Грішні, чесніші за херувимів...

були дуже пасійонні, кричали і погрожували ружами так, наче його й шукали. А потім всі сіли на мотоцикли і поїхали, наказавши двом солдатам: пук-пук дядька Олексу! І ті двоє повели дядька розстрілювати до глинища. Але їх врятували дядина Люся, казали одні, які буцімто сподобались німцям своєю вродою і панською поведенцією. А інші казали, що то німці маленького Колю пожаліли, не хотіли сиротити, бо нібито самі таких дітей вдома лишили.

Отож німці дядька Олексу відпустили, постріляли вгору і поїхали на Теплик. Але дядько в дім не вернулися, а пішли нібито доганяти радянські війська. І догнали, за що їх судили трибуналом як того, що був на окупованій території, і присудили штрафбат. Усю війну дядько Олекса спокутували свою безневинну вину перед Родіной і Сталіним на передовій разом із різними заключонними, яких Сталін замість розстріляти, кинув у саме пекло війни. Мало хто з них вижив. Дядько вижили, і повернулися в село без жодної подряпини, правда, контужені.

А от дітей їхніх війна не пожаліла. Колю розірвало гранатою, що їх німці порозкидали на збитки по селу, на очах у дядини, котрі саме брали воду з криниці, а Галя померла від недоброго ока. Наврочили. Стояла на воротах, з бантиками, в рожевому платячку з оборочками, така красива городська лялечка, до людей сміялася, і раптом — побіліла, почорніла і до вечора вмерла. Мої баба Тетяна, що саме тоді гостили в котрогось свого брата з братовою, з якими їх війна помирила, не встигли врятувати внучку від пристріту. І не могли того собі простити до самої смерті.

Тож, вернувшись із фронту, дядько Олекса застали вдома велике горе і хвору на серце дядину. І хоч у них народилися по війні Петро з Миколою, все одно дядина слабували і тужили за своїми старшими дітьми. Певно, тому Петя й назвав мене Галею, щоб його мама не плакала за тою городською дівчинкою, що назавжди залишились на фотокарточці над столом у їхній хаті.

КАЗКА ПРО БРАВОГО СОЛДАТА І КОЗИР-ДІВКУ

Роль баби Тетяни у трагікомедії мого дитинства, та, мабуть, взагалі в житті — друга головна після тата, а заслуги переді мною — ще більші: баба Тетяна не тільки навчили мене всіляких житейських секретів, а ще й хвалили мене, а головне — жаліли. Ніхто так мене не жалів, як мої баба Тетяни. Хвалити — хвалили, а от пожаліти… ніхто не здогадувався.

“А чого тебе жаліти? — строго здивувалася мама, коли я, підрісши, поцікавилась причинами свого спартанського виховання. — Жаліють тих, хто не може собі ради дати. А ти — раду собі даєш”.

Отак!.. Але ж бувало всіляко мені… тим паче, в дитячі роки… Та, очевидно, про те тільки мої баба Тетяна здогадалися. Вони взагалі були моїм адукатом-защітніком. Захищали перед усіма й нікому, ні чужому ні свому, не давали в обиду. Мабуть, їх теж, як кожну козир-дівку, ніхто не жалів… Певно, така вже доля усіх козир-дівок. А щоб мене морально підготувати до моєї нелегкої козирної долі, розказували про свою. Тільки чогось обминали своє дівування, надолужуючи небилицями про чуже. Отож саме від баби Тетяни знаю про багато дечого, що творилося ще до мене і в родині нашій, і в селі, і навіть ще раніше, а точніше — відколи світ та Умань.

…Батьки мого діда по батькові Омелька рано померли. Розділивши невелику спадщину між трьома сестрами, яким треба було виходити заміж, і зоставшись ні з чим, Омелько пішов служити царю й отечеству, бозна-скільки служив, воював з японцями в Манджурії, а після програної війни демобілізувався і під марш “На сопках Манджурії” — в душі, з калиткою тютюну, кресалом та кількома рублями у вєщмєшку, повернувся, пройшовши всю Росію, у рідне село, де його, бувалого солдата і старого парубка, ніхто, не чекав, окрім старої (23-річної!) козир-дівки — Рябкової Тетяни.

Тетяна сивіла в дівках не тому, що була бридка чи крива, а через свій гострий язик та козацько- гайдамацьку вдачу.

Коротше, по-сучасному, мої баба Тетяна були чи не першою феміністкою, хоч достеменно про суфражисток і всіляких інших революціонерок-емансипаток, не чули й не здогадувались. То вони пізніше, зачаровані революційною символікою і чужоземними прізвищами вождів світового пролетаріату, назвуть Кларою першу сільську комсомолку і трактористку Мотрю Минову, а Мину, її чоловіка, теж тракториста першого, Цеткіном. Казатимуть:

— О! Кудись Клара з Цеткіном поторохкали!

— Хоч давно ті Клара з Цеткіном на своєму тракторі своє відторохкали…

Але вернімося у бабину Тетянину молодість, драматично-іронічні історії про яку в родині розповідали пошепки, озираючись, чи баба не чують. Йшлося ж — не аби про що, а про їхнє багатостраждальне дівування, що дуже нагадувало затяжну війну між моїми бабою і сільськими парубками.

Ото, бувало, розказували, вийде сільська молодіж на степок (вигін) коло церкви лелю-полелю (веснянок) поспівати, “вербової дощечки” (хороводи) поводити, та в пекара пограти, постає, а веселощів катма — нема Тетяни Рябкової. Посилають за моїми бабою. А баба маніжаться: і ніколи їм, і роботи по горло, і не хочеться їм… Товаришки ж у ноги кланяються, на забаву просять.

— Добре! — кажуть нарешті мої баба, — Але за це мені смокви у Берка маєте три кіла купити.

— Добре! — на все згодні товаришки.

— Але цур вам — сама з’їм! — попереджають мої баба.

— Добре! — згоджуються дівки, добре знаючи, що то Тетяна тільки лякає, бо за компанію, і це всі знають, не лиш смокви — останню сорочку віддасть!

По руках! Одні біжать до Берка по смокви, другі — Тетяну ведуть. А Тетяна йде та виспівує голосом дрожащим дяка Маркіяна:

Іде Ганна ще й Тетяна,
Ведуть дяка Маркіяна.
Маркіян іде-е-е-е, щось воно буде-е-е-е!

Дівчата аж падають зо сміху, люди з хат вибігають, дяка Маркіяна очима шукають, дивуються, чого це він серед білого дня парастас по вулиці виспівує.

Так що недарма моїх бабу Тетяну з дідом Омельком дяк у церкву не пускав, а піп вінчати не хотів. Ледве вмолили…

Либонь тому, що моїм бабі так важко далось те вінчання, будуть вони все життя усі до них претензії побивати єдиним аргументом: “ми з вами, Іване (Степане, Пилипе, Свириде) не вінчані!”

А на степку — дівкам радість: Тетяна йде — забава буде! А парубкам гризота: Перебендя йде — перебендювати буде. Того перекривить, того на кпини візьме, тих — на сміх підійме…

Були мої баба Тетяна велик-к-кі артистка! Шкода лише, що в ті часи не вміли цінувати їхній талант, а точніше буде сказати, оцінювали по-своєму. Свідченням цього поцінування був бабин горбатий ніс, який, за переказами, парубки, осміяні ними, перебили, вискочивши підло з-під греблі, коли баба мої з танців додому верталися опівночі.

А було й таке, що мої баба через усе село голі за парубками бігли. Мусили! Що мали робити, якщо в дівчат, коли вони у Громадському ставку собі під вечір купалися, геть усю одежу вкрали?! Усім голими селом маршувати? Чи до ночі кваситись у ставку? Тож мої баба Тетяна і взяли на себе удар. Кинулись у чім мама народила за збитошниками і таки догнали. Посеред села. Віддубасили крадіїв палюгою, видерли одежу та й почали одягати сорочку, а далі запаскою обгортатися, так, наче цілий свій дівоцький вік посеред села вбиралися. А вбравшись, взяли на оберемок одежу товаришок та й пішли в береги, гамувати вереск і плачі дівочі…