліна у місячній повені, у село, у бік лавки, де затримувався батько. Водокачка, уся в місячній поливі, мріла високо в небі, торкаючись крилами зірок. Непорушне, ніби вилитий із димчастого скла, стояв на в'язі, в гнізді лелека. Хати вздовж вулиць нагадували білі паперові кораблики з вітрилами стріх. І жодного звуку навкруг, лише лопотіння моїх босих ніг об тверду, биту дорогу, од якого я тікав, ніби намагався перегнати самого себе. Був, звичайно, страх перед безлюддям, безгомінням, загадковістю ночі, він, власне, і гнав мене через село, до лавки, до батька. Але було і гостре, можливо, не усвідомлене гаразд, інтуїтивне відчуття краси навколишнього світу, воно і викарбувало ту місячну, літню ніч назавжди у душі моїй. Найбільше випробування — проминути цвинтар із давніми могилами навколо церкви. Ось темне громаддя церкви, тінистим боком своїм повисло наді мною, крихітним, беззахисним, наче шуліка над пташеням. Я заплющую очі і біжу, біжу наосліп, а коли розплющую їх — церква уже поміж мною і місяцем і вже зовсім не хижа і темна, а наповнена місячним сяєвом, що ллється на мене, лагідне, благодатне, крізь високі, стрільчасті вікна. Вздовж гористої вулиці — круча, з якої викочуються, коли весняна вода підмиває глинище, жовто-білі черепи людей, які колись, давним-давно жили в нашому селі і тут похоронені. Але цієї ночі глинище, висвітлене місяцем, нагадує вінця полив'яної макітерки, вони дихають теплом, а не лякачкою, вони добрі до мене. Унизу, під горою, — криниця з високим дерев'яним журавлем і
