Листи з фронту

Володимир ДРОЗД ЛИСТИ З ФРОНТУ Оповідання

Покотилося по селу, що баба Марійка померла. Першими забігли, по дорозі до школи, сестрині онуки. Через поріг — а баба Марійка наварила вермішелі, маслом засмачила й кошенят годує. Привела їх кішка двійко, аж тут Дзюнзюрка нагодилася: давай, каже, я в рівчаку їх потоплю, саме негода така, бурчак реве, подумати страшно. Марійка й пожаліла кошенят, тепер ось клопіт.

— Ой бабо, а ми чули, що ви померли!

— Та ні, онучки, це у мене давлєніє, приступ був…

Дала їм по пряничку, побігли.

Ще слід не прочах, коли машина біля двору зупиняється. Марійка не стала чекати, вийшла за поріг, а вже по стежці покійної сестри зятьок черевом трясе — шофер у колгоспі, а розпасся, наче який кухар з ресторану. Уздрів бабу, аж за черево вхопився:

— Ха-ха, а я вас ховати приїхав!

— Так-таки не терпиться бабу закопати?

— Нам аби зачепеньку, щоб випити! — підхопив зять.

Легко жив, легко й балакав. А бабу не забував, хоч яка вона йому там рідня: вугольку добуде, дровепь нарубає, і город Марійчин перший на кутку ореться, бо йому все доступніше — голову колгоспу возить. Правда, хату вона на нього переписала, бо на кого ще?

— Встигнеш мій курінь пропити.

— Е, бабо, ви такого не кажіть: як продамо ваш курінь, гроші покладемо старшій дочці на кооператив.

— Мо', й справді час мені помирати?

— Живіть спокійно — вона у Києві ще й не прописалася.

З тим і поспішив до машини, бо вже, каже, покликав колія, щоб кабанця порішив. Краще б не казав такого — тільки розсердив бабу Марійку. Хіба в них кабан? Поросятко, влітку купили, сала того, мо', ще на палець, сама шкурка, — і зіпсувати на поминки! Людей, звісно, одбути треба, і обід поминальний, і дев'ять днів, і шість тижнів. Тепер що похорон, що весілля — однаково, тільки й того, що не співають, як у землю спровадять. Але чому ж у колгоспі м'яса не купити, хіба голова своєму шоферові не випише? А в місті риби мороженої та ковбаси купити, люди вони не бідні, та й вона, баба Марійка, на похорон грошиків припасла. А поросятко тепер заколоть — все одно що викинути. Аж «давлєніє» від тих думок піднялося — пішла в хату, прилягла, руки на грудях склала і очі заплющила. Чи не морочити людям голову та й справді померти? Але ж сира земля-матінка, а в неї — ревматизм і сіль у кістках, якби ж знаття, що є воно на тім світі, пекло, вченими людьми відмінене, що буде як руки-ноги погріти…

Аж тут розчахнулися двері, і заголосило, заспівало з порога:

— Ой ти ж моя подруженько золота, сусідонько ненаглядная! Нащо ж ти пішла од мене в доріженьку невозвратную?! Нащо ж ти залишила-покинула мене самісіньку на весь білий світ?! Сходжу ж я з автобуса біля лавки, сонечко сяє, горобчики скачуть, людоньки веселяться, а мою душеньку з дня у ніч, як в ополонку: баба Марійка померла! Рученьки-ніженьки мені віднялися, нащо ж я ту квасолину на базар возила, нащо ту копієчку торгувала, а моїй подружці дорогенькій оченяток не закрила, останню доріженьку словом ласкавим не встелила-а-а!

Дзюнзюрка дріботіла через хату бочком, права нога тіпалась, наче замітала слід лівої. Це у неї відтоді, як колгоспної роботи стала уникати, по лікарях їздила та діставала довідки. Кирило глузував з неї, коли напивався і сміливішав: на милиці зіпнеться, дерев'яною кульгою дриґає. А до базару Дзюнзюрка, ще як молодша була, мішок попереду, мішок за спиною — машиною не наздоженеш. Вік — на пучках, лише базар та свій город і знала. А чому їй на пучках було не сидіти, прожила за Кирилом, як за кам'яною горою, єдиний чоботар на всеньке село, хоч і пив горілку, як воду. Може, й пив через неї, ротату. А не стало Кирила (їхав п'яний на своїй інвалідці та з містка у бакай і шугонув) — і Дзюнзюрка осіла. Тільки й зосталося, що поганий норов її. Бачила Марійка крізь примружені вії: голосить-співає, а очима по стінах так і шнирить. Ще голосом тужить, а вже не до Марійки йде, а до вікна прямує. Зирк на город, зирк на вулицю: чи ніде нікого, — а тоді коліньми на лаву, як сімнадцятка, і ну нишпорити за рушниками та вишитим на полотні портретом Тараса Шевченка. Посміхнулася Марійка в кістляву спину Дзюнзюрки: шукай, мовляв, шукай, чорта лисого знайдеш! А вголос сказала:

— Хай, сусідонько, вороги наші мруть та нам доріженьку труть, а ми сухарів насушимо, аж тоді рушимо…

Сказала — наче стелю над Дзюнзюркою обвалила; затремтіла вся, веретеном крутнулася, сповзла з лави на долівку, сіла й ноги розкинула.

А баба Марійка шпетила:

— Ой ти ж паскудниця, отака паскудниця! Хіба я не знаю, що ти по закутках шукаєш, за чим увесь вік полюєш? Голосом своїм поганим голосиш, а душею радієш, що Марійка руки склала, та скоріш Кирилові листи вудиш. Не бачити тобі листів од Кирила, собача твоя тінь погана, як своїх вух, помру — і листи з собою заберу, бо не тобі, розлучниці, ті листи дорогі писано…

Дзюнзюрка як сиділа, так і посунулася до порога, відштовхуючись від долівки руками й п'ятами. Сковзнула з порога в сіни — тільки й шелеснуло попід вікнами, та тинок, що на межі між їхніми грядками, закректав. Хатні й сінешні двері лишилися навстіж. Курка, зозулястенька її, зайшла з двору, цибато, як балерина в телевізорі, дибала через хату, задумливо киваючи головою на довгій, голій (уже линяли кури) шиї.

— Ко-ко-ко-ко…

Ніби роззиралася по хаті й питала: що тут сталося? Не стрималась Марійка, розсміялася, як молода. І вже про смерть не думалося. Вигнала курку, двері зачинила, бо холодом із сінець дихало: хоч і сонечко, а вже осінь. Тоді намацала під подушкою вузлик, розв'язала — паспорт лежав у вузлику, гроші на похорон і листи від Кирила.

Три листи, як три зіроньки, що світили їй усе життя. Папір жовтий і в зморшках, наче руки Марійчині. Літери, хімічним олівцем писані, на згинах витерлись, а де сльоза її на папір упала — синіми клітками розплили…

Проводжали Кирила на фінську, а вона плакала в пригребиці, бо на людях соромилася за хлопцем плакати, лише починала дівувати. Проводжали на фінську, а воював з німцями. Перед війною Марійка поїхала на курси трактористів. Як загриміло, посадили її на трактор і сказали: їдь на схід, щоб народне добро не втрапило ворогові у руки. Трактора за Доном розбомбило, згорів, як свічка. Марійка в саратовських степах прикоренилася і робила трактористкою усю війну, як один день. Узимку сорок третього приїхав у їхнє селище артилерійський старшина — коней набирати. Ременями переперезаний, грав на гармошці і ногами в хромових чоботях притупував. Вона трохи не здуріла з радості, коли переступила поріг клубу: «Кирило!..» Сніги тої зими були такі білі, ніколи вже вона таких білих снігів не бачила. Тиждень минув — наче зірка прокотилась по небу і згасла. Від'їжджав старшина — при всіх поцілував Марійку:

— Як не вб'ють на війні, будемо життя з тобою ділити…

Три трикутнички прилетіли в степове село від Кирила, а четвертого не дочекалася, хоч довго чекала. В останню воєнну весну провалилася Марійка під кригу з трактором, ноги їй одняло, майже рік у лікарні пролежала, заново ходити вчилася. Рвалася на рідну Наддніпрянщину, як птах із вирію, а тільки в сорок сьомому повернулася. А Кирило уже четверту весну вдома, у сусідки її й подружки приймакує. І дитинку від нього сусідка та подруга Марійчина носить. На Дніпрі, біля Києва, ногу йому одірвало. Пришкандибав з госпіталю в село, а тут ні кола ні двора, мати у війну померла, хату німці на бліндажі розібрали. Ну, Марійчина подружка й підкотилася…

Побачив Кирило Марійку через тин, обвис на милицях, наче на дибі, губи ледь ворушаться:

— Не май зла на мене. Марійко, діло житейське…

Вона й не мала зла на Кирила, а на подружку свою колишню мала…